Осінь 1997 року. England, London.
Сіра та незадоволена суцільна хмара вкрила місто та не збиралась так просто відступати. Втомлені дахи будинків лише тихенько гомоніли під безжалісними та важкими краплинами дощу. Та цього гомону достатньо, аби стерти усі веселі голоси з вулиць міста, залишаючи тільки слизький залишок спогадів.
Люди стискають пальці, намагаючись втримати парасольки, з якими все інтенсивніше загравав вітер. Їхні обличчя мимоволі перетворюються на гримаси, а кожен крок стає важким зусиллям через ріки болота та каламутної води під ногами.
Проте, чи знали ви, що серед ста роздратованих гримас завжди знайдеться одне щасливе й радісне личко? Можливо й гримаси навчаться посміхатись, дивлячись на те вічно щасливе обличчя.
Парасолька молодого хлопця вже не витримувала наполегливого танцю вітру і з кожним разом з новою силою намагалась вирватись з хватки молодика. Руде, кучеряве волосся то підлітало, то навпаки опускалось.
Хлопчина біг за знаряддями для гітари в магазинчик за пів кілометра від його будинку. Не зважаючи на парасольку, яка у відчаї намагалась закрити хлопця собою, аби врятувати його від зливи, через його недбалість половина його волосся була схожою на мокрі водорості.
– Пане Фішер! Я вже тут, давайте швиденько! – схвильовано протараторив рудий хлопець як тільки увійшов у антикварну крамничку. Його груди здіймались, через що можна було подумати, що він біг десь протягом десяти хвилин.
За прилавком сидів дещо повнуватий чолов’яга з великою папіросою в руках. Виглядав він поважно, але не надто. Авжеж, мати власний магазин майже в центрі Лондону – діло не з простих. Він повертів вже й так пожамканою сигаретою в руках і повільно перевів погляд на годинник. Настрій у нього був спокійний, а поводився він, як і більшість часу, стримано. Проте, як тільки хтось гучно гримнув на вході, увійшовши в його не надто відомий магазинчик, його тіло на підсвідомому рівні смикнулось, брови похмуро звелись і німець поволі повернувся до дверей.
– А, то ти, Максе. Струни вже привезли. – Він вдихнув дим і затримав дихання, даючи нікотину проникнути у його кров. Його лисина виблискувала у світлі гасової лампи, яка купалась в пилюзі по відчуттям останні десять років.
– Дякую, пане Фішер, ви справді дуже мені допомагаєте. – Макс простягнув декілька купюр літньому чоловіку, перед цим заховавши струни в сумку.
Фішер зміряв його прискіпливим поглядом, і потерши свої вуса великим та вказівним пальцями, досить прямо вказував на те, що зараз його краще не перебивати і не виправляти.
– Матір моя, у мене антикварний магазин, чому я взагалі тобі струни замовляю? – Продавець випустив у повітря черговий ковток диму, все так само прискіпливо дивлячись в небесні очі Макса. – Твоя мати заборонила тобі грати. Невже настільки важко просто дослухатись до неї? Я не думаю, що музика буде годувати тебе тоді, коли у тебе буде трійка дітей вдома.
– Говорите так, ніби антикварна лавка дає вам прибуток і без моїх струн. – рудий хлопчина з веснянками закотив очі, та усміхнувся. Його усмішка була життєрадісною, та у очах старого й стриманого, на думку самого німця, бізнесмена ця усмішка виглядала більше зверхньою, ніж природньою та привітною.
– Ну, що ж, ти переміг, від струн відмовлятись не буду. – Старий чоловік промовляв кожне слово чітко, його глибокий голос підкреслював його німецький акцент. – Проте задумайся над майбутнім хоча б трохи, добре? – він простягнув руку, щоб взяти гроші, за які в нього купили струни, – У мене ось знайомий недавно таке гарне місце знайшов…
Голос старого чоловіка ніби проник у сутінки старого магазину, голос звучав тихо і віддалено для веснянкуватого хлопчини. А причиною цьому стала “нова забавка” яка привабила увагу молодого хлопця. Очі Макса звернули увагу вже зовсім не на новенькі струни. Його погляд ніби прикипів до картини невідомого авторства під склом в столі. Вона ніби… дивилася у самісіньку душу, відтворювала його емоції. Настільки дивної, але цікавої та загадкової картини хлопець ще не бачив ніколи.
