Привіт всім, мої любі читачі. Знаю, ви довго чекали і хотіли аби я скоріше написала 3 частину. Я і сама вас розумію, бо це варте ваших очікувань!) Сподіваюсь, що вам неодмінно сподобається, адже я старалась не сама. В кінці частини розповім про то детальніше, розкажу новину)
А поки — приємного читання!
POV Архипенко:
Знаєте той момент коли все під ногами руйнується, то зараз це був саме той момент, я не знала куди себе сховати від сорому, адже не хотіла втрачати з ним зв’язок, що взагалі казати і як, я не знала і не хотіла, але все ж почала говорити:
— Міш, я все тобі постараюсь пояснити. Тільки вислухай.
— Гаразд, я слухаю тебе. — байдуже відповів Матюхін, а дівчина сказала:
— Одним словом, після того як ми побачились з тобою на кладовищі, я пішла на вечірку моєї подруги, яка викладає французьку філологію, бо вона повернулася з декрету і вирішила зробити вечірку.
— Що було далі?
— Мені запропонували випити, а я не змогла відмовитись. А далі все як у тумані, навіть не пам’ятаю як тут опинилась.
— Знаєш, якщо ти вирішила перестати ставитись до мене погано через те що я такий популярний чи тому подібне, то не треба було.
— Ні, ти зовсім не правий, і я не хотіла аби так сталось.
— Я зрозумів, вибач що нав’язувався до тебе. — він пішов до дверей, але рука Софії його зупинила:
— Міш, я дійсно не хотіла аби це так трапилось, давай поговоримо сьогодні в кафе про це.
— Ні, у мене сьогодні репетиція. А зараз, відпусти. — Після того як хлопець пішов, Архипенко опустилась на підлогу. Ну ось, знову алкоголь її погубив. Одного разу вона вже ледь не втратила свої колишні стосунки, втім зараз їй за той випадок не було соромно.
Та чи хотіла вона втрачати зв’язок з ним? Звичайно, що ні, бо той вчорашній день на кладовищі, це було…. як би то не звучало…це було неймовірно, бо їй за останній час не було так комфортно як вчора, а тут одне дурне відео все зіпсувало.
Однак вона зібрала себе в руки і вирішила не думати про це, все таки і до того у неї було все гаразд, без того Матюхіна, чорт візьми!
Вставши з підлоги, дівчина підійшла до плити і вирішила приготувати собі щось поїсти, сніданок як то кажуть — важливий прийом їжі)
Зробивши собі яєшню з укропом, та пішла снідати, хоч і настрій у Софії зараз був такий собі.
POV Матюхін:
Ну ось і закінчилось все…:
— Для чого.. Навіщо я тільки нав’язувався до неї… — говорив до себе той, але в голові промайнула думка:
— Чекайте, але ж чомусь вона вчора дала мені свій номер і погодилась сходити зі мною на каву!
— Але ні, все таки, вона сказала що ненавидить мене, то краще нехай все буде як раніше, все таки я ж і до того жив без неї…
Стільки думок, стільки недосказаностей, але поміж цього всього Матюхін уявляв лиш її, особливо після вчорашнього дня…
Коли Софія пішла, в мене було особливе відчуття, аби її наздогнати і просто обійняти…бути поруч, сказати що все буде гаразд, оберігати і ніколи не відпускати..не знаю, це так дивно для мене.. Звичайно, я десь відчував схоже до своїх колишніх, але це було щось інше, і як то пояснити я і сам не знав. Може, кохання? Справжнє? Ну ні!! — сам до себе гадав хлопець
Після того він ще півгодини посидів у своїх роздумах і пішов до машини. Там побачив, що сестра заснула, вирішив її не будити і просто вкрив теплим пледом.
І знову в думках Софія… Знову!!.. Особливо її розповідь про батька…
І в цьому як виявилось вони були спорідненими душами, хоч це було не так і просто..
Правильно я думав, краще б нічого не робив і жив би собі, але ж ні, коли я закоханий, то мене абсолютно нічого не зупинить, а тепер наче зупинило, вона мене ненавидить, але за що, що я їй вбіса зробив такого, хоча я дещо пригадав…
Правильно я думав, краще б нічого не робив і жив би собі, але ж ні, коли я закоханий, то мене абсолютно нічого не зупинить
Тепер наче зупинило, вона мене ненавидить, але за що, що я їй вбіса зробив такого.
І тут він дещо пригадав…:
— Мішаа, ну ти там спииш? — кричала Софія прямо у двері хлопця, під руками її підтримувала подруга разом зі своїм чоловіком, та лише червоніла і говорила:
— Не хвилюйся, коханий, зараз все закінчиться. Пробач мене за те.
— Нічого страшного, Дана. Це не твоя провина. Я все розумію. Іноді люди часто не вміють пити, хаха— заговорив майже чистою українською чоловік.
— Знаю, знаю, навчиш колись мене пити соджу щоб не п’яніти. — усміхнулась Богдана.
Раптом на крик вийшов хлопець, до якого дівчина і кричала:
— Перепрошую, щось трапилось?
— О, ви Михайло?
— Так, я. А що таке?
— Мені подруга розповідала про вас, чи не могли би ви нам допомогти, бо ми маємо їхати додому, у нас дитина в машині спить, а Софія трохи перебрала з алкоголем..кхм, ось.
— Йоой, так, звичайно, можете спокійно їхати, вибачте.
— Ооо, які ми вам вдячні! То ви вибачте, люблю її, але в нас зараз дуууже накладно з часом.
Матюхін обережно взяв під руки дівчину і почав шукати в карманах ключі від її квартири. Удача сьогодні була на його боці, він відімкнув квартиру Архипенко, а та, зайшовши, просто звалилась на диван і заснула як вбита. Мишко вирішив побути біля неї, бо знав до чого алкоголь доводить людей…
Втім я не розумів, навіщо тоді вона вирішила зустрітись зі мною на наступний день, після того як ми побачились на кладовищі, ці думки засіли мені в голові але їх перервав телефонний дзвінок. Це була моя сестра. Ох, як же вчасно:
— Привіт, братику.
— Привіт, люба.
— Як ти? Маю до тебе питання.
— Я нормально. Сподіваюсь ти також. Що хотіла запитати?
— Так, я також. Чого ти мені нічого не розповідав про те, що у тебе хтось є?
— В сенсі? Ти про те, як я побачився з Софією на кладовищі?
— Хм, значить її звати Софія. Хто вона? Де працює? У неї хтось є?
— Воу, Юля, не все так одразу.
— Міша, ти знаєш, що якщо ти мені нічого не розкажеш, то я спитаю у хлопців з гурту, а вони мене знають прекрасно)
— Добре добре, їй 24, вона працює в універі, викладачкою української філології, і у неї нікого немає.
— І що, ви вже може ходили десь разом?
— Мали б, але після одного її вчинку, я передумав щось робити.
— Цікаво, через який вчинок ти передумав щось робити?
