-Тарган… – Перше вимовлене при пробудженні слово луною відгукнулося в тиші моєї кімнати. Він сидів на моїй подушці і дивився на мене своїми маленькими очима, немов очікуючи чогось. А можливо, він просто хотів обмінятися привітаннями? Можливо, він, як і я, вів звичайне життя, поки наші шляхи не перетнулися? І тепер, як і я, він дивився на моє існування?
-Чого ти чекаєш? Чого ти хочеш? – пробурмотів я, мій голос тремтів від невпевненості. Відповіді не було. У голові пронісся шквал думок: “Невже ти очікував, що він відповість тобі?”, “Ти що, з глузду з’їхав?”, “Намагатися потоваришувати з тарганом, дійсно, безумство!” Почуття сорому охопило мене. Дійсно, це було абсурдно.
Вставши з ліжка, я вдихнув повітря в кімнаті, яке навряд чи можна було назвати “освіжаючим”. Коли я потягнувся, мій хребет видав серію тріскотливих звуків, ніби кожен хребець брав участь у роботі. Утім, це не мало особливого значення: будь-який день міг стати для мене останнім без особливих наслідків.
Я оглянув навколишній простір, в очах промайнула надія на щось нове, щось, що прикрасить цю сіру реальність. Але не помітивши чогось аномального, я заплющив очі й уявив собі сцени: Друзі вриваються в кімнату з тортом і повітряними кулями, в унісон кричать, що святкують мій день народження.
-Вітаємо!!! – Їхня колективна радість звучала так сильно, що, здавалося, тремтіли стіни. Вони звалили мене на плечі і з криками підкидали в повітря, наче я щойно завершив марафонську дистанцію.
-УРА УРА УРА УРА… УРА УРА… УРА… Ура… ура….. у… -Поступово оплески вщухли разом із моєю солодкою, але швидкоплинною уявою. Нові думки, не менш дратівливі, вторглися в мою свідомість: “У тебе немає друзів, божевільний!”, “Як у тебе можуть бути друзі, якщо ти вічно сидиш удома, як отаку?”, “День народження? Серйозно? Ти настільки зневірився, отаку? Я майже шкодую тебе…”
Бісить; уявивши собі чергову сцену, я швидко заплющив очі й підняв голову, занурюючись у свої мрії:
Через деякий час я розплющив очі і знову оглянув навколишній простір, зустрівшись із безкрайнім білим простором.
-Де я? Невже я помер? – Усередині мене пролунав гучний вітальний голос, який одночасно лунав з усіх боків.
-Вітаю тебе, герою, – пролунав голос, гучний, але моторошно спокійний – Доля обрала тебе як легендарного героя меча, якому доручено врятувати світ від страшного короля демонів Людовика.
Усередині мене закрутилися запитання: “Чому саме я?”, “Чи буде магія?”. “Чи зможу я одружитися з грудастою принцесою!?”. Мабуть, останнє запитання можна було б залишити без відповіді. Однак я поставив тільки одне, найважливіше запитання:
-Чому доля обрала такого невдаху, як я? – звернувся я до голосу, стоячи на колінах із піднятими до неба руками.
Відповідь надійшла негайно:
-Така воля долі, навіть я не знаю її задуму… Часу мало, герою! Чи готовий ти залишити своє колишнє життя, своїх друзів і…
-ТАК, БЕЗУМОВНО, З РАДІСТЮ!!! – нетерпляче перебив голос.
-А, ну… Дуже добре, герою – Моя відповідь, здавалося, на мить спантеличила голос – Ласкаво просимо в новий світ, Герою! Нехай усі твої пригоди будуть радісними та романтичними! Бажаю удачі!
Раптом матеріалізувалися масивні світлові ворота, які мав відкрити не хто інший, як… я! Я кинувся до них, кілька разів перечепившись і впавши, аж поки не опинився поруч із ними. Усмішка збудження прикрасила моє обличчя в передчутті захопливих подвигів і чудову принцесу з її великими сис… Силою волі! Саме, силою волі!
Я простягнув руку до воріт, але раптово позаду мене виникла величезна темна сутність, яка поглинула все світло і залишила після себе лише попіл і кіптяву. Паралізований, я не міг поворухнутися, не кажучи вже про те, щоб говорити. Не роздумуючи ні секунди, купа огидних чорних тарганячих лапок потягнулося до мене, як до цінних ласощів, вирішивши забезпечити собі виживання. Вони обхопили мене, не даючи вирватися. Вони тягнули мене геть, дедалі глибше в безодню темряви, попелу й кіптяви. Променисте світло шляхетних воріт ставало дедалі слабкішим і слабшим, і врешті-решт зовсім зникло в порожнечі…
Я прокинувся, розплющивши очі у звичній обстановці своєї кімнати… У звичній обстановці. Однак цього разу мені не вдалося повністю зануритися в денні марення, тому що по моїй долоні повзав цей проклятий тарган. Цього разу в його крихітних оченятах я розрізнив… Підступність?
-Що тобі потрібно, дрібний? Ти хочеш порушити мій спокій? Егоїст, – пробурмотів я собі під ніс, дивлячись на комаху.
Тарган зістрибнув на підлогу, а я спостерігав за його дивною поведінкою, чекаючи, що буде далі. Спостерігав за ним із жвавим інтересом, як за прибульцем. Я сподівався на диво, але чого я чекав? Що він перетвориться на людину? Подарує мені магічний артефакт? Або ще щось… Безглуздо.
