- Я беру лист, кладу його на стіл та починаю малювати, будь-що. Виходять каракулі. Я зжимаю лист та кидаю його у смітник. Беру новий лист та пишу вірш. Виходить зовсім не те. Зжимаю лист, кидаю в смітник. Беру чистий лист та розливаю на нього каву. Розм’як. Зжимаю. Викидаю. Зрештою встаю, потягнувшись. Йду до вікна. Дощить. Здригаюсь, відчуваючи як по спині пробігли мурашки. Сідаю за стіл знову та беру білий аркуш.
×××
Кудись йду. Раптом накриває хвиля розчарування та сліз. Зупиняюсь на хвилину. Забуваю про всіх людей навкруги, про людей в світі. І промовляю слова: “І чомусь саме зараз мені добре.” Неважливо – вголос, криком чи про себе. Вдих і видих. Куточки губ самі підіймаються. Йду далі.
×××
Коли хочеться кричати – не кричу. Кажу. Виказую. Виливаю свою душу, наче водоспад. Буває допомагає. Буває, що хочеться від того, кричати ще більше. Душа потребує спокою. Умиротворення. Книга і більше нічого. Душа набуває спокою.
×××
Весна. Звуки пташок, вітру. Вишня, яка розцвітає. Зелена трава. Темні хмари, які насуваються, сповіщаючи про можливий дощ. Грім та блискавки. Хочеться танцювати. Співати. Залізти на небеса та споглядати за цим світом. Жорстоким світом.
×××
Життя і не коротке і не довге. Як повезе. Дожив до ста десяти – молодець, але вже застарілий. Дожив до двадцяти п’яти – теж молодець, але зарано помер. Все залежить від людини. Те, як вона піклується про своє здоров’я та те, куди направляє ракети. Як там казали? Не ми такі – життя таке? Так от ні, якраз навпаки.
×××
Можливо я ще багато в чому не розуміюся: політика, бізнес, гроші. Але впевнена, що навіть ті люди, які “знаються” на цьому, є далекими від цих слів.
×××
Як же хочеться залишитися хоча б на один день без людей. Піти в магазин набрати собі їжі, снеків, лимонадів. Залізти на дах якогось будинку і закричати що є сили.
×××
Хотілось випити 40 таблеток, але передумала після того, як випила їх. Краще змиритися і жити з тим, що в тебе є. І відкрити очі. Більше побачиш.
Додати до улюблених