— Вибач, сестричко. А тут вже не твоя справа))
— Ну ні, братику. Зустрінемось сьогодні в кафе де я працюю, і ти мені все поясниш.
— Юля, я сам розберусь зі своїм особистим життям! І взагалі, може б ти краще знайшла когось собі, тоді і зрозуміла б мене.
— Ну і добре, будеш в старості з котом і самотній! А ти не хвилюйся, є у мене одна людина з якою я могла б бути разом.
— Воооу, я чогось не знаю?
— Не знаєш, ти, Мишко, не знаєш, що ти сором’язливий дурень!
— Еее, Юля, ало, ало! — однак сестра вже завершила розмову. Вони обоє були впертими як їхній батько, тож ці сварки були вже звичні для них, а от хлопець задумався над розмовою з Софією і в голові вже лунали уривки:
” — Ні, ти зовсім не правий, і я не хотіла аби так сталось!”
“— Міш, я дійсно не хотіла аби так трапилось, давай поговоримо сьогодні в кафе про це. “
А Юля все таки мала рацію, він дурень, колись він так само пив алкоголь, як і Софія, бо не міг пережити смерть матері, а зараз він просто потоптав її своїми ж словами…
Матюхін сам до себе сказав:
— Який же я дурень.. Я мав би її вислухати, а замість того тільки гірше зробив… — думки знову перервав дзвінок:
— Ну, хто зновууу!!!!
Цього разу це був Влад:
— Привіт, Міш.
— Привіт, Владику.
— Хахахахах, що за звертання, розсмішив.
— Обожнюю відповідати тобі з сарказмом, пх.
— Чуєш но, ти часом не забув про нашу сьогоднішню репетицію?
— Чорт, вибач, я скоро буду, не починайте нічого без мене!
— Все добре, ще всіх немає, але якщо ще раз ти так забудеш – я тебе приб’ю.
— Ну вибаач, скоро буду.
Міша почав швидко збиратись. Він думав що, можливо, думки про Софію полишать його хоч на деякий час, але не все буває так просто…
Через півгодини Мишко приїхав до Будинку Кіно.
Відчуття були змішані.
З одного боку він розумів що мав вибачитись перед Софією і був готовий навіть зараз зірватись та поїхати до неї, однак не хотів підводити хлопців своїми особистими проблемами. Тож, зациклився на темі вистави і у нього вдалось хоч на деякий час заглушити думки. На вході його вже чекав Влад, який був у більш менш гарному настрої:
— Ну нарешті, я вже думав ти не приїдеш.
— Чого б це?
— А раптом ти з Софією пішов на побачення чи ще щось, навіть якби так було, то я би прикрив тебе перед Тетяною.
— Дякую, бро, але взагалі-то у неї своє життя, а у мене своє.
— Таак, я не зрозумів, ви ще не помирились після того випадку, як ти підвіз її до університету?
Матюхін закотив очі і відповів до друга:
— Ми помирились, але ненадовго.
— Ану розповідай, все одно тільки я, Женька і Роман є, Андрій в заторі, а Кирило мабуть проспав.
— А Тетяна?
— А от за неї не знаю, може пішла обідати в ресторані)
— У неї любов з Кирилом?
— Можливо, так бляха, ходімо присядемо на лавку, заодно ти все мені розповіси.
— Гаразд.
Друзі пішли на лавку неподалік від Будинку Кіно. В кишені у Влада були цигарки, Мишко взяв одну і підпалив своєю запальничкою:
— Вона ненавидить мене, сьогодні я побачив відео, де вона сказала “Я ненавиджу тебе, Михайло Матюхін, бо ти як і всі чоловіки, однакові”.
— Дай вгадаю, вона це по-п’яні говорила?
— Так..
— Міша, а ти згадай себе, особливо коли в тебе мати померла, я розумію, що тоді ще й гурту не було, але все ж. — викуривши цигарку відказав Михальчук, а хлопець дивившись в далечінь, сказав:
— Та я розумію.. Я хочу з нею помиритись, але чи варто. Може краще повернути все як було, я ж жив без неї.
— А ти не думав, що вона твоя доля? Що можливо вона та, з якою тобі буде комфортно?
— Я не знаю, я заплутався, чесно..
— Після репетиції їдь і мирись з нею, бо ти мабуть їй ще наговорив багато, я ж тебе знаю.
— Так, наговорив, що вона зі мною лише заради популярності і навіть не дав їй все нормально пояснити.
— Ти реально дурень! Якби вона знала про те, що ти популярний, то вона би не ненавиділа тебе так! Є інша причина, тож якщо ти з нею не помиришся – я сам її знайду і розповім, що ти їй подобаєшся.
— Ее, Влад, от цього не треба, ок, я обов’язково з нею поговорю.
Раптом до Будинку Кіно під’їхав автомобіль Кирила, з нього вийшов він та усміхнена Тетяна, ті усміхнувшись сказали:
— Кирило, ти там часом з Тетяною не обідав в ресторані? — з єхидною посмішкою сказав Влад, але Андросюк теж посміхнувшись, виклала:
— Ні, не вгадали, пан Владислав) І взагалі, чому ви не всередині, у нас репетиція через 10 хвилин!
— Вже біжимо! — водночас крикнули хлопці і побігли до гримерки, а Кирило з Тетяною тим часом усміхались їм вслід, однак і дійсно, вони були дечим зайняті..
POV Кирило:
Хоча зазвичай я запізнююсь на репетиції, але після того, як вчора підвіз Тетяну, не міг забути її очі, усмішку, сміх, погляд.
(” Ох ти походу закохався Кирило, причому по повній.”)
Тому я вирішив взяти все у свої руки і подзвонив до Тетяни, зрештою у неї був зламаний автомобіль, через декілька гудків, та взяла слухавку:
— О, привіт, Кирило) Ви все таки вирішили подзвонити до мене?).
— Привіт, так. Хотів спитати у вас, чи не проти ви аби я вас підвіз до Будинку Кіно?
— Ви знаєте, ні. Не проти, у мене машина все ще в ремонті. Але ще трохи рано їхати на репетицію. Чи це у вас таке оригінальне запрошення на побачення?
— Вважайте як вам заманеться), але нехай це буде просто дружня прогулянка)
— Гаразд, О котрій ви приїдете?)
— Через 15 хвилин буду біля Ретровіля, чекатиму на вас.
— Окей, тоді я теж чекатиму вас.
Липко усміхнувся, не тільки тому що у нього буде прогулянка з Тетяною, але й тому що зрештою вона була така неймовірна…
POV Тетяна:
Дехто міг би сказати: ” навіщо ти на це погодилась, а раптом Кирило поганий?” Але я не думаю, що він поганий. Після того як він підвіз мене увечері додому, в моїй душі літати метелики, а таракани в голові співали сонети, хахпх.