На картині був зображений хлопець, з його лівого ока росли барвисті квіти. Троянди, лілії, ніжні півонії та орхідеї. “Дивина” – подумав Макс, та погляду не відвів. У іншій руці білявого хлопця на картині одиноко висів такий яскравий, але такий сумний і похмурий соняшник. Щось у цій картині невимовно привабило хлопця. Вона була геть не схожою на ті картини, які він бачив у свого дядька Біла в майстерні. На ній не було прямокутників, трикутників, крапок, синіх плям та навіть бджіл.
– Пане, що це за картина? – запитав хлопець та виструнчився, не відводячи погляду від зображення на вітрині.
– А, ота мазня? Якийсь хлопець приносив на днях. Продав мені за один доляр. – відповів той, не зовсім акуратно тицьнувши гроші у шухляду під прилавком.
Хлопець почухав потилицю. Всього один долар? Дуже дивно. Він би ніколи не подумав, що якийсь митець погодиться продати свою роботу за таку жалюгідну ціну.
– Спочатку хтів задарма віддати, та я його вчасно зупинив. Я все ж чоловік поважний. Дітей не обкрадаю. – німець знов самовдоволено почухав довгі вуса і потушив папіросу об книжку, яка стояла неподалік.
– За скільки ви мені її продасте? – Макс перевів погляд на пристаркуватого чоловіка. В його очах загорівся вогонь (а може то був просто відблиск старої гасової лампи?), так йому хотілось розгадати таємницю цього ніби-то й чудернацького, але привабливого твору.
– Тю, а я думав що не продам її. Вже хтів викидати аби місце не загромаджувала, – пан Фішер поволі глянув на Макса, який так і не відвів очі від “мазні”, – Три доляра і вона твоя, – у звичній манері відповів німець.
Довго вмовляти хлопця не довелось, через декілька секунд три купюри вже лежали на столі антикварної лавки, а картина опинилась у його руках ще через десяток секунд.
– Щиро дякую! – пролепетав хлопчина, вибігаючи з магазинчику і поспішно закриваючи за собою двері.
***
На кухні було, як завжди, тихо. Горів вогонь одинокої свічки посеред стола, і тільки її шипіння пронизувало тлінь самоти та мороку. Шелест газетних сторінок грав наввипередки зі свічкою, щосили намагаючись роздерти мерзенну пані тишу.
Манірна жінка сиділа за столом. Вона мучила пальцями завите чорне, помальоване волосся та пила щойно зварену каву, з якої сочилась тоненька цівка білої, як молоко, пари. Тримаючи в руках газету, її блакитні, змучені очі поволі зжирали букву за буквою. Так і проходив її ранок. А в тім, не тільки ранок, а ще й обід, вечір, та, іноді, ніч. Ганебний, як на мене, спосіб життя – отак сидиш собі за столом з ранку до вечора, читаєш новини, які розповідають про те як черговий актор розвівся з дружиною, вп’яте хтось побив рекорд по швидкості з’їдання гречаного печива чи про обіцянки мера відбудувати той старий завалений багатоповерховий будинок, що знаходиться під Вандзавертом. Звичний ранок у Лондоні. Звичний для багатьох, мерзенно нудних людей, як і пані Міллер.
Закінчивши читати статтю про вп’яте плановану відбудову човнів у морському районі, вона звелась на ноги та поволі поцокала до одної з кімнат її великої, та такої нудної квартири.
– Максе Міллере, я наполегливо прошу тебе відірвати свою ліниву дупу від ліжка і врешті решт піти на заняття. У тебе і так запізнень вже за перший рік більше, ніж у мене за все життя.
За дверима почувся якийсь сонний зойк, декілька метушливих звуків руйнування одного з предметів меблів. За декілька хвилин, коли струнка, як лебідь, пані Міллер вже знов згорбилась за газетою, з кімнати вийшов хлопець, одягнутий незграбно і розхристано.
