вікторія – це не перемога

Вас колись кидало керівництво? Та ще й так, що від ваших дій залежить доля не одного, а двох світів? Ні? Тоді можу сказати, що Вам реально пощастило, адже тільки в моєму світі Батько і Верховний Суд, які вирішили не брати відповідальність за просту смертну та одного ідіота, могли все перекинути на плечі старого демона.

Коли Вютенд  повідомив мені цю новину, я рвав вудила. Земан Вікторія, так звали цю людину, продала свою душу. Антон люб’язно оформив документи, порушив кілька правил, а все розгрібати мені. Невже так мало демонів у Східній Європі? Ось не повірю. Суд аргументував це тим, що, по—перше, лише демони одного рангу можуть якось вплинути на контракти один одного, а по—друге, вони мені просто довіряють. Довіряють!!!

Краще б я далі залишався рядовим демоном. Навіщо це мені все? Через їхні правила я колись не зміг бути з коханою, втратив крила, а тепер ще й мушу рятувати їхні дупи… Якщо у світі існує більша несправедливість, покажіть мені її.

Але як би голосно я не обурювався, у мене є лише один вихід. Зуміти відредагувати контракт на умовах, які будуть підходити цій людині і мені відповідно. Але найскладніше це почати. І ось я, гуляючи вулицями Вінниці намагаюсь зрозуміти, що треба зробити. Просто так з’явитися перед нею буде дивно, сказати, що людина і збрехати тим самим, теж не найкращий варіант. Далі ж стосунки якось розвивати треба.

За всіма цими думками, я й не помітив, як підійшов до кафе, де працював мій головний біль.

Коли я зайшов, відразу відзначив гарний дизайн, який радував око, кожен куточок був просякнутий кавою і свіжою випічкою, тільки атмосфера зовсім інша, не така, якою я її пам’ятаю. Люди за столиками обговорювали новини, зміст яких було засновано на чорно—білій системі, в яку вони потрапили, через що я знову занурився з головою у своє завдання.

Я підійшов до бариста і впізнав у ній Вікторію, фотографію якої мені показали перед тим, як відправити сюди. Жінку, як нікого, огортала вся ця атмосфера туги. На мить мені стало її шкода, але потім я згадав, що саме через неї я мушу рятувати світ, саме через неї світові загрожує небезпека, і мене попустило.

— Один латте, будь ласка, — попросив я, звертаючись до Вікторії. Ні усмішки, ні вітання, лише тихе «угу».

Я уважно стежив за її діями. Напевно, їй було також некомфортно через те, що все набуло чорно—білих відтінків, оскільки винятки в контракті не були зазначені, але вона трималась так, ніби нічого для неї і не змінилось, або просто намагалася всіма силами показати те, що все добре. І я вирішив трохи підіграти.

— Ви так добре справляєтеся… Я, коли прокинувся вчора, думав, збожеволів і все ще не можу звикнути, а Ви так впевнено тримаєтеся, — брехня… дуже багато брехні…

Звичайно, Шугар міг би зробити так, щоб я бачив так само, як і люди, але хоч колірне сприйняття мені залишили таким, яким воно було все моє життя, так скажемо, невелика плата за всю відповідальність, що лягла на мої плечі.

— Швидко адаптуюсь, — сухо відповіла мені Вікторія і простягла мою каву, — з вас 50 гривень.

Я поставив на стіл кілька купюр і взяв латте. Спочатку я думав, що місія буде не такою складною, але вона навіть із відвідувачами холодна, як айсберг. Перша думка — валити звідси, повідомити, що світові кінець, і зустріти свою старість, плаваючи в Тихому океані з акулами, але, на жаль, це все, мені точно заборонять, тому доведеться слухати другу думку, яка говорила згадати минулі часи, а саме використовувати свої сили, щоб піти на контакт із людиною. Давно це все ж таки було.

Довелося довіритись розуму, тому я просто сів за стіл, знайшов книгу в телефоні  і почав читати, зрідка поглядаючи на жінку. За весь час, що я просидів у кафе, я зрозумів лише одне: вона суцільний смуток та самотність. Навіть у людей, які страждають через неї, прослизали усмішки.

Мені було настільки цікаво за всім ці спостерігати, що вперше за кілька століть я відпустив власні почуття і спробував зрозуміти людей. Вони були налякані, всі їхні страхи разом стали виливатися назовні, той, хто був сильніший, намагався боротися, а хто ні, здавався.

Почуття Вікторії були єдиними, що відчувалися зовсім на іншому рівні. Вони, мов голки, впивалися в шкіру, мов туман, огортали і збивали з дороги. Наче ніхто їй не допомагав контролювати свої емоції, що вилилося в пустоту. Вперше за весь час я відчув себе вразливим.