За винятком цього дивного явища в моїй реальності, дні проходили як зазвичай, абсолютно однаково. На початку дня я занурювався в мрії про краще життя, потім перебирав залишки їжі в холодильнику – якщо його взагалі можна було назвати холодильником. Після цього я віддавався в лапи Інтернету і дозволяв годинах пролетіти непомітно. Кожен день проходив за такою схемою, кожен був дзеркальним відображенням попереднього, за винятком сьогоднішнього…
Захоплений читанням статей, іграми та хен… аніме, ніщо не віщувало загибелі, що насувається. Так було доти, доки до моїх вух не долинув моторошний звук, що нагадує скрип дерева…
<Тріск>
Ні, такі звуки видають тільки комахи, це дратівливе потріскування. Спочатку я намагався не звертати на нього уваги, продовжувати читати якусь буденну і абсолютно беззмістовну статтю. Але хоч би як я намагався зосередитися, це ставало дедалі важче. Здавалося, що цей настирливий шум спеціально випробовує моє терпіння, доводячи його до межі. Нарешті, не в силах більше терпіти цей дратівливий звук, я піднявся зі свого місця і попрямував до джерела перешкод – холодильника.
А коли я наблизився до нього, звук різко зник, наче його й не було. Відчуття було схоже на те, коли знаходиш злодія, і він поспішно ховається в темний кут, щоб не бути спійманим. Але мене так просто не обдуриш, тим більше комаха. Я швидко відчинив дверцята, зазираючи в усі можливі куточки в пошуках цієї дрібної неприємної істоти, але її вже й сліду не було.
-Щоб тебе, – пробурмотів я, не відчуваючи ні злості, ні роздратування. Я вже звик до цього, до порожнечі всередині себе. Я нічого не відчував, жодних емоцій. Навіть коли щось уявляв, мої емоції були настільки дивними, настільки штучними, що я сам сміявся над своїми спробами. Таке прокляття самотності.
Закривши холодильник, я повернувся до комп’ютера. Це були мої уявні ворота до світла, моє єдине джерело освітлення в цій темній кімнаті. Ні вікон, ні дверей… Ну, крім одних. Я кинув короткий погляд на двері й табличку на них: “ВИХІД”.
-Странний вигляд, чи не так? – подумав я про себе, але швидко відкинув цю думку.
Повернувшись до комп’ютера, я продовжив читання статті: “В останні дні ціни на багато товарів різко зросли через поганий стан економіки країни. Багато жителів втратили свої будинки, змушені витрачати всі заощадження на прожиток. Вулиці переповнені безхатченками, почастішали випадки крадіжок…”
-Мда, дивлячись на них, я думаю, що в мене все ще не так уже й погано.
Закривши статтю, я запустив чергову MMORPG і почав підвищувати рівень своєї чаклунки темної магії, Брітанні. Так, знаю, ім’я жахливе, але, принаймні, це краще, ніж “Нагібатор мамок”, “Анальний дрочер”, “Святий ділдак” і так далі.
Після кількох годин ходіння підземеллями і підвищення рівня до моїх вух донісся знайомий звук.
<Тріск> <Тріск>
-Знову…
Цей тривожно знайомий звук, видаваний моїм новим сусідом по кімнаті, починав мені набридати. Уже тричі за сьогодні він випробовував моє терпіння, тричі.
Я оглянув кімнату, щоб визначити місцезнаходження цього настирливого порушника. На мій подив, він опинився поруч зі мною, на моєму столі! Яке нахабство, адже тут немає їжі, тільки я і мій набір гаджетів. То чому ж ти кинув своє тіло саме тут? Я зустрівся поглядом із тарганом:
-…
-…
-…
-…
-…
-…
Тиша тривала недовго, бо тарган здався першим, видавши слабкий писк. Він кинувся геть від мене, прямуючи прямо до екрана. На якусь швидкоплинну мить я відчув якесь почуття, можливо, почуття перемоги? Ні, це абсурд, це всього лише тарган. Як я можу змагатися з тарганом?
<Дінь>
-Що? Повідомлення? – Я був трохи ошелешений цим новим, незнайомим мені звуком. Повернувшись до реальності, я подивився на екран, де висвітилося повідомлення: “Вам прийшло нове повідомлення. Чи хочете ви його переглянути? Так/Ні”.
-Хм, знову спам або боти. Мені це не потрібно – Я не збирався його перевіряти, але якраз у ту мить, коли я збирався натиснути “Ні”, тарган почав активно рухатися поруч із курсором. Чому? Можливо, його зацікавили рухомі пікселі, а може, яскраве світло? Не відриваючи погляду від його витівки, я зрозумів, що він зупинився над кнопкою “Так”.
“Невже він хоче, щоб я погодився?”, “Можливо, він хоче мені допомогти чи нашкодити?”, “Яка його мета?”, “Чи Бог він?” Незліченна безліч думок промайнула в голові, кожна з яких була абсурднішою за попередню.
Я зітхнув. Що я втрачаю? У мене все одно нічого немає, і нічого не станеться. Зрештою, це просто повідомлення, не більше того… Чи не так, пане Тарган?
Пара секунд минула в роздумах над цією безглуздою думкою, і за мить я повільно підвів курсор до кнопки “Так”…
<Клік>
Відкрилося вікно чату – розмова з якимось незнайомцем, аватарка якого була порожня. Чи може це бути? Невже мені написала справжня людина? Мій погляд упав на повідомлення знизу:
-Привіт, ти мене пам’ятаєш?
…
Додати до улюблених