***
Венздей втискається в темряву ще сильніше; так, щоб не лишилося жодної щілинки. Вона спокійна, серцебиття майже немає – навіть Річ має більше ознак життєдіяльності, ніж вона. Порівняно з Венздей Ксав’є Торп – тривожний і метушливий, як полиск багаття; він тиняється з одного кута кімнати в інший в своїй сміхотворній розтягнутій червоній (червоній!) футболці та м’яких штанях, які підмітають підлогу. Венздей від нього трохи піднуджує.
Не від огиди, а від того, який він різкий і непослідовний. Можливо, думає Венздей, це через малювання – можливо, для того, щоб малювати, треба бути таким метушливим та хаотичним, всі ці мазки та різномаїття барв. Венздей ніколи не малювала – вона пише. Структурованість думок, довершеність речень та чітке клацання складів; те, як вони відскакують від зубів дзвінкими та дерев’яно ламаються глухими. Ось її мистецтво.
Річ ворушиться, коли двері кімнати Ксав’є відчиняються, запускаючи Б’янку, і Венздей ледь стримується, щоб не засичати. Вона обмежується вбивчим поглядом, і Річ знервовано підтискає нігті.
Венздей переводить погляд на Ксав’є з Б’янкою. На місце, де їх руки торкаються, на хвильливий край б’янчиної спідниці, на її очі. Б’янці личить світлий колір очей – він контрастує з нею, як зорі контрастують з небом; а от Ксав’є – Ксав’є Б’янці не личить. У нього світла шкіра, він худий і високий, з довгим волоссям – звучить як протилежність Б’янки, але насправді всього цього недостатньо. Червона домашня футболка, збиті нігті та плями фарби на руках роблять Ксав’є м’яким – чи, принаймні, м’якшим.
– Нам було добре разом. – каже Б’янка, і обличчя Ксав’є на кілька секунд стає світлішим завдяки легкій посмішці, а очі тьмянішають від примарних спогадів.
Венздей з презирством ставиться до ностальгії і будь-яких почуттів загалом, але запам’ятовує: скоріше за все, ці двоє дійсно були гарними друзями. Вона зможе це використати.
З глухим, шурхотливим звуком Б’янка застрибує на стіл – її коліна визирають з-під спідниці і легковажно то зникають, то виступають чіткіше – і дивиться на Ксав’є з колючою посмішкою.
– Це все через ту готку? – вона посміхається ширше, коли Ксав’є майже непомітно смикається; не бджола, а скоріше акула. – Не можу посперечатися, у тебе завжди був смак – можливо, якби вона була зацікавлена кимось крім себе, я б заспівала їй кілька пісень. Але, як бачиш. Тому я просто смикну за хвіст її сусідку і дістану нам кубок По.
Вона каже це так легко і впевнено, з білосніжною посмішкою і гордо піднятою головою, що можна запросто уявити, ніби Б’янка стоїть, тримаючи ногу на грудях переможеного супротивника. З рапірою у руці. Венздей відчуває, як у неї на щоці спалахує довга тонка подряпина, і ледь не тягнеться, щоб перевірити її пальцями.
Рапіра – ось що справді личить Б’янці Барклі.
***
Венздей подобається перемагати.
Вона відчуває посмішку на губах, коли Ксав’є, обернений на блазня, з відчаєм кидає весло; коли русал з тихим плескотом йде нарешті на дно; коли вся чорно-жовта команда, знесилена і вщент мокра, вилазить на берег, чіпляючи на одяг бруд, зелені плями та розчаровані погляди.
Так, Венздей подобається перемагати. Настільки, що вона навіть майже не дратується, коли люди підходять занадто близько і вітають їх з перемогою занадто голосно. Щоправда, це не заважає їй викрутити кілька рук та вдосталь порозкидати вбивчих поглядів, але сам факт. Білява психотерапевтка була б у захваті.
Саме тому Венздей не йде святкувати з усіма – не тільки через це, переважно все ж через те, що її дратують люди і галас, але через психотерапевтку також. Відсутність супротивника на полі бою не означає завершення війни.
Вона забивається у дальній темний кут – найсиріший з усіх, які вдалося знайти; металевий запах тут особливо сильний, і якщо заплющити очі, можна уявити, що ти стоїш над розчленованим тілом – і насолоджується своєю перемогою. Б’янка Барклі програла, і тепер можна скільки завгодно пригадувати: її погляд, повний гніву, те, як її зневажлива граційність – не зникла, звичайно, але трохи відклеїлася по краях. Під опущеними повіками Венздей досконало відновлює вираз обличчя Б’янки, сліди від мокрого дерева, які відбилися на її одязі, і луску. Луску Венздей пам’ятає найкраще – вона світла, щільна, як блоки в пірамідах Майя. Біла луска на темній шкірі.
Венздей розплющує очі. Таємниці Едгара По дивляться на неї зі звороту книжки, і вона посміхається їм. Притрушені часом літери складаються у слово «перемога».
***
– Той, хто придумав підбори, був катом.
Хаос і наелектризоване музикою повітря відступають на другий план; Венздей стягує з ніг черевички і торкається пальцями ахіллової сухожилки. Відкритими плечима вона відчуває погляд Б’янки – це тішить. Там, у залі, вона теж відчувала його – на своїх ліктях, на шиї, на легкій тканині сукні; посеред інших поглядів погляд Б’янки змушує Венздей тримати голову вище і рухатися різкіше.
Не заради Б’янки, звичайно. Заради змагання.
– Моя мати завжди казала, що страждання загартовують жінок.
– Тоді тобі слід було б лишити мене лежати біля прапорів. Поразка завдала б мені нестерпних страждань.
