Це історія про двадцяти двох річну дівчину, яка через жорстокість долі залишилася сиротою. І ось, коли здавалося, що в житті більше немає сенсу, темні хмари згущувалися і дійсність продовжувала приносити тільки біль, з нею відбувається неможливе, те, чому немає пояснення у звичайному світі без магії.
Сонячний осінній день, його улюблена погода, коли строкате з переливом, напівзелене, жовте та червоне листя зривається з дерев і падає на землю, а після ти можеш зробити з них невеликий букет або винок і засушити вдома.
Пляняча атмосфера, запах кориці, чаю та солодощів. Цей день особливий, прощальний, жалобний, але не для звичайних людей. Парк виглядає так само, як i кожної осені, той самий дерев’яний місток, ніби це було вчора, я пам’ятаю кожну деталь, червоно-кривавий шарф, червоний колір його черевиків, оксамитові рукавички та неприталене, трохи нижче коліна, чорне пальто.
Проходячи повз такі знайомі, старі й дещо зарослі зеленню та мохом веранди, серце на секунду зупинялося, а потім продовжувало битися.
Я не часто поверталася в цей парк, але він був для мене дуже особливим. Спогади нахлинули, немов велика хвиля. Батько, дитинство, планування щасливого майбутнього, походи в кафе неподалік від парку, улюбленi пейзажи, все було таким яскравим.
Пробираючись уздовж лісових стежок, менi нарешті вдалося вибратися на величезну, відкриту галявину, де єдиною тінню слугувало стародавнє дерево і його величні гілки. Якщо дивитися на нього здалеку, то може здатися, що на дереві, не так високо, хтось відпочиває, начебто великий птах. Масштаби простору перехоплювали дух, погода була ідеальною, не надто вітряно і не надто спекотно. Єдиного, чого насправді хотілося в цю мить, – принести м’яке покривало, рюкзак із снеками і влаштувати грандіозний пікнік із друзями та рідними, не думаючи про проблеми буття.
Холодний піт різко виступив по всьому тілу, і неприємні мурашки дали про себе знати, яке ж мерзенне почуття страху. Я пам’ятаю, що трапилося тут рік тому.
***
1 рiк тому
– Чи заслуговую я на таке заохочення, померти на самоті та в тишi?
Думки вголос, вони рвуться назовні. Те саме дерево, що тихо стоїть віддалік, гарне, обрамлене сонцем. Приємний, прохолодний вітер гойдав гілки, а тінь від них ніжно спадала на обличчя.
Мені не втекти від цього, не втекти від самого себе, рано чи пізно це мало статися.
Діставши з похідного рюкзака тугу і довгу мотузку я змайстрував вузол, що ідеально схожий на петлю для шиї. Залишилося зробити найнезначніше, забратися на дерево, прив’язати мотузку до найтовстішої гілки, яка знаходиться найвище, надіти петлю, а далі на мене чекатиме небуття, темрява і пустка, кінець стражданням, спробам взяти себе під контроль і побачити наступний світ, незвіданий, який непідвладний людському розуму.
Мої надто сприйнятливі до світла очі почало зліпити від яскравого денного сонця, сподіваюся птахи з’їдять їх.
Піднявшись так високо, почуття легкості охопило мене, ніби зараз раптово за спиною виростуть крила і злетіти не складе труднощів.
Петля була затягнута, залишалося лише зробити один крок і мукам кінець, душа здобуде спокій.
Мить, все застило. Хтось кричть мені вдалечині, не можу розiбрати слiв, але тембр голосу був такий знайомий, хто це?