Від усвідомлення останнього, я вмить поставив блок, повертаючись у реальність. Кава була давно допита, тому час від часу дівчина підозріло на мене поглядала. Я вдавав, що не помічаю поглядів, і просто уважно дивився в телефон, роблячи вигляд, що читаю. І я справді намагався, але сенс розпливався вже на перших сторінках.

Через деякий час, я замовив ще каву та випічку, яка нереально смачно пахла. Ось вони людські блаженства. Коли живеш тисячі років, кожна дрібниця набуває особливого сенсу. Ближче до вечора, коли людей поменшало, я все ж таки наважився скористатися геніальним планом.

Підійшов до Вікторії, привітно усміхнувся, від чого мало не знудило. Я з цим просто несумісні речі.

— Вікторіє, — звернувся я до дівчини, вдаючи, що прочитав ім’я на бейджику, — я міг би вічно нахвалювати каву, яка припала мені до душі, але скажу прямо. Як щодо того, щоб прогулятися після закриття кафе?

Я вмикнув усю свою демонічну чарівність, якою часто користувався, коли був рядовим, і, якщо чесно, очікував м’якшої реакції, ніж сухе «ні, я зайнята».

— Ну, нічого страшного, — весело відповів я і додав: — Тобі, до речі, дуже пасує червона краватка.

Я повернувся і збирався вже піти, як вона злякано окликнув мене. Відвідувачі, що ще були всередині, здивовано подивилися на нас, через що я одразу відчув жахливу незручність, що була притаманна вже не мені..

— Пане, Ви забули решту. Заберіть, будь ласка, — її голос був трохи зляканий, що не могло не тішити мою чорну душеньку.

Я поправив волосся, що заважало очам, і повернувся убік неї. Вперше за весь день спостережень, вона показала інші емоції, окрім тих, якими охоплений увесь світ.

— Поговоримо, ввечері? — одразу перейшов я до справи, як тільки підійшов на таку відстань, щоб ніхто не чув нас.

— Ти хто? — прошипіла Вікторія. В її очах прямо таки плескалась буря емоцій. До смутку і незручності додалися злість і обурення. Мені подобається.

— Здається, документ, який я тобі покажу, скаже значно більше, ніж я зможу.

З цими словами в моїй руці матеріалізувався контракт, який Вікторія вмить впізнала. Вона, здивована, звела брови, а питання, яке так і хотіло вилетіти, завмерло в повітрі.

— О котрій зможемо зустрітися?

— О сьомій. Біля входу в парк, що у кварталі звідси. Ти мені скажеш усе, — останнє прямо отрутою розливалося по всьому тілу. Усі кажуть, що демони – зло, цікаво, вони бачили людей. Ось кого справді варто боятися.

— Тобі, моя люба, варто повірити, що говоритиму не лише я.

З цими словами я вийшов із кафе. Оскільки в мене була ще ціла година, я вирішив зайти до книжкового магазину, що знаходився недалеко від парку, де зміг знайти невеличкий блокнот та календарик. І хоча покупки не тещо б мали зайняти багато часу, я хвилин двадцять просто ходив між стелажами та дивився, що зараз читає молодь. Аналізуючи це все, можу лише сказати, що погана література була, є і буде. Як і все в цьому життя. І лише наше право обирати.

Сховав я це все своє добре завдяки магії, щоб нічого мені не заважало, і пішов до Центрального парку. Чекав на Вікторію я не те, щоб довго. Просто, коли стрілка годинника показувала чверть на восьму, я почав панікувати, що на етапі «початок» моя місія провалитися. Але я покірно стояв і, нарешті, ще через десять хвилин побачив знайому постать.

Вікторія йшла повільно, наче й не спізнювалася на зустріч. Її огорнуло почуття переваги. Які ж люди бувають гордовитими, думають лише про себе, навіть не розглядаючи варіант можливих наслідків. Коли вона підійшла, то було помітно, що вона все ще холодно дивився, але тепер зникло почуття страху. Невже їй, справді, начхати на все, що відбувається?

— Як тебе звати? — перше, що запитала Вікторія, варто було їй підійти на досить близьку відстань, все ще зберігаючи дистанцію.

— Може, пройдемося? Говорити біля входу якось некомфортно, — я говорив спеціально повільно, ніби смакував кожне слово, але намагався показати, хто тут ставитиме запитання.

Я повернувся і збирався вже увійти в парк, як Вікторія зупинила мене, схопившись рукою за край моєї сорочки.

— Спочатку ім’я, а потім все інше.

Дівчина справді була непохитна. У нашому світі їй ціни не було б. Я, чесно, думав проігнорувати прохання, але пальці аж надто сильно стискали тканину. Я глибоко зітхнув, навіть готовий до такого нахабства, гидливо прибрав руку і відповів:

— Лей Гонор. Поки що це вся інформація, яка тобі знадобиться.

