– Якщо я помру…то хотів би в твоїх обіймах.
Це був дивний день. Дивні слова, дивні вчинки. Цей хлопчисько зовсім був не схожим сам на себе. Я почув це, коли йому було чотирнадцять.
Знаєте, деколи слова мають значення. І я їх добре пам’ятаю. Завжди пам’ятаю.
– Не звертай уваги, твій бік в нормі! От зараз виберемося звідси, тебе підлатають і будеш живіше живих.
Я був біля нього. Ми тільки побороли Ноуду і вибралися з уламків Кришталевого палацу. В нього була важка рана, навряд чи він проживе ще довше години. Та чомусь я не відчував радості.
Він подивився на мене, ледве тримаючи свідомість. Схоже, від болю йому все важче ставало це робити.
– Бартімеусе, я знаю… – Натаніель не міг багато говорити. З кожним словом це давалося все важче і важче.
І ми мовчали. Чи я був схожий на себе тоді? Ні, зовсім не схожий. Я чекав його смерті. Він не відпускав мене.
– “От дурне хлопча, – думав я, – міг би перед смертю хоч відпустити мене“.
Та щось в цих думках мені здавалося й неправильним. І я дивився на те, як підіймаються його груди, слухав, як б’ється серце.
– Пам’ятаєш…що я тобі казав?.. – ледве промимрив юнак.
– Коли? Ти багато що мені казав.
– Якщо я…помру…
І тут я згадав. Насправді, я ніколи й не забував про це. Та знаєте, він все ж багато що міг мати на увазі під “я тобі казав”, от я і не відразу знайшов потрібний спогад.
Я дивився на нього. Правда, якби це був хто інший, я б навіть не подумав. Якби це було кілька років назад, я б лише посміявся з себе. Але це було зараз.
Мої руки обережно обплели його плечі. Я, здавалося б, майже не чув його дихання на моїй шиї. Схоже, не довго залишилося чекати.
Я не думав. Мої думки самі метушилися, згадуючи все, що було до цього, згадуючи себе, згадуючи його. Якби він міг наказати захистити його – я б зробив це, якби він наказав віднести його хоч в якусь там лікарню – я б зробив це. Але він хотів померти. Просто померти в моїх обіймах…
– “Який ти Нате все ж підступний і підлий. Заставляєш мене слухати й дивитися, як вмираєш, поки сам втрачаєш свідомість…”
Мені не було весело, як колись. Я не радів. Своєю сутністю я прижав його ближче до себе. Людське серце вже, здавалося, не билося.
Тудум, тудум, тудум… Такі повільні і останні.
Воно застигло. Я не відчую, як холоне це тіло. Я бачив його ще живим. Він ніби спить і зовсім скоро відкриє очі, щоб знову набридати мені. Але ні – він мертвий, а моя сутність повільно поверталася в інший світ.
– Ти бовдур, Нате…
Додати до улюблених
ГОСПОДИ ЦЕ ДУЖЕ ШИКАРНО НАПИСАНО ЛЕГКО НЕ НАПРЯЖНО, ВІДЧУВАЮТЬСЯ СУМ І ЕМОЦІЇ ПЕРСОНАЖІВ…
Я дожила до цього