Він був неймовірним, особливо його очі – я в них тонула.. У мене давно не було такого відчуття, бо минуло 5 років після того як я розійшлась з хлопцем. На це були свої причини і ми обоє винні в тому, що так сталось. А от Кирило одразу зачепив мене. Так, спочатку його погляд дещо збентежив, однак те який він милий, добрий, чуйний зачепило мене. Але все ж, який вже він сором’язливий. Я ж не кусаюсь, дурник, хпх. Так, по мені може скластись відчуття, ніби я от така сувора і таке інше, втім, насправді, це зовсім не так. Я мила, ніжна, оптимістична і приваблива. (Ццц, ото я майстер себе хвалити, ммм, продовжуй в тому ж дусі, Тетяноо))
Хоча якби я зараз зустрілась з собою в дитячому віці, то наврядчи я повірила би своїм словам.
Після розмови з Кирилом, я почала збиратись на прогулянку. Погода сьогодні була просто неймовірна, тому я зазирнула в свій гардероб і знайшла свою улюблену сукню. Вона була просто неймовірна. Я одягнулась, розпустила волосся і зачинивши квартиру, пішла до Ретровілю. Там на мене вже чекав Кирило, який сяяв навіть яскравіше за сонце.
POV Кирило:
Коли я під’їхав до торгового центру, то побачив Тетяну. Чорт, ця її усмішка. Вона зводила з розуму. Це правда, хоч це і звучить дивно…
А сукня яка у неї.. Капець, я схоже і дійсно не вмію запрошувати на прогулянку. Хоча я і сам розумів, що це зрештою було побачення:
— Воу, Тетяно. Вам говорили, що ви гарна?)
— Так, і багато разів. Ви теж неймовірний.
— Дякую. Слухайте в мене є одна ідея, як гарно провести цей час, допоки ще немає репетиції.
— Хм, і як же?)
— Побачите) Поки що, прошу в автомобіль, мадам. — усміхнувшись, відказав Кирило, а Андросюк відповіла на це з милою усмішкою:
— Дякую, із задоволенням сяду у ваше авто — дівчина сіла на переднє сидіння і вони поїхали в невідомому напрямку. Хоч поки вони їхали і була сором’язлива тиша, але першою її порушила Тетяна:
— Кирило, чи можу я вам розповісти дещо?
— Це залежить від того, чого це стосується?
— Це стосується Софії, можливо це дещо заборонений прийом, однак все ж. Через одного чоловіка, тепер вона вважає, що всі інші погані.
— От же цей чоловік покидьок, тепер я розумію чому вона така холодна.
— Так, і якби це не звучало, але поки що вона боїться бути з кимось у стосунках.
— Ну ось ми і приїхали, а поки що заплющте очі.
— Це що, викрадення?) — усміхнувшись, сказала Тетяна, а хлопець у відповідь на це засміявся:
— Ні, побачите що зараз буде. Тільки заплющте очі ненадовго, я скажу коли можна дивитись —Тетяна повільно заплющила очі, а Кирило обережно взяв її за руку і повів всередину.
За кілька хвилин він відказав:
— Можете дивитись)
Дівчина була приємно здивована, це був картинг:
— Вам хтось сказав, що я обожнюю картинг?) — з яскравою усмішкою, відповіла Андросюк:
— Ніхто мені не говорив, просто, здогадався, що така дівчина як ви, не може не любити картинг.
— Гарні у вас думки, Кирило. — після взаємних поглядів, вони сіли за свої автомобілі:
— Ви готові?
— Звичайно, ще питаєте.
Вони поїхали на старт, Тетяна отримувала від цього неймовірне задоволення, сказавши:
— Як же я давно не була тут, це так кайфово.
Андросюк була дуже задоволена, що Кирило вирішив запросити її на таке побачення, і та, весь час обганяючи хлопця, усміхалась йому вслід. Кирило усміхався їй у відповідь, він теж радів, що так проводив з нею час.
Але раптом яяяяак зіштовхнувся з машиною Тетяни, що дівчина аж впала зі свого автомобіля.
Кирило спочатку перелякався але через секунду вони обоє засміялись, Липко спитав:
— Тетяно, з вами все гаразд?
— Так, не хвилюйтесь. Це всього лиш картинг, все добре.
— Точно? Якщо щось не так, то скажіть.
— Точно, і ви навпаки вгадали з таким побаченням. Втім якщо чесно, то мабуть я побила коліна..
— Я вас відведу в лікарню.
— Ні, не потрібно. У вас є аптечка?
— Звичайно.
— То ходімо в автомобіль.
— Ходімо. — хлопець взяв собі на плече Тетяну і та почала бити його кулаками по спині, говорячи:
— Допоможіть, мене хочуть викрасти з побитими колінами!! — той усміхнувся і відказав:
— Ну вибачте, що я такий собі джентльмен. — відкривши автомобіль і посадивши її на переднє сидіння, Кирило став шукати аптечку, дякувати Богу вона швидко знайшлась.
І, дійсно, у дівчини на правому коліні була велика подряпина, тоді Кирило промовив:
— У вас на правому коліні ранка, я звичайно знаюсь на першій медичній допомозі, але мушу вас відвезти в лікарню після репетиції.
— Та не треба, мені там і не боляче навіть.
— Я наполягаю!
— Гаразд. А ви ще кажете, що такий собі джентльмен.
— Ну трохи прибрехав, і вибачте, що так сталось.
— Немає за що вибачатись, навпаки, я дякую вам за дуже гарне побачення) — ліниво усміхнувшись, відповіла Андросюк:
— Немає за що. А тепер коліно. — Липко почав обережно обробляти подряпину. Тетяна трималась як струна, хоча по ній було видно, що їй було боляче, хлопець ніжно поглянув на неї, а дівчина у думках сказала:
— *Який він закоханий у мене, але ж чорт, не може все бути так швидко, я одного разу вже так довірилась людині, потім вона зробила з мене посміховисько і мені довелось переїхати з Кривого Рогу до Києва, ні, ні, мені треба бути з ним холодною, я не можу йому довірити своє серце, поки що не можу* — повернувшись до реальності, та побачила пластир на коліні, і усміхнувшись, сказала:
— Дякую вам, ви мій рятівник.
— Це пусте, головне що з вами все гаразд. — дівчина поглянувши на годинник, злісно промовила:
— Чорт, скоро репетиція вже, так швидко час минув.
— Так, я б з вами ще раз проїхався на гоночних машинах.
— Ну, якщо буде така можливість колись, то можна. — вони обоє усміхнулись одне одному і поїхали з картингу до Будинку Кіно.
— О, хлопці, а чого ви такі захекані? — спитав Роман, коли до Будинку Кіно вбігли Матюхін і Михальчук, Мишко відповів:
— У нас репетиція через 10 хвилин.
— Чорт, треба ж бігти. — сказав Запояско і всі побігли до гримерки, аби переодягатись у свої образи та робити грим, коли всі вже були в метушні, то до гримерки зайшов Кирило, який був усміхнений на всі 32 зуби, тоді Женя хитро всміхнувся і відказав:
— Кірюха, а ти де був, що ти такий усміхнений? — а той радісним голосом відповів до друга:
— З найкращою дівчиною у цьому світі)
— Оо, я так зрозумів, ти ходив на побачення з Тетяною)
— Так, і їй сподобалось.
