Айзек прокинувся рано того дня. Сонце його засліплювало, як тільки встало з-за високих стін, адже він забув звечора закрити вікно. Його занадто винесло від вчорашнього святкового коктейлю Тіма. Але він розумів, що має підвестись та зібратись з думками.
Він протер очі, і спробував вкласти волосся. Гребінця не знайшлось, тому на голові залишився хаос, та його ніколи не турбував власний зовнішній вигляд.
Айзек поспіхом встав зі свого старого дивану, перевернув листок календаря, нагадавши собі, що має підти на Обрання. Сьогодні друга субота місяця, а значить на Площі Єднання, котра має називатись Площею Смерті, проходить трагічний карнавал, де Поліціянти утверджують свою зверхність над Підпіллям.
Імена обраних на сьогодні були суворою тайною навіть для Пілота. Він думав, що щось про це знав Кіт, але Айзек помилявся. Навіть старий Священник не зміг нічого дізнатись. Це було дивно, та цілком очікувано, якщо Поліція хотіла створити справді непередбачуване шоу. Однак варто зазначити, що Айзек не помітив, щоб хтось з підпільників зник в підвалах Поліції. Він не знав, що на нього чекає під час Обрання, та водночас це підбурювало якусь цікавість. Невже хоч раз поліціянт вб’є поліціянта на очах підпільників?
Айзек неквапливо йшов в сторону Площі. Було спекотно. Промені все ще випалювали його очі, правда, тепер ще сильніше. Здавалось, що випарювалась навіть земля під ногами. Чомусь це затхне повітря нагадало йому давню драматичну фразу одного з «віщих братів», як їх називав Харіс Майнд, Юкі: «На Площу не можна забрідати у другу суботу. Звідти треба тікати. Не озиратись і тікати».
Не озиратись і тікати. Пілот не був певен, що може тікати від будь-чого, окрім погоні шавок Відьми за ним. Ця дама здохне, але зловить його, він був певен у її спонуканнях. Але він бігає від пістолетних куль з десяти років, він завжди буде швидшим.
Прийшовши на Площу Єднання, він побачив традиційну шибеницю. Однак сьогодні вона була прикрашена, неначе хтось мав день народження на широку ногу. Він подумав, що це сцена, котру спеціально зводять щомісяця, попереду нагадує театр. Театр під час смертельної епідемії. Він роздивлявся далі. П’ять мотузок, зав’язаних у вузол на кінцях і п’ятеро людей біля «сцени». Телекамери й величезні екрани з прямою трансляцією. Що ж, сьогодні ми попрощаємось з п’ятьма шестернями у механізмі соціуму, а найпрекрасніше те, що рух Міста не припиниться через це. Ця п’ятірка – це Обрані. «Щасливчики», котрі обираються Генералами, і мають своїм прикладом показувати, що буде з тими, хто піде проти Їх волі та правил.
Ніхто не знає за яким принципом обирають цих смертників. Однак часом їх імена несподівано стають відомі всім. Вітер розносить їх прізвища усіма районами. Частіше за все, звісно, обирають його знайомих з числа підпільників. Напередодні, за декілька днів або тижнів люди пропадають. Так він сам навчився вираховувати небіжчиків. Та сьогодні щось було не так. Хоча він намагався про це не думати. Учора він був на весіллі його старого друга. Він посміхнувся, згадавши, як Харіс почав плакати, коли побачив Емілію в Церкві, котрій дівчата десь дістали старе біле плаття, яке чимось нагадувало йому дитячі довгі плаття Відьми. Тоді, коли її ще звали Аннет.
Він старався не думати забагато над тих, чому обирають тих, хто взійде на плаху. Чи то вони перейшли комусь дорогу, вигравши партію в покер, чи то вони просто не подобаються комусь із влади. Айзек не надто заглиблювався у це.
Для народу вже звично збиратись у цей день на Церемонії Обрання і лицезріти страту. Зараз на Площі ви можете побачити зо три сотні людей, котрі сміються, п’ють й ставлять ставки, кого Обрав котрий з Генералів. Себто, звичайний вихідний.
Десята сорок, тож, через двадцять хвилин залунають фанфари і набіжить ще зо триста зівак, охочих долучитись до спостерігання, отже, треба починати зливатись з натовпом.
Серед багатіїв популярними є ставки. Уже за дві хвилини розгляду оточуючих, Айзек помітив чотирьох, знайомих йому, чоловіків, що приймають ставки, їх називають «майстрами». Саме їм люди програють особисті речі, квартири, а буває, навіть бізнес.