Вікторія, швидше за все роздратована таким настирливим створінням, як я, все ж таки попленталася разом зі мною в парк.

І ось ще одна річ, яку навіть через тисячі років я не можу зрозуміти. Як люди можуть знищувати природу? Незважаючи на те, що навколо була атмосфера нікчемності, саме природа якось заспокоювала мою свідомість. Все-таки світ, що створили ці два ідіоти, справді може зникнути… Але чи винні тільки вони? Люди жорстокі по відношенню до всього: рослин, тварин, — навіть до інших людей вони ставляться агресивно. Вони пророкують собі щасливе та безтурботне майбутнє, насправді знищуючи його з кожним днем все сильніше.

У природі я бачив спокій багато століть, і зараз, насолоджуючись свіжим повітрям, тихим шепотом дерев, створеним вітром, я, нарешті, зміг очистити свої думки та почуття від всепоглинаючої туги. Навіть у пеклі не так сумно.

Вікторія, здається, навіть не помічала нашої незручної мовчанки. Вона, як і я, розглядала дерева і в якісь моменти навіть захопилась спокоєм, яким оточила природа.

— Довго ми мовчатимемо? — нарешті почав я. На душі шкрябали кішки від цієї ситуації, і я безнадійно видихнув, розуміючи, що нічого вже не зміниться.

Вікторія запропонувала сісти в альтанку, що ховалася за голими деревами тополь, і поговорити вже там, де точно ніхто не почує.

— По-перше, — почала вона, — моє запитання, поставлене в кафе, залишається відкритим. Ти хто? А по-друге, як ти можеш розрізняти кольори і звідки у тебе мій контракт?

Вона склала руки в замочок, ставлячи їх на стіл, що був у альтанці, примружилася і почала чекати на відповідь. Коли я легко перекинув ногу на ногу, посміхнувся, в очах точно відображалося полум’я, і прошепотів:

— Твоя смертна година, якщо ти мені не відповіси, на який чорт створила такий жах зі світом?

Інтонація була холодною, навіть льодяна. Я завжди знав, як спілкуватися з людьми, навіть такими… проблемними.

— Ти демон? — Вікторія, здається, була справді здивована. Сподівалася, що все пройде повз неї? Дурепа.

— Бінго, моя люба. Твій контракт, — я зробив паузу, приклав великий палець до нижньої губи, скрививши їх, і продовжив, — був дуже цікавий у прочитанні. А тепер дай відповідь мені. Навіщо?

Дівчина невдоволено пирхнула, руки, що до цього лежали на столі, вона склала навхрест на грудях і відвела погляд убік. Люди, коли почуваються незахищеними і не хочуть щось говорити, завжди так роблять. Ось же гаденя. Через неї не тільки людям прийде кінець, а й мені з усіма моїми братами.

— У мене на те були вагомі причини. — Це було все, що вона сказала, перш ніж знову почати грати в мовчанку.

— Я це знаю. До цього ж сильні емоційні причини, — мої слова зачепили її, тому почала мене слухати, нехай і не подавала вигляду. — Демона мого рангу покликати досить важко, потрібна величезна сила, але, дивлячись на тебе, я все ще не розумію, як ти зуміла це зробити.

Вікторію огорнула лють — вона різко встала, упираючись кулаками в стіл.

— Та що ти знаєш про почуття та емоції? — На мить мені здалося, що вона заплаче. — Антон попередив мене про небезпеку і про те, що я житиму всього місяць. Але так нехай той час, що мені відведено, я проведу, спостерігаючи за тим, як люди страждають.

Я, правда, не міг повірити, що вона каже мені це все так в обличчя. Якою же це треба бути егоїсткою?

— Та через твій вчинок страждають не лише люди, а й ми, — не витримав, вигукуючи все, що я думаю. — Я прибув на цю чортову Землю лише для того, щоб змінити контракт, інакше ми всі помремо!

— Ця мова мала мене зворушити? — З кожною фразою Вікторія лякала мене ще більше. Із самого початку я думав, що це просто депресивна людина, але зараз я розумію, вона порожня. Ті рідкісні моменти, коли вона показує емоції, приносять і їй, і оточуючим величезний біль. Цікаво, чи вона знає, що таке радість?

Небезпека таких людей полягає в тому, що ти ніколи не знаєш, які емоції він виявить наступного разу. Людина порожня, а значить все що завгодно може заповнити її душу. На жаль, виявляються найчастіше негативні емоції, які притягуються, наче магніт.

— Чому ти так ненавидиш людей? — Мій голос уже звучав безнадійно, здається, нічого вже не допоможе.

Вікторія сіла на лавку і прийняла ту саму позу, з якої починалась розмова

— Я вже казала, що в мене були причини.

