«Ми не можемо заборонити птахам пролітати над нашою головою, але ми не дозволяємо їм сідати нам на голову і вити на ній свої гнізда. Подібно до цього ми не можемо заборонити поганим думкам інколи приходити до нас в голову, але ми повинні не дозволяти їм гніздитися в нашому мозку.»
Слова написані в книзі, яку Чімін взяв в місцевій бібліотеці декілька днів назад. Хоча, важко назвати ту крихітну кімнатку з важким повітрям і одною шафою для книг, повноцінною бібліотекою. Старенька жіночка за заваленим стародавніми журналами столом, уважно стежила за кожним кроком будь-якого відвідувача, щоб ніхто не посмів порушити її ідеальний порядок.
Чімін не часто заходив туди, зазвичай замовляв книги через інтернет, але іноді йому хотілося відчути цей запах пильної старої книги, читаючи якусь дурнувату філософську теорію.
Глянувши на обкладинку, на якій вицвілим червоним виведено «Мартін Лютер. Філософія думок.», він усміхнувся собі, прикривши очі. Напевне, думав він, Мартін Лютер ніколи не відчував того, коли не можеш позбутися думок.
Гарячі промені рухалися все нижче і нижче, а книга вже лежала поруч на піску. Читати філософію християнства, не бувши ним змушувало відчувати себе дивно.
Сонце сильно припікало, можна було відчути, що навіть повітря було просякнуте світлом. Життя в такі дні здавалося простим і зрозумілим, бо море безтурботними хвилями заглушало майже все, що ускладнювало його. Наповнене однаковими одинокими днями, не могло приносити ніякого задоволення. Сподівання, що все зміниться, давно переросли в прийняття і заспокоєння.
Колись Чімін хотів цього, щоб все перевернулося з ніг на голову, настали зміни, з’явилися нові фарби на його чорно білому полотні яке він називав життям. Проте мрії закінчуються там де починається реальність, яку не можливо самостійно змінити в його випадку.
Думки — були найгіршим випробовуванням, він ніколи не хотів давати їм волю. Дозволивши собі поринути в мрії зараз, прийдеться страждати від невідворотної реальності потім.
Під гарячими променями що зникає за горизонтом сонця, Чімін дозволив собі хвилинну слабкість. Заплющивши очі, він і не думав, що зовсім скоро він все ж відчує бажані зміни, проте можливо не відчуватиме трепіт з їх приходом.
⚜⚜⚜
— Це не те, що я хотів… — костюм перед ним виглядав жахливо, одягнувши його він відчував би себе тим дратівливим персонажем із серіалів про азартні ігри. — Я терпіти не можу спортивний одяг.
Мати незадоволено скривила губи, схрестивши руки.
Чімін знав, що після цього жесту почнеться лекція на рахунок того як правильно жити в цьому світі, про марні надії й обов’язки. Вона завжди говорила одне і те ж саме, щоб змусити його повірити, а можливо, щоб повірити у свої слова і самій. Чімін вже давно перестав сперечатися.
— Чімін-а. — погляд матері похмурнів і опустився вниз. — Я куплю тобі, що захочеш.
Подарувавши матері фальшиву посмішку, він зрозумів, що насправді матері вже не потрібно було його ні в чому переконувати, вона бачила його примирення з їх способом життя.
Причина завжди була одна. Сховавши свій розпач за завісою примірочної, він не бажав згадувати нічого з того, що знав про своє минуле. В них немає вибору, і можливості все виправити, бо такий закон цього світу, в якому немає місця таким людям як вони.
Мама перевела розмову, і Чіміну довелося натягнуто усміхнутися, вдаючи, що він усе зрозумів і прийняв. Хлопець слідував за нею та вдивлявся у вітрини магазинів, насолоджуючись моментом таких рідкісних візитів до міста. Через свою особливість вони змушені були жити ближче до моря, в малонаселеному пункті.
Міська метушня на диво заспокоювала майже всі бурхливі емоції. Спостерігати за життям інших людей, чути їх голоси навколо себе, а не в голові.
Цього було замало для повноцінного відчуття щастя, але доводилося миритися тим, що було.
Мати Чіміна була відьмою, і звичайно це передалося її синові. Вона не любила говорити про цю частину свого життя. Здавалося вона ненавиділа цю свою особливість, тому уникала історій пов’язаних з чарами й забороняла цікавитися ними й своєму сину.
⚜⚜⚜
— Ми встигнемо ще сходити десь пообідати? — насправді Чімін знав, що не встигнуть, адже до автобуса залишалося пів години, але він так сподівався, що мама відхилиться від плану.
— Не встигнемо. — очікувана відповідь майже не засмутила його, проте він помітив стурбований погляд матері. — Все гаразд?
— Так, — відповіла вона занадто різко, щоб Чімін їй повірив. — Ходімо через інший вихід.
— Чому? — відчувши, що щось не так, він вже через мить зупини свій погляд на джерелі настороженості його матері.
Натовп перед головним виходом. Хоч все з першого погляду здавалося звичайним скупченням людей, але його увагу привернула пара молодих людей, що стояли всередині збіговиська. Мати вхопила його за лікоть і не встигла навіть потягнути, як всі зрозуміли що відбувається. Навколо тієї пари почався галас і метушня, адже хлопець опустився на одне коліно і робив дівчині пропозицію.
Коли Чімін відчув, що його тягнуть в іншу сторону вже було надто пізно, бо в його голову з різким і нестерпним болем увірвалося тисяча чужих думок. Галасливі, спутані, ніби перекрикуючи одна одну, чужорідні думки починають захоплювати його підсвідомість.
Мізки ніби перемелюються в однорідну масу, а головний біль настільки сильний, що в очах починає темніти. Обхопивши голову, єдине, що він зміг зробити це осісти на землю, стискаючи скроні долонями з такою силою, ніби хотів розплющити.
Перед тим як відключитися, він почув мамин голос над вухом.
Додати до улюблених