— Оо, ну всьо Кіря, втрачаємо ми тебе. — похлопавши по плечу, сказав Матюхін, а Кирило сказав:
— А що там у тебе з Софією?
— Нічого, я ж говорив у мене нічого не вийде з нею. Тільки дарма старався.
— Ее, Міша, ану не втрачай оптимізм. Ти розумієш, що ти закохався у цю Софію. Закохався! А це рідко у тебе буває, і як твій друг, скажу тобі, якщо не хочеш втратити з нею зв’язок, то роби щось, інакше потім будеш шкодувати. — відповів Андрій на це, а хлопці одразу ж це підхопили і Роман промовив:
— Андрій має рацію. Міш, що б там не було, але я відчуваю що ви будете гарною парою.
— Звідки ти знаєш?
— Чуйка моя мистецька така.
— Так хлопці, нумо краще повторювати наші репліки, кохання коханням, але виставу ніхто не відміняв — відказав Ширко, і хлопці почали про себе повторювати свої репліки та готуватись до чергової репетиції з Тетяною, хоча всі розуміли що Мишко зараз наврядчи думає про щось інше окрім Софії..
POV Юля:
Ох, і брат мій впертий як собака. Я ж йому правду кажу, а він. Хоча люди коли закохані, то у них і дійсно таке на душі. Чи я знала про такі відчуття? Так, два рази. Але все завершувалось мирно, брат знав про моїх хлопців, а я про його дівчат, у нього було троє стосунків, перші у підлітковому віці, другі в університеті, а треті ще тільки коли почав зароджуватись Schmalgauzen, і минулі два завершились мирно, окрім цих, колишня у нього ще та штучка була, ревнувала його до кожної фанатки, але я десь і розумію її, втім це не відміняє того, що вона була крейзі, і Аделіна довго не могла змиритись з цим, втім вже рік як та не дає про себе знати, вони обоє живуть своїм життям, але минуле є минуле, ох сьогодні був гарний день, за вікном було сонце, людей у кафе було небагато, однак раптово поки я робила для моєї постійної клієнтки лате, то всередину зайшов Роман і побачивши мене, сказав:
— О Юля, привіт.
— Хелоу, Ромчик. Давно ж ти не заходив сюди, я вже сумувати почала. — з усмішкою відказала дівчина, а Дебрін відповів:
— Ти ж знаєш, що у нас з хлопцями то репетиції, то вистави всякі, а у мене ще й зйомки різні є, тому вибач. Але як бачиш, я тут і я теж скучив за тобою) — вони тепло обійнялись і Юля промовила:
— Ром, тобі як завжди?
— Ну звичайно, я вже хочу капучино від тебе.
(Звучить ніби він хоче не капучино а її, ахаах. Кхм. Христина, то мої особисті слова редакторки, не видаляй 😂)
— Добре, тільки зачекай трохи, мені треба віддати замовлення клієнтці.
— Так, звичайно, Юль. — Матюхіна з усмішкою пішла віддавати замовлення, але в думках її було зовсім інше:
*Ну ось ти знову це відчуваєш, я закохана у нього. Але як йому це сказати, він друг мого брата і сприймає мене лише як подругу.. Так, бляха, ти не маєш зараз про нього думати і про те який він милий і гарний. У мене є своє життя, а у нього своє*
Роман сидів біля барної стійки і поглядав на дівчину, гадаючи:
*Чорт, вона така гарна. Я її кохаю вже давно, але ж я просто друг її брата і все. Навіщо я тільки сюди прийшов, я знову буду уявляти її у своїх фантазіях. А їх було так багато про неї. Боже, Рома, в кого ти перетворився.. Я ж не такий зовсім, а тут. Так, не думай про неї, не думай. Ти зараз маєш думати про виставу, а не про неї*
Тим часом, Юля повернулась на своє робоче місце і сказала до друга:
— Рома, чого ти так задумався і про кого?
— Та так, про одну знайому..
— Ясно, ну то як там з виставою вашою?
— Все супер, у нас її веде чудова Тетяна, у яку ще й закохався наш Кіря.
— Серйозно? А він ж сором’язливий, чи не так?
— Коли поруч найкраща дівчина на світі, то перестаєш бути сором’язливим)
— Хах, це точно. А що там мій братик з тією Софією?
— Оой, Мишко закохався в неї по вуха. Вже декілька разів були випадки, коли він просто мовчав і усміхнено поглядав кудись. Але зараз через сварку із нею, він став якимось сумним. Він реально закоханий.
— Капець, я думала що після Аделіни, він вже нікого не покохає, як її.
— Ой, не згадуй цю істеричку. Я пам’ятаю, як вона приходила після концерту в нашу гримерку і хотіла знову відновити їхні стосунки, хоча сама була винна в тому що вони розійшлись.
— А як вона до мене додому приходила і просила ледь не на колінах, аби я поговорила з ним.
— Ох, давай краще не про це. А як у тебе справи, може, у такої красуні хтось є?
— Рома, якщо ти хочеш зараз сказати яка я гарна, то дякую звичайно, але я це і так знаю.
— Ех, розкусила ти мене, Юля.
— Хаха, а що ти думав. Так. Щось ми тут з тобою розговорились, краще зараз все таки зроблю тобі капучино.
— Добре) — хлопець поглядав на Юлю за барною стійкою і дивувався тому, що як у неї ще досі не було когось. Вона гарна, добра, мила, серед дівчат таке зараз рідко побачиш, а ще інколи бувають дивні фанатки, які просять автограф на тілі. Ех, якби Юля попросила мене про це, я би не відмовив.. Бля, Рома, ти реально стаєш пошляком…
Тим часом капучино вже було готове і ті перетнулися милими поглядами.
POV Софія:
Після того як поснідала, я вирішила взяти себе в руки і піти до університету. Думки про Мішу, мені вдалось заглушити, я ж і без нього жила якось і все було добре. Але після двох пар, які я провела, думки само собою почали приходити. Про нього, про Матюхіна. Звідки він звалився на мою голову, мені ще й досі погано після вчорашнього і водночас я все зіпсувала, як завжди. Мабуть мені не щастить з коханням…
Коли у мене закінчився робочий день, я вирішила зустрітись з Богданою аби спитати у неї поради, бо іншого виходу у мене не було, бо Тетяна зайнята своїм життям і їй аж ніяк не до мене.
Коли дівчина побачила її, одразу кинулась обіймати подругу:
— Оой, Соня. Ти ж рідко коли обіймаєш когось.
— Знаю. Але мені потрібна твоя порада..
— Аа, ти про вчорашнє? Вибач, що я вчасно тебе не зупинила..
— Ти не винна у цьому, не хвилюйся. Одним словом, мені треба твоя порада.
— Щодо чого саме?
