- А ти спалила і оком не змигнула. Кинула душу у вогонь, дивилася як розгорається полум’я і шепочуть язики несказані думки, колись належавші мені. Якби ж раніше довідалася це, то зупинилося б вмить серце моє, а зараз лиш тьохкає в такт замахів рук твоїх. Обійми ж мене, чого стоїш, хотіла це чути – зреагуй же, а не лиш дивися, як на картину, мальовану химерною рукою. Неначе не бачила ніколи мене, не дивилася в очі, не чула думки, чому дивишся, як на чужинку? Чи ж то, ти чула так мало мене? Ну ж бо, підійди, прошу, я молитиму тебе про це, доки не обіймеш. А ти так само мовчиш, стоячи коло вогню. І ридати сил нема, й закричати зараз – лиш горло роздерти задарма. Але так само блищить щось на твоїй руці, стікає краплями в полум’я шиплячи, й саме тіло твоє падає в обійми слів моїх. Тільки як стукнувся палець об дерево – все вмовкло. Не тямлячи себе, стояла навколішках коло тебе, шукаючи ті слова – лиш ковзали пальці безтямно по твоїй руці, шукаючи пульс. Схилився моя голова над твоїми вустами і, о чудо, ти шепотіла: “Потягнися до кишені, знайди там листи”. Давай же, гори! Ти усміхаєшся, ти смієшся, тепер же я німа. Забери мене! Я твоя!
Додати до улюблених