— Невже ти хочеш стати причиною знищення всього? — Я взяв себе в руки і говорив спокійно, розмірковуючи. Нехай сама усе розповість, щоправда, поза, в якій вона сиділа, говорила лише про її небажання розкривати мені душу, чи що там у неї залишилося.

— Ти не дурна і чудово розумієш, що люди справляються з цим і без мене. — дівчина зробила глибокий вдих і продовжила: — Той світ, який вони бачать… Я в ньому живу стільки, скільки пам’ятаю, і всім було начхати. Чому ж зараз я маю задуматися про них? І знаєш, не повірю, що демон так люто бажає врятувати людей… Хіба ваша місія не полягає в тому, щоб ці життя забирати?

Холоднокровна і зламана — так можна охарактеризувати людину, що сидить навпроти мене і стала причиною всесвітньої депресії.

— Я ніколи не рятував людей, — я знову брешу. — Мене завжди цікавила лише своя власна шкура. — Насправді я не така бездушна наволоч, але їй цього знати не треба. — І в цій ситуації я рятую себе і свій світ, який, на жаль, пов’язаний із такими безпросвітними тупицями як ви – люди.

Вікторія трохи розгубилася від моєї промови, що зіграло мені на руку. Якою би вона не була порожньою, якісь емоції та реакції на зовнішні фактори залишилися.

— Ви ненавидите все у своєму світі, намагаєтесь знищити все, що заважає вашому спокійному існуванню, а потім усвідомлюєте свої помилки, які неможливо виправити. Звалюєте всі свої проблеми на ангелів та демонів, що «сидять» у вас на плечах, коли всі рішення робите Ви самостійно. Ви самовільно знищуєте усі. Ти думаєш, так провчиш людей? Так ти така сама…

Мої останні слова зачепили Вікторію, вона різко підняла голову. Я все своє життя відрізнявся тонким чуттям. Завжди міг натиснути на хворе. Згодом усі мої навички стали слабшими, тому зараз, маючи знову можливість вплинути на людину, я почувався некомфортно. Все-таки звик розділяти свої емоції з чужими, а не змішувати їх у суцільний вир.

— А ще… — Я показав контракт. — До цього документа прив’язана твоя душа. Як тільки ти помреш, вона опиниться в моїх руках. З твоєю смертю світ не впаде, тому маю час її помучити. Чесно кажу: краще тобі грати на моїх умовах, якщо не хочеш дізнатися, що таке пекельне полум’я. І це не вогонь, це всі твої страхи, погані спогади, люди, що знищували твоє життя… — Я зробив паузу і посміхнувся, показуючи ікла. — Нехай світ упаде, але я встигну вивчити твою душу так, що життя на Землі буде здаватися раєм.

Я відпустив свою демонічну ауру, зробивши так, щоб Вікторія мене боялася. Мої слова для такої людини могли бути порожнім місцем, але трохи потрібної атмосфери, і ти відчуваєш, як сильно б’ється її серце.

— Але ж контракт не можна змінити… — зовсім невпевнено пробелькотіла дівчина. А мені подобається, в якому руслі вона починає думати.

— Розумієш, у будь-якому законі та правилі є свої позначки, винятки, — загадково почав я. — Ми не маємо права повернути душу, але можемо трохи коригувати умови, за яких вона потрапить до нас. Наприклад, світ стає нормальним, я тобі дарую класного психіатра, ти лікуєш свої проблемки і потім спокійно йдеш у інший світ, де я забуваю про твою душеньку. Можу навіть з янголами домовитись відправити її до раю.

На останній пропозиції я склав долоні один до одного і подивився на небо, вдаючи, що молюся. План був складений нашвидкуруч, бо насправді в мене не було і не буде ніякої мотивації щось змінювати, тому я не очікував, що він погодиться, може, хоча б прислухається.

Як результат, у відповідь я почув лише сміх. Якби він не був таким знущальним, я б, можливо, хотів чути його частіше. Він був як маленькі дзвоники, що наче дарували свято, але одночасно це було справжнє глузування наді мною.

— Ти, правда, думаєш, що я вимкну егоїстку? Через тебе? — Вона посміхнулась і продовжила: — Оскільки від мого бажання залежить ваше майбутнє, я вважаю, що правила маю диктувати я.

Я закусив нижню губу, почав глибоко дихати, щоб не зірватися і жестом показав, що вона може продовжувати.

— Як щодо того, щоб, якщо ти і мучитимеш мою душу, спочатку це зроблю я з твоєю.

Мої очі вмить закруглилися. Ще не зустрічав такого, щоб людина диктувала умови, але в моєму випадку вибирати не доводиться.

— Що ти хочеш?

— Якщо протягом цього місяця ти змусиш побачити мене фарби життя, світ стане тим самим.

Додати до улюблених