— Я посварилась з Мишком.
— Мммм, ти його вже Мишком називаєш..
— Дана!
— Ну що, я просто бачу, що ти закохалась))
— Яке закохалась? Ні, ми з ним друзі.
— Ой, не бреши собі, Соф. Я бачу тебе наскрізь. Тому просто скажи, я закохана у Михайла Матюхіна.
— Ну може колись і скажу, але не зараз.
— Так, то ви посварились?
— Ага, через вчорашнє відео, де я сказала що ненавиджу його.
— Кхм, ну що я тобі пораджу. Тобі треба з ним поговорити.
— Він наврядче захоче миритись зі мною..
— А ти спробуй сказати: Вибач, Міш і типу давай поговоримо, щось таке.
— Ти думаєш, що він захоче говорити?
— Якщо ти йому ти теж подобаєшся, то захоче.
— Знаєш, Богдана. Ти маєш рацію, я маю поговорити з ним. Ми все таки дорослі люди, дякую тобі. Але я хочу поки поїхати у своє улюблене місце, подумати над всім цим.
— Це непогана ідея, тільки будь обережна.
— Добре, я вже дівчинка доросла)
— Давай, доросла, йди мирись зі своїм щастям.
Архипенко усміхнулась подрузі і поїхала до набережної біля Дніпра, аби подумати над своїми думками.
На березі річки, особливо, у захід сонця дійсно краще думати про все те, що було. Для мене це особливе місце, бо які б у мене не були проблеми, річка завжди заспокоювала. Особливо в складні моменти мого життя. Після смерті батька, я тут бувала частіше ніж вдома. Думала-гадала, чому він мене покинув, чому я тепер одна. А зараз приїхала, бо не знаю, як мені поговорити з тим, хто може, закоханий у мене. Я боюсь, боюсь знову відкрити комусь своє серце. Адже тоді коли я розійшлась з Тарасом, мені було боляче і я боюсь що це знову повториться.
Соня, ти маєш з ним помиритись, обов’язково!
POV Михайло:
Після репетиції я не вагаючись поїхав до університету. До Софії. Бо хотів з нею поговорити. Маю сказати, що я вже їй пробачив це довбане відео, і що вона не винна в цьому. Я мав надію, що встигну і поговорю з нею про все. Бо вона для мене важлива, і Софія чорт візьми змінила моє життя, як би я цього не хотів!
У мене була дівчина і з нею у нас все скінчилось м’яко кажучи не на гарній ноті, потім я відходив довго. А тут, чорт візьми. Ці її очі, усмішка, погляд і загалом вона.. Як я її бачу, мені хочеться радіти, співати, танцювати і бути для неї опорою. Я вирішив все таки помиритись з нею, хлопці мають рацію, я маю боротись за своє щастя!
Через півгодини я доїхав до університету і одразу побіг куди очі дивляться, і раптом наштовхнувся на ту дівчину, яку я бачив сьогодні вночі:
— Вооу, перепрошую, з вами все гаразд?
— Так. Михайле, не хвилюйтесь. Зі мною все добре, а ви когось шукаєте?
— Я шукаю вашу подругу, Софію..
— Ого, нічого собі)) Ну, на жаль, мушу вас засмутити, вона вже поїхала, у неї робочий день скінчився.
— Чорт, а ви можливо знаєте, де вона зараз може бути крім квартири?
— Софа мені говорила, що поїде до свого улюбленого місця, це набережна біля Дніпра.
— Гаразд, дякую вам. І до речі, як вас звуть?
— Немає за що) Я Богдана, приємно познайомитись. — усміхнувшись, відповіла Гриневич.
Хлопець вже побіг в автомобіль і поїхав до того місця, бо на вулиці вже скоро мало сідати сонце, і Матюхін боявся аби він встиг, бо у нього на душі було відчуття, що він може не встигнути і щось станеться:
— Бляха, ще й пробки на дорозі, ну все як завжди!..
В голові він прокручував одні і ті самі слова:
*Я маю встигнути до неї, я не хочу аби з нею щось сталось. Я не пробачу собі, якщо з нею станеться щось погане*.
Нарешті, пробки почали розсмоктуватись і Матюхін одразу полетів “на крилах кохання” до набережної.
За п’ятнадцять хвилин він вже приїхав туди і побачив її — Софію. У Мишка ще так ніколи не билось серце, він чув лише його, лише своє серцебиття і схвильованість. Однак, той тихенько підійшов до дівчини, яка задумливо поглядала в протилежний бік річки, і промовив:
— Ти тут часто буваєш?..
— Так, а, Міша?!
— Я, ти тут когось іншого хотіла побачити?
— Ні, просто як ти мене знайшов? Про це місце не знає ніхто окрім мене і..
— Твоєї подруги Богдани?
— І ще Таня знає про це місце.. То тобі Дана розповіла про моє улюблене місце.. ясно
— Лиш не свари її, пожалій дівчину, хаха
Софія усміхнулась, а Мишко продовжив:
— Ну. Як бачиш, я тут. Взагалі я хотів поговорити з тобою щодо ранку.
— Я тебе розумію, це не приємно чути. І я визнаю те, що такого не мало би статись, я винна у цьому.
— Ти не винна, Соню. Це я винен, що склав для тебе погане враження в очах.
— А хто винен, якщо не я, алкоголь може? — мило усміхнувшись, сказала дівчина, а Мишко закохано поглянувши на неї, відповів:
— Так, тож тобі немає за що вибачатись.
— Слухай, Міш, ти так на мене дивишся..
— Як?
— Ну я не знаю, так закохано..
— Проїхали це, я тебе пробачив.. Це ти вибач, якщо що.
— Все добре, чесно Міш, це моє улюблене місце, тому що після смерті батька, я тут бувала частіше ніж вдома. Вода мене якось заспокоює чи що, і з тих пір я полюбляю тут бувати, думати над чимось. Хоча перший час, це було водночас і місце мого болю. Я тут часто бувала з ним і з мамою, але з часом біль відпускає і ти усвідомлюєш що людини більше немає. Але бувають моменти, коли накриває і ти нічого з цим не можеш зробити..
— Так, я знаю як це, я пам’ятаю, як я пив багато алкоголю після смерті матері, тоді я місця собі не знаходив і навіть думав піти з життя, але моя сестра мене врятувала. Якби не вона, то не було би мене вже тут..
— Жах, мені шкода тебе, я не уявляю що ти відчував тоді.. Добре, що у тебе є така гарна сестра. У мене ніколи не було братів чи сестер, я завжди була сама по собі, мати з батьком були слідчими і у них рідко коли був вільний час на мене. Я пам’ятаю, як я хотіла аби у мене була молодша сестра, а вони все казали мені, от як всіх поганців зловимо, то тоді і сестричка буде… На жаль, не сталося цього..
— Соню, а ти знаєш хто вбив твого батька?