Венздей відставляє черевички в сторону і витягує ноги. Вона не використовує запитальних інтонацій (це жалюгідно, просто так ставити питання, а не намагатися знайти на них відповідь самостійно), але питання ховається за звуками. Б’янка плавно відкидається на спинку дивану і дивиться на неї; можливо, вона не буде відповідати, думає Венздей. Скоріше за все вона не буде відповідати.
– Ти знаєш, що на танцях треба танцювати, правда? Потанцюй зі мною.
– Це вимога? Ти відповіси мені, якщо я з тобою потанцюю? – Венздей зводить брови. Частина її радить пошукати приховані камери поблизу, частина стверджує, що Б’янка цілком серйозна.
– Заспокойся, прагматичність під чорно-білим фільтром. Не ти одна періодично поводишся як божевільна. Тим паче, мій партнер все одно не танцює зі мною через тебе.
Б’янка простягає їй руку. Жест зависає між ними в повітрі; довше, ніж потрібно, напевне, будь-хто інший би вже зніяковів і пішов.
Венздей киває і дозволяє Б’янці взяти себе за долоню. Іноді ти маєш контактувати з суперниками поза змагальним майданчиком, щоб дізнатися про їх слабкі сторони. Іноді люди просто хочуть танцювати.
Вона розуміє, що Б’янка хоче не просто танцювати, щойно вони знову опиняються у рухливій тісняві. Судячи з того, як обертаються люди, як все стає трохи впорядкованішим та менш метушливим – що майже неможливо, коли мова заходить про дискотеки – Б’янка хоче сенсацію.
О боже. О дияволе. О великий Ньярлатотепе.
Венздей доведеться задушити Енід. І, можливо, ще кілька десятків людей. (Не те щоб ця думка сильно її засмучувала.)
Б’янка тягне її трохи ближче і вкладає вільну долоню на плече; Венздей тримає її за талію. Вона досконало знає, як танцювати вальс, танго і ще з півдесятка видів танцю, але Б’янка просто похитується зі сторони в сторону – як і більшість підлітків тут. Венздей підтискає губи, але скоріше за звичкою, ніж зневажливо – можливо, в цьому дійсно щось є.
Вони рухаються як єдина хвиля, разом з усіма, накочуючи та відступаючи, але водночас – відокремлено, в інакшому ритмі. Під долонями Венздей відчуває плавне перекочування штучних лущинок на б’янчиній сукні.
– Кубок По – це змагання. В будь-якому змаганні твій суперник має бути притомним на початку. Навіть коли правила дозволяють грати брудно. Інакше це не має сенсу.
Венздей втягує щоки. Найобразливіше, що вона навіть не може назвати це лицарством – її власна ідеологія досить подібна до б’янчиної.
– Тоді чому ти розбудила мене не одразу як прибігла? І я майже впевнена, що вампірка під часниковим хлібом не потрапляє під визначення поняття «притомна».
– Ти бачиш різницю між «пересвідчитися, що суперник притомний» і «чемно віддати перемогу»? – Б’янка глузливо зводить брову і білосніжно посміхається. – А вампірам краще перевіряти, що вони нанизують на ікла. І, технічно, мої руки чисті.
Крап.
Венздей струшує головою. Посмішка тремтить у неї на губах: якби не натовп людей навколо, вона б запитала у Б’янки, як їй сподобався перфоманс на церемонії відкриття фонтану. Вона тікала разом з усіма? Вона посміхалася? Чи бояться сирени вогню?
Крап. Крап.
Вона струшує головою ще раз, відчуваючи, як по щоці щось струменіє, а потім все поглинає хаос. Люди навколо метушаться у паніці; вона чує, як з іншого кінця залу лунає крик директорки Вімс.
Її сукня, напевне, просто зруйнована. Яка сумна новина.
Венздей посміхається і забирає руку з чужої талії – на смак ця «кров» як проста фарба, і вона майже одразу каже про це Б’янці. Б’янка неголосно гмикає.
– Тобі немає потреби сумніватися у роботі моїх сенсорних органів. Я знаю, як пахне кров.
Десь метрів за п’ять від них, послизнувшись, падає перша людина. Б’янка міцніше стискає її долоню.
– Пішли, – каже вона, – виберемося звідси. Те, що люди сахаються від тебе, як від чумної, нарешті стане у нагоді.
Венздей саме збирається повернути шпильку, коли видіння накриває її – як зазвичай, раптове. Юджин кричить. Юджин у небезпеці, в лісі, в який вона наказала йому не ходити; в лісі, який вона власноруч йому показала. Юджин намагається відповзти, беззахисний, майже сліпий без окулярів, він сіпається у листі, як жук, якого перевернули на спинку. А потім бризкає кров.
Вона приходить до тями, широко розплющивши очі і вчепившись у чужу долоню – більше не посеред залу, а в одній з напівтемних ніш коридору. Судячи з усього, Б’янка відвела її сюди і Б’янка ж не дає впасти просто зараз. Це прояв слабкості, але Венздей сильніше чіпляється за її руку, вирівнюючи дихання тибетськими техніками – шкіра під її пальцями холодна і зовсім гладка, як гума хірургічних рукавичок. Вона фокусує погляд на своїх пальцях, очікуючи побачити біле на темному, але замість цього бачить тільки біле на білому з плямами фарби.
Це не луска, розуміє Венздей. Це суцільна шкіра, тому вона виглядає такою щільною – тому що є монолітною, а не побудованою зі шматочків. Гладка, як у касатки. Вона швидко відводить погляд і підчіпляє фатин спідниці:
– Юджин у небезпеці!
А тоді зривається бігти. Б’янка позаду, здається, ніяк не реагує, але вже біля виходу до Венздей долинає її крик.
– Я викличу швидку!
Додати до улюблених