– Поправ краватку.
За декілька секунд краватка вже не висіла десь на поясі, і то для рудого хлопчини було персональним досягненням. Він швидко оглянув кухню і запитально подивився на матінку.
– Що? – мовила жінка, все ще тримаючи у руках вранішню газету.
– Мам-
– Місіс. – коротко і холодно перебила жінка, навіть не відводячи погляд від статті про відкриття чергового пам’ятника для якогось чергового художника постмодерніста з заможними батьками.
– Місіс Міллер, перепрошую за грубість, а чи не могли б ви повідомити мені про наявність мого сніданку? – Макс саркастично і роздратовано глянув на чужу жінку, яка сиділа перед ним за столом.
– Ні, не могла б. В наявності нема. – одказала пані з темно-вишневою помадою на губах. Після ще більш роздратованого та злого погляду сина вона дещо пом’якшала у голосі і додала – Я не в ресурсі.
– Гаразд, як скажеш.
– Візьми п’ять доларів на столі, купиш собі щось в кав’ярні біля коледжу. Я читала, що там непогані сніданки.
– Де читала? В газеті, де друкують про смерть кожного голуба який коли-небудь сідав на Біг Бен? – Веснянкуватий хлопчина неохайно запхав декілька купюр по одному долару собі в кишеню.
– Читали. – так само холодно виправила пані, та Макса вже не було в квартирі.
***
Темний та слизький тротуар головної вулиці Лондона – Оксфорд стрит, пронизували важкі і льодяні каплі вранішнього дощу. Хлопець забув вдома парасолю, тому зараз й мок під проливним дощем. А втім, йому здавалось що він це зробив не просто так. Темна парасоля з пожовклими плямами зовсім не підходила до його стилю. Проте мама забороняла носити різнокольорові, яскраві речі.
“Будеш вдягатись як клоун – люди будуть думати що ти ґей. А це для нашої сім’ї не надто добре – батько все ж поважна людина. Банкір, та ще й у якому банку – у самому Барклайсі!” (Barclays Plc – британський багатонаціональний універсальний банк із головним офісом у Лондоні, Англія.)
Пригадуючи слова чужо-рідної співмешканки, обличчя парубка мимоволі скривилось. Переїзд від батьків вже давно був його мрією.
Оминаючи десятки кав’ярень, у яких від слова кав’ярня була тільки гірка та гидка кава, він врешті-решт побачив на горизонті велику, готичну будівлю. Біля коледжу саме відкрилась якась кав’ярня, куди мама пропонувала сину зайти перед заняттями.
Давати шанс кав’ярні Міллеру не хотілось, проте відчуття голоду перемогло. За хвилину він вже стояв біля вітрини та обирав собі якесь тістечко чи десерт. Атмосфера була не така вже й погана – не було цих дурних (на думку Макса) свічок на кожному столі, букетів з темно-червоних троянд, від яких шаленіли тітоньки похилого віку, порцелянових котів на кожному кроці… Замість цього кав’ярня була увінчана соняшниками і теплими, яскравими лампами. На сидіннях, за столиками, знаходились коцики кавових, ніжних кольорів. Максу навіть сподобалось. Виглядало мило і дуже тепло, не зважаючи на дощову погоду за вікном. Та не потрібно було сподіватись, що у цій кав’ярні є щось краще ніж гірка і пекуча чорна кава.
– Вам чимось допомогти? – з-за дверей з написом “для персоналу” з’явилась тендітна дівчина його віку з кучерявим волоссям і яскраво зеленими очима. Вона була усміхненою – не надто схоже на тих пані, які продають каву у інших кав’ярнях.
– О, так.. Я би хотів ось це карамельне тістечко з горіхами і заварним кремом.. хоча.. скільки воно коштує? – Макс почухав маківку голови.
– Сорок п’ять центів, сер.
– О ні, тільки не звіть мене сером, благаю, – на щоках Макса проступив рум’янець – Мене це збиває з пантелику. Ми ж ровесники.