Але Айзек ніколи не ставив на людські життя. Це було проти його принципів. Він не міг собі дозволити гратись смертю. Він її поважав. І забирав у людей лише аргументовано. Грея принижувала сама ідея існування такого зайняття – ставок. Він не зневажав засуджувати гравців, зрештою, і він колись помре, а Обрання лише пришвидшує цей процес для п’ятьох людей щомісяця. Можливо, це навіть добра справа, якщо подивитись з певної сторони. Пілот не мав чіткої ідеології або релігії, він не послуговувався поняттями Раю або Пекла, але хотів думати, що після смерті людина відходить у світ кращий, а, звідси, більше не буде відчувати цього смороду гнилого міста та бензину.
– Хей, чувак, сьогодні свято, чи чого такий смурний? – товкає Айзека в плече якийсь чолов’яга, якого він колись бачив на зібраннях підпільників. Очевидно, той вже добряче випив.
– У вас свято кожного Обрання, довбню. Відчепись, – може, занадто суворо й образливо кинув Айзек й відійшов ближче до сцени. Дійство ще не скоро, тож в мене є купа часу оцінити обстановку й насолодитись усією похмурістю цього світу.
Тим часом, на годиннику, який традиційно встановлений над сценою дзвенить одинадцята. До церемонії залишилось недовго. Виходять Генерали. Я спідлоба дивлюсь у поросячі очі Девіла. Він посміхається. Але чому їх лише четверо? Має бути ще Генерал Хартін. Та його місце залишається пустим. Це дивно.
Айзек подумав, що завжди хотів дізнатись про думки людини, коли та розуміє, що їй дійсно залишилось жити хвилин так п’ять. Страх? Переживання? Холод? Чи відчуває вона хоч щось? Вона вже ментально мертва? Якщо так, то як це? А якщо ні, то як це двічі? Чи страшніше людині, якщо вона бачить її ката? Чи якби вона знала точний час своєї смерті? Айзек, скоріше, хотів знайти відповіді на ці питання особисто для себе, адже розумів, що теоретично може відійти на той світ саме Обраним.
Об першій нуль п’ять Площу Єднання охоплює натягнуте збентеження й інтрига. Люди зробили свої ставки. Кажуть, що деякі можуть програти так увесь свій бізнес або дім. Але Айзеку немає що програвати, він не з таких. Він вже давно все програв.
Несподівано з-за сцени виходить п’ятий кат. Вона ступає швидко, присідаючи у реверансі перед публікою, ловлячи його погляд у натовпі, і оголюючи лисячу посмішку. Що в біса відбувається?! Що тут робить Відьма, яка врзагалі не засідає в Раді Генералів? Сьогодні Вона також когось вбиватиме?
Усі п’ятеро дістають пістолети з-за пазухи. Як один. Як роботи.
Відьма починає заливисто сміятись, несподівано роблячи постріл вгору. Глядачі у захваті. Вона завжди знала як сподобатись людям.
Вуха Айзека починають дзвеніть. Він озирається на всі сторони, намагаючись помітити щось, що вибивається з загальної картини. Але все звично. Що не так?..
Виходять п’ять Обраних. І навпроти Відьми зупиняється неймовірно гарна дівчина, чия краса була спаплюжена сльозами. Емілія.
– Зупиніться! – кричить Айзек. – Ви не маєте права! Я доброволець!
– Ні! – чують він пронизливий голос Емілії Вульр. – Айзеку, стій! Ти не винен! – вона падає на коліна, не втримуючи власного болю.
– Ви адекватні? Вона лише вчора вийшла заміж! Вона нічого не робила! В біса, вона була однією з вас!
Він щосили біжить до сцени, ненавидячи свинячі очі Девіла. Ненавидячи Відьму, чий погляд горить, а вуста розтягуються ширше й ширше в оскалі.
– Волонтерства бути не може. Рішення Ради Генералів щодо Обрання беззаперечне. На жаль чи на щастя, – промовляє до нього абсолютно холодним та надмінним голосом Генерал Девіл. Не дарма його називають дияволом.
Він зупиняється, округлюючи очі, почувши три вистріли.
Бам! Бам! Бам!
Айзек підіймає очі, вдивляючись в очі Відьмі.
Вона здуває дим з пістолета.
– Це за Марка Батлера.
Відьма розвертається, поправляє шляпу та стрімко йде зі сцени. Далі звучать чотири постріли в голову. Він не винесе впізнавати ще чотири знайомі обличчя. Він стрімко тікає з Площі.
Додати до улюблених