частина 1

Теперішній час.

Стук у двері.

-Хто там? Я ж просив не турбувати мене. Закрий двері з тієї сторони.

Відкривши двері, на горизонті зв*явився високий силут чоловіка, що відбивався у дзеркалі, яке стояло у кабінеті.

-Так значить зустрічаємо давніх друзів, – промовив Гук, спершись на вхідні двері.

-Не вірю своїм очам, Чон?

-Власною персоною,- заходячи у кабінем, продовжив розмову,- можливо я пізніше зайду шефе Мін, якщо ви так сильно зайняті?

-Не починай, присідай. Будеш щось пити?

-Давай щось міцніше, на твій смак.

Вставши із-за столу, Мін натиснув на кнопку у своєму телефоні та сказав:

-Юна, мене немає. Нікого не пускай.

-Вас зрозуміла,- долуналось із телефона у відповідь.

На стіл було поставлено два стакана – сніфтери. Спеціальні келихи, які мають вузький верх та широке дно. Вони найкраще підходили до обраного напою для Чона. Мін був знатаком у випивці, і ще у молоді роки, він можна так сказати давав настанови молодшому у цій справі. Вибір випав на хенесі. Діставши його із комоду, де був міні холодильник, Юнгі налив у стакани напій бурштиново-золотистого кольору.

Перший стакан простяг гостю, другий взяв у руки та сів за своє робоче місце.

-Те що ти прийшов просто так, провідати мене – я не повірю, тому можеш навіть не пробувати мені це розказувати.

-Ой прям так.

-Що сталось? Я бачив що ти взяв паузу у карєрі. Якісь проблеми?

-Все ти знаєш. Я шукаю одну людину, і мені потрібна твоя допомога.

-Мені здається ти забув де я працюю, це не поліцейська дільниця, а всього лиш невеличке музичне агенство.

-Невеличке?- перепитав Чон.

-Давай до суті. Кого шукаєш?

Гук взяв келих у руку, ледь покрутивши його, підніс до губ та зробив один невеличкий глоток. У Міна і справді був чудовий смак.

-Кім