—Знаю, і я його бачила один раз на суді. Але він дякувати Богу, помер у в’язниці 5 років тому. У мене тоді не було ніяких емоцій, лише прийняття.. — після цього вони обоє замовкли, а Архипенко поклала голову на плече хлопцю і промовила:
— Дякую, що ти вислухав. Я давно так нікому не виговорювалась.. — після цього у Софії потекли сльози по очах, Матюхін ніжно обійняв її і доторкнувся губами до чола, говорив пошепки:
— Як добре, що з тобою все гаразд.. Все, все, не плач тільки, чуєш. Ти сильна, ти дуже сильна, що змогла змиритись з цим.. — дівчина відчувала, їй було неабияк тепло від того, що вона була в обіймах Міші, і знову та чула його серцебиття, воно було швидше аніж на кладовищі, чорт невже я починаю дійсно закохуватись в нього, не знаю, поступово Софія почала заспокоюватись і вона гаряче дихала на його шию, вже почало сідати сонце і Архипенко відсторонилась від обіймів, промовивши:
— Вибач мене ще раз, за те відео..
— Соню, все гаразд, проїхали вже. Давай, я краще тебе підвезу додому, ти не проти?
— Ні, не проти. Але по дорозі, я хочу заїхати в магазин і ще в одне місце.
— А в яке, якщо не секрет?
— Не секрет, у мене мама хвора на рак.. Я зараз намагаюсь робити все можливе, аби зібрати їй гроші на лікування. І не хочу її втратити.. Тому я зараз хочу поїхати до неї в лікарню, аби відвідати.
— Соню, не хвилюйся, я все розумію. Добре, поїдемо звісно, бохто я такий аби відмовити тобі. — дівчина ліниво усміхнулась, і вони пішли в автомобіль, поглянувши одне на одного, ті поїхали до супермаркету, аби накупити продуктів для матері і раптово хлопець запитав у Софії:
— Слухай, вибач що питаю, а у твоєї мами давно рак?
— Так, взагалі вже у мами півтора року є рак. Але поки що я збираю гроші на лікування, час від часу я купляю їй ліки, інакше б я зараз не говорила про неї тут. На жаль, лікування дороге і ось так..
— Мені шкода, що ти це переживаєш. Я знаю, це складно, важко. Але треба вірити в те, що все буде гаразд. Я теж буду в це вірити, разом з тобою. — Мишко зупинився біля якогось магазину, обійнявши її та ніжно гладячи спину, і знову Архипенко відчувала тепло від нього, було таке враження, ніби вона реально почала закохуватись у Мишка, та швидко відсторонилась від обіймів і вони зрештою поїхали далі до супермаркету, втім той поглядаючи на дівчину, спитав:
— Соню, вибач що питаю, але все ж, як звати твою маму?
— Мм, вже хочеш познайомитись з моєю мамою поближче?) — усміхнувшись, відповіла Софія і хлопець почервонівши, відказав:
— Ну взагалі-то так, і не осоромитись перед нею.
— Я жартую, Міш. Мою маму звати Ярослава Степанівна, вона в мене ще той міцний горішок, тож якщо вона буде допитувати тебе. То будь готовий до такого, мама у мене колишня слідча.
— Гаразд, слухаюсь вас, пані Архипенко. — вони обоє засміялись з цього і раптом перетнулися закоханими поглядами, однак ті вже доїхали до супермаркету.
За півгодини вони впорались в супермаркеті і купивши багато продуктів, приїхали до онкодиспансеру, на годиннику була сьома година вечора, але це все зараз неважливо, як би там не було, а Соня була щаслива тому, що вони поговорили, і коли вже настав час виходити з машини, Мишко сказав:
— Сонь, я тобі допоможу з пакунками, якщо ти не проти? Вони трохи тяжкі.
— Ні, Міш. Я не проти, ходімо. — Матюхін вийшовши з машини, ніжно взяв дівчину за руку і ті зайшли до адміністраторки, Софія промовила:
— Доброго вечора, я прийшла до Ярослави Степанівни Архипенко.
— Доброго, а ви хто їй?
— Я її донька, хочете навіть документи покажу.
— Ось бачу, перепрошую, ви проходьте. А от ви, молодий чоловіче, зачекайте тут, бо ви їй не родич.
— А я майбутній зять Ярослави Степанівни, ми вирішили з моєю коханою заїхати після роботи до матері. Пропустіть мене разом з нею, будь ласка.
— Оййй, ну так би одразу і сказали. Добре. проходьте молодята. — коли Софія з Мишком майже дійшли до палати, та злісно промовила:
— Актор ти звичайно непоганий. Але не треба було робити весь цей спектакль, тепер всі будуть пліткувати, що ти мій наречений!
— Нехай собі пліткують, далі це не піде, вже точно. Але так, вибач, такого не повториться більше, я мав би запитати у тебе, чи ти згодна на це.
— Гаразд, проїхали, все одно, я не думаю, що це будуть обговорювати. Ходімо краще до палати. — ліниво усміхнулась Софія.
Ті, зайшовши, застали жінку за читанням книги, Ярослава Степанівна побачивши доньку, зраділа і промовила до неї:
— Доню, щось ти до мене зачастила, але я рада тебе бачити.
— Я знаю, вирішила заїхати після роботи до тебе і я теж рада тебе бачити. Як тобі читання?
— Нормально, навіть заспокоює мене.
— Це добре, я рада що ти останнім часом гарно себе почуваєш, може і на поправку так підеш.
— Ох, як я на це сподіваюсь..
— До речі, ми тут продуктів для тебе купили.
— Та не треба було, в мене гарне харчування в лікарні.
— Мам, я ж знаю тебе, тому і купила, що тобі можна, арахіс, яйця, м’ясо і таке інше.
— Дякую, що ти у мене така турботлива, люба. — мати вже давно помітила присутність хлопця і сказала доньці на вухо пошепки:
— Доню, нам треба поговорити з тобою тет-а-тет. — дівчина підійшла до Мишка і промовила йому:
— Міш, я маю побути наодинці з мамою.
— Так, звичайно. Я на тебе почекаю в коридорі. — Матюхін поглянувши на дівчину, вийшов з палати і тоді Ярослава Степанівна відказала:
— Доню, а хто цей гарний хлопець поруч з тобою? Бо ти навіть не представила його.
— Вибач, мам. Це мій друг і сусід, його звати Михайло, ми нещодавно познайомились з ним, і він мене підвіз ось.
— Сонечко, ти бачила як він на тебе дивиться? Чи ти за своєю роботою, далі носа не бачиш?
— Мамо!
— Ну що мамо, з того часу як ви розійшлися з Тарасом, вже минуло 3 роки. Я розумію, що тобі досі важко довіритись чоловікам. Але повір мені, цей Мишко хороший, якщо він буде моїм зятем, я не буду проти..
— Мам, який зять, він мій друг і все. Так, він хороший і добрий, але це не означає, що у нас щось буде, так я йому вдячна за його допомогу, але це лише дружба.