Темрява застелила мені очі, пейзажі почали розпливатися, всі демони нависли над моїм справжнім виглядом і дивилися, чекали наближення можливості поласувати. Наче чіпкі пазурі тварини різко вп’ялися в мої легені, не даючи зітхнути, з очей потекли криваві сльози, спрацювало почуття самозбереження і руки спробували дотягнутися до мотузки, ніби такий, як я, мав шанс на порятунок, марно. В останні секунди біль не хвилював мене, так само як і поступовий розрив із реальністю та почуття втрати свідомості. Венозна кров не надходить у легені, переповнені збагаченою киснем кров’ю. Асфіксія у всьому її прояві. Голова відчувалася так, ніби вже була відокремлена від тіла, така важка і абсолютно непотрібна зараз.
Фігура… Темна, схожа на жіночу розпливчаста постать прямувала до мене, ніби в уповільненій дії, проте вона була надто далеко, щоб я міг її розглянути…
Чи могла це бути Софі?
Остання думка промайнула в моїй вмираючій свідомості, начебто удар струмом, перед тим, як піти в інший світ з констатацією набряку мозку.
Цього ранку батько поводився напрочуд бадьоро. Сам йшов контакт, брав ініціативу він. Очевидно, мені здалося це підозрілим.
Він приготував мені млинці та чай, уперше за довгий час і сказав, що йому треба відлучитися ненадовго.
Яка брехня, він ніби насміхався, не сприймаючи мене за людину.
Я швидко замовила таксі і почала слiдкувати за його машиною. Мені довелося тримати безпечну відстань, щоб він не помітив.
Я збрешу, якщо скажу, що мені було не страшно, що я не була в істеричній паніці.
Остання зупинка була парком, місце, де минуло моє дитинство і залишилися найтепліші спогади. Я загубила його з поля зору, тому йти за ним довелося навмання, але інтуїція не помилилася і сама вела мене.
Він був там, далеко і високо. Я просто спостерігала.
Усвідомлення того, що відбувається, різко вдарило в потилицю, ніби все тіло обдало крижаною водою з голови до ніг.
Зірвавшись із місця, я побігла в напрямку дуба, не звертаючи уваги на біль у попереку й ногах, який з’явився, поки я блукала парковими закутками. Менi здавалося, ніби це сон, коли ти начебто дуже швидко біжиш, але водночас рухаєшся на місці.
Підбігши трохи ближче, але відстані все одно було недостатньо, щоб він мене почув, я вигукнула його ім’я, з надією, що це допоможе.
– Томас! Томасе, це ти? Будь ласка, спускайся, давай поговоримо! ЯК ТОДІ! ПАМ’ЯТАЄШ? МИ ЩЕ МОЖЕМО ВСЕ ЗМІНИТИ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! ТИ МЕНЕ ЧУЄШ? НЕ СМІЙ ЦЬОГО РОБИТИ… НЕ СМ….
Мить, час почав рухатися в слоумо. Біг сповільнився, петля стягнулася.
Запізнившись з допомогою на кілька хвилин, протистояти смерті вже не мало сенсу. Крики, грубості та сльози справі не допомагали. Це була остання наша з батьком зустріч, жорстока і холоднокровна. Не маючи змоги впоратися iз кошмарами, що мучали його, він вирішив піти, не промовивши ні слова на прощання.
***
Мама померла, коли мені тiльки виповнилося 18 років, рак шлунка на фоні хронічного стресу. Батько стiйко тримався, намагався не показувати, наскільки йому було боляче. Ми перестали проводити з ним час, жили як сусіди, а не як близькі родичі, я робила спроби допомогти йому, витягнути з цієї ями депресії та глибокого розпачу, проте його стан був сильнішим за мене.
Він не хотів відвідувати сеанси психолога, почати приймати ліки чи виходити з дому на прогулянки. Єдиним місцем, де він проводив весь свій вільний час була могила матері. Минуло майже три роки, а потім він згорів, не витримавши тиску.
Їхня любов була грандіозна, нерозлучні до самої смерті, як ті самі папуги. І той факт, що я жива і перебуваю поряд, на жаль, не мотивував його на спроби продовжувати жити. Він забув, що я існую.
Додати до улюблених