– Добре, то як мені до вас звертатись, сер? – дівчина ще раз усміхнулась, а рудий парубок невдоволено закотив очі.
– Макс. І дай-но мені чотири тістечка, будь ласка.
– Що ж, Максе, не бажаєш чогось запити? – темненька дівчина з кучерявим волоссям саме діставала пахучі тістечка з вітрини.
– Ні, я, на жаль, не прихильник звичайної чорної кави. – декілька папірців по одному доларі вже саме лежали на касі.
Дівчина здивовано подивилась на Макса, так ніби він щойно сказав їй, що він син власника магазину Гарродс. («Harrods» — один з найбільших у світі універсальних магазинів, розташований у Лондоні на Бромптон Роуд в королівському боро Кенсінгтон і Челсі на заході міста неподалік від станції метро Найтсбрідж.) У відповідь на питальний погляд хлопця вона відразу ж відповіла йому:
– А у нас чорної кави не було ніколи. Ти перший раз у нас? Ми продаємо тільки солодку каву.
– Справді? – Очі хлопця загорілись, він виглядав справді дуже щасливим і ще більше приголомшеним. – А у вас є… ну, скажімо, гарячий шоколад з кокосом?
– Ображаєш!
Міллер виглядав дуже схвильованим і здивованим, поки дівчина робила йому цей гарячий шоколад. А дівчина виглядала здивованою, через те що хлопець навпроти неї шаленів від такої звичайної речі як гарячий шоколад.
– І чому ти такий здивований, га? Що, ніколи не пив гарячий шоколад? – повільно вимовила дівчина, поки додавала кокосовий сироп до гарячого напою.
– Та ні, пив, проте не знав, що у кав’ярнях готують гарячий шоколад.
– Хлопче, ми начеб-то й одного віку, а здається мені, ніби ти вчора народився. А де по-твоєму має продаватись гарячий шоколад? Та й де ти його спробував, як не у кав’ярні? – низька, трішки повненька дівчина щось впевнено калатала, додаючи до напою все більше інгредієнтів.
– У дядька куштував… Здається, чотири рази. Він митець, художник. Малює у постмодерністському супрематизмі і тому часто п’є дивні напої. Та інколи дає скуштувати й мені. Найбільше мені подобається гарячий шоколад. Проте пити часто не вдається, мама не любить, коли я часто його навідую. А в кав’ярнях ніколи не бачив. Тільки чорна і гірка кава, на тому й усе.
– На Оксфорд стрит може й так, та в Кемдені, до прикладу, таких кав’ярень досхочу. Там тобі не тільки гарячий шоколад, там тобі такого накалатають… О-о.. І білий глясе, і капучино з шафраном та кардамоном. – Дівчина вловила хвилю трішки дурнуватого мовчання з боку Макса і поволі перевела на нього погляд. – Тільки не кажи що ти не був у Кемдені.
– Матінка не дозволяє.. Каже: “Там тільки наркотики, дурнуваті музики, п’яниці, альтернативні художники зі зламаною психікою і тупі дівки які на тобі повиснуть, як тільки дізнаються хто твій татко”. – Рудий парубок нервово хихикнув, дивлячись на низьку дівчину перед собою, в якої вже мало не сіпалось око. Він мимоволі почав нервуватись за свій напій, який як раз знаходився у руці дівчини.
– Передай їй що мені попри мешти хто там той твій татко і щоб вона не сміла й слова більше сказати про цей чудовий район! – Вона віддала Максу його гарячий шоколад і простягнула папірець. – Завтра, о п’ятій годині біля кав’ярні. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів.
– Ото ж бо й воно.
Погляд Макса мимоволі опустився на годинник, який вже показував десять на восьму.
– Лишенько, заняття вже десять хвилин як почалось! – він хутко злапав свій сніданок і вибіг з кав’ярні – Побачимось завтра о п’ятій, бувай! – почула дівчина вже десь з вулиці.
А Макс біг по дорозі і усміхався – можливо у Лондоні ще залишились люди, яким огидна гірка, чорна кава і темно червоні троянди.
Додати до улюблених