— Ох доню, що б ти не казала, я бачу все) І те як ти з ним щаслива, і його закохані погляди. Ну добре, доню, я краще буду вже відпочивати, а ви їдьте додому, бо скоро темніти буде.
— Гаразд мам, ми тоді поїхали з Мишком. А тобі на добраніч.
— До завтра, моя люба. — ті знову тепло обійнялись і Архипенко вийшовши з палати, сказала до хлопця:
— Міша, ти сподобався моїй мамі, та навіть так, що хоче аби ти був її зятем.
— Мм, навіть так. Ну я вмію завойовувати довіру до жінок, але щоб настільки..
— Вважай, що ти вже знайшов ключ до мого серця.
— Ключ до твого серця? Це добре, тоді я запрошую тебе завтра о 17:00 в одне місце, там ти побачиш який я насправді. — сідаючи в автомобіль, говорив Матюхін, а дівчина лукаво усміхнувшись, відповіла:
— А в яке місце, якщо не секрет?
— Це буде репетиція нашого гурту.
— Ну Міш, те, що ти соліст гурту Schmalgauzen, я вже й так знаю, тому можеш не говорити про це.
— Ех, не вдалось мені зберегти цей секретик.
— Не вдалось, бо мені про це розповіла Богдана, вона шанувальниця вашої творчості.
— Аа, я думаю чому вона тоді коли ти була п’яна, одразу знала хто я.
— Гей, ти мені це все життя будеш пригадувати?!)
— Так, допоки смерть не розлучить нас. — зробивши сумний вираз обличчя і зітхнувши, відказав Мишко, а Архипенко усміхнувшись, сказала:
— Дурень) Гаразд, завтра я з задоволенням подивлюсь на тебе справжнього, Матюхін.
— Я постараюсь, аби цей день був для тебе гарним і запам’ятався надовго)
— Ох, я вже заінтригована.. Ну тоді здивуй мене, Міш)
— Обов’язково, Сонь. — після цих слів вони поїхали додому і у них обох були свої думки:
*Чорт, чорт, чорт, Соню. Ти і дійсно починаєш закохуватись у нього. Ти що, забула як тобі зрадили, але я маю почати вже давно нове життя. Може мама права, і він дійсно у мене закоханий? Але хіба, хто таку як я може покохати? Ще й соліст гурту…ні…ми лише з ним друзі, це буде просто приємно проведений час, я не можу бути для нього дівчиною. Бо у нього ж точно хтось є, та й фанаток скоріш за все, у Мишка багато.. Ну ось Соню, тепер ти точно закохалась. Але ці його очі, в яких хочеться тонути. Зачіска, як у кота. Його обійми в кінці кінців, мені хочеться бути в них завжди. Хочу аби він був поруч. Я відчуваю до нього щось.. Господи, дай мені якийсь знак. Бо я дійсно закохана у нього..*
*Соню, ну чому ж ти така гарна.. Твої очі, як море, з якого не хочеться відпливати. Твоє волосся, як те найшовковіше покривало, з якого не хочеться вилазити зранку. А про тебе я взагалі мовчу, я так хочу бути з тобою поруч. Хочу аби ти була щаслива, усміхалась кожен день, щоб я завжди бачив тебе, не тільки коли ми десь перетинаємось, завжди. Аби я обіймав тебе не тільки коли тобі сумно, обіймав ніжно, бо ти на це заслуговуєш, для тебе я готовий хоч на іншу планету полетіти, все зробити, аби ти була щаслива. Я незнаю, що мені робити. Господи, дай мені якийсь знак. Бо я не можу без неї* — після цих думок, за півгодини ті приїхали до багатоповерхового будинку, і Софія вирішила подякувати хлопцю:
— Міш, дякую тобі за допомогу. Ти справді мені сьогодні допоміг, і я рада що ми з тобою помирились.
— Немає за що. Я теж радий, що ми поговорили і заїхали до твоєї мами в лікарню. Вона у тебе дійсно ще той міцний горішок, бережи її, бо я свою маму не зміг вберегти…
— Обов’язково, це навіть не обговорюється. Ходімо краще додому, бо пізно вже.
— Так, і дійсно вже 9 година. Дитячий час, як то кажуть.
— Дитячий не дитячий, але мені потрібно ще попрацювати, студенти мають завтра послухати лекцію про особливості вивчення української мови.
— Оу, ну тоді добре, але не сиди до пізна.
— Домовились. Ще раз дякую тобі за день.
— Немає за що, краще ходімо додому. — зайшовши у ліфт, вони майже водночас дотягнулись до кнопки 8, і усміхнувшись одне до одного, поїхали на поверх, йдучи вже до своїх квартир, Мишко вслід сказав Архипенко:
— Соню, завтра одягни свою найгарнішу сукню!
— Мм, то це все-таки побачення?) Ну добре, домовились, тоді з тебе похід у гості. Бо у мене ти вже побував, а я у тебе ще ні. — Мишко яскраво усміхнувшись, сказав:
— Домовились, тоді до завтра, блакитноока красуня.
— До завтра, красень) — Софія зайшла у квартиру, а Міша ще довго стояв і дивився на її двері, та милувався ними, лише потім зайшовши до себе.
POV Мишко:
Міша, от що ти з собою робиш. Я сам себе не впізнаю, невже ти закохався, ще й так швидко. А може це просто симпатія, тоді чому мені так хочеться милуватись цією дівчиною…
Коли у мене були колишні стосунки, це була як якась жагуча пристрасть не більше, а тут. Я так хочу цілувати її пухкі губи, хочу бути для неї опорою, аби вона довіряла мені, я хочу завжди бути поруч. Ці думки з’їдають мене зсередини, але зараз у неї є важливіші речі, це студенти і робити все аби збирати кошти для лікування матері, вона молодчинка, вона така сильна. Стоп, а якщо мені допомогти їй з лікуванням матері? Але якщо вона буде проти, чорт.
— Вона знала – кохання біль.. — ці слова крутяться у мене в голові, і поки я йшов шукати чернетку аби щось записати, я і далі проговорював ці слова у думках.
Взявши ручку, я записав один рядок, другий, третій, десятий, і ось потім зрозумів що написав вірш:
вона знала — кохання біль,
але чомусь продовжувала кохати.
почуття були як той кукіль,
не давали їй поночі спати.
вона добре знала, що сповідник її кохання,
приніс на крилах весну.
адже сам ерот викохав її,
її безпорочну й невблаганну красу.
її небесно голубі очі..
їх не можна було забути й рівняти.
а блискуче, цинамонове волосся,
цю жінку хотілось кохати.
«кохання — біль», — кричала завжди,
не давала нікому себе кохати.
але ніколи й не бачив такої краси,
як кохання своє цій мадам донести?
ніколи, нікому не знати…
Чорт, тепер я дійсно закоханий у Софію, ще й вірша написав про неї. Що мені робити з цим, мовчати чи сказати.. Мовчати чи сказати? Складне питання, коли йдеться про кохану жінку.. Ну що Михайло, визнай, ти кохаєш дівчину, яка нещодавно тебе ненавиділа і її звати Софія…
Друзі, перед тим як ви будете читати наступний уривок, я маю вам сказати, що вірш який написав Мишко для Софії, це не мій, а моєї подруги, яку звати Ангеліна, завдяки їй і з’явилась ідея такого уривку, за що я дуже вдячна.
Якщо раптом цікаво — її сторінка в тг: @kavinsss_s. Вона заслуговує на комплімент, адже якби не цей вірш, хтозна яким був би кінець 3 частини)
Ваша Христина Новицька ♡
POV Софія:
Після того, як Мишко провів мене до квартири, я вся сяяла від радості! Невже це і дійсно якась закоханість. Але ж бляха, я не планувала робити все так швидко. Чесно зізнатись, він милий, гарний, добрий. І ще й сподобався мамі, а це буває рідко. Я не знаю, як мені зізнатись собі в тому, що я дійсно починаю закохуватись у нього. Ні, ні, ні. Я не можу бути закохана у нього, а раптом все буде як колись…
Мені не хочеться завдати собі болю, адже я вже оппеклась минулим досвідом з Тарасом. Він теж спочатку здавався хорошим, а потім — поцілунок з іншою. А якщо довіритись йому? Не можна ж заглушити свої почуття. Мені подобається те як він співає, ті його ніжні погляди, та навіть те, що ми ненадовго стали з ним парою в онкодиспансері. Капець Соню, ти і дійсно закохалась. В учасника гурту Schmalgauzen, який серед тисяч дівчат чомусь обирає проводити час з тобою, ще й у тебе завтра з ним побачення. Не дружня зустріч, а побачення.. Ну ось, тепер я точно закохалась. Стоп, щось в мене слова якісь на думку спали..
— Блакитна ніч, ми ходимо за руку.. Блакитна ніч, ми ходимо за руку. — я швидко побігла до своєї кімнати, де знайшла свій старий блокнот з віршами і почала писати. Рядок другий, п’ятий, думки всілякі і кінець, ось і вірш:
Блакитна ніч, ми ходимо за руку.
На вулиці світить яскравий ліхтар, а десь там горять наші серця.
Ти дивишся мені в очі. Ти такий милий, добрий.
І у нас обох є болюче минуле, у тебе мати, а у мене батько.
Я холодна до тебе, бо не можу довіряти.
Не хочу відкривати своє серце, не можу.
Мені треба жити своїм життям, я ж якось жила без тебе.
А оте відео кляте, все змінило.
Захід сонця, ти прийшов.
Я побачила тебе, ми поговорили.
Обійми, під’їзд, прощай.
Чорт, я закохалась у тебе, Матюхін!
Я маю розповісти про це Дані! Після того як написала вірш, я не вагаючись подзвонила до неї, хоч і розуміла, що можливо вона зайнята. Але вона раптом дуже швидко взяла слухавку і відказала:
— О, привіт, Соню. Добре що ти подзвонила. Як у тебе справи з Мишком?
— Все добре, він приїхав до мене, на те місце про яке знають, ти і Таня. І я знаю, що це ти йому розповіла.
— Вибааач, він тебе шукав просто. А хто я така, аби не розповісти)
— Тобі, Дана, немає за що вибачатись. Я навпаки хочу подякувати тобі за це, якби він не знайшов мене там. То ми би не помирились..
— Ваауу, то я виходить тепер ваш Купідон?
— Ну виходить, що так) І ми з Мишком їздили до мами, вона хоче бачити його своїм зятем.
— Оооооооо, ото в тебе мама. Одразу видно гарна жіночка)
— Це точно, і ще завтра я йду з Мишком… На побачення.
— Побачення? З Мишком?
— Ну так.
— Ааааа, я дуже за тебе радааа!! Блін, куди він тебе покликав, що говорив тобі??
— Дана, заспокойся. Він мене покликав на репетицію гурту, сказав що там покаже себе справжнього.
— Це супер, це неймовірна новина. Розкажеш мені потім усе, усе.
— Агоооов, мені теж цікаво, що там у Софії з цим Михайлом. — Гриневич засміялась на слова чоловіка і відповіла:
— Бачиш, навіть Чону цікаво, що там у вас відбувається. Бо це Санта-Барбара, точно кажу!
— Гаразд, я вам все обов’язково завтра розповім. А тепер вибач, маю йти писати лекцію.
— Так, звичайно. Я теж йду, завтра у мене відкрита пара, бо приїжджають представники обласного відділу освіти.
— Оу, ну тоді удачі, подруго. Бо ті обласняки, ще ті інтелектуали.
— Дякую, тобі теж удачі. Бувай, до завтра.
— Бувай.
Після розмови з подругою, у дівчини ще довго не сходила посмішка з обличчя, втім та зрештою пішла писати лекцію:
— Особливості вивчення української мови включають різноманітність граматичних правил, велику кількість сполучень приголосних та голосних звуків, а також багатство лексики, що відображає культурний контекст. — раптом на електронну пошту прийшло якесь повідомлення, це не було схоже на спам, тому дівчина натиснула на нього і почала читати:
“Привіт, сонечко. Я знаю, що ти можливо не захочеш читати це повідомлення, але нам треба поговорити. Я хочу все повернути, Я все усвідомив, пробач мене. Давай зустрінемось завтра о 17:00 на нашому місці.
Люблю тебе, Тарас.”
Софія щипнула свою долоню, це був не сон, а дійсно Тарас, який 3 роки тому зрадив її і зробив боляче. Той, хто зробив так, аби вона не довіряла чоловікам, в тому числі і Міші.
Але тепер, йому це так просто не обернеться, вже пізно щось повертати. Тому що я закохана і щаслива, у мене тепер нове життя..
Слова автора:
Що ж, мої любі друзі. Ось і закінчилась третя частина) Я рада і дуже вдячна всім за ваші відгуки, вони дають мені неймовірне натхнення і бажання писати далі. Напишіть в коментарях, чи сподобалось вам.
На початку я сказала, що поділюсь з вами новиною)
Віднині у мене з’явилась редакторка — Богдана. Яка і моя подруга в реальності, і персонажка цього фанфіку.
Сподіваюся, вам сподобалась її робота, бо тепер завдяки їй, мої фанфіки стануть цікавіші)
Доречі, залишу тут її інстаграм — @bohdanna_g. Якщо що, пишіть)
Попереду вас чекає багато цікавого, романтичного та нового, можливо, навіть, буде ще одна персонажка)) Але про це пізніше, не буду спойлерити.
Ще раз дякую всім, ви неймовірні! Даю слово Богдані, ваша Христина Новицька♡
Слова редакторки:
Привітики, читачі!
Рада допомагати Христині з написанням фанфіків. Тим паче, коли редагування приносить задоволення. Не буду писати багато, лише хочу подякувати) Спасибі, що залишаєтесь поруч та читаєте творчість нашої Христинки.
З любов’ю, ваша редакторка 🙂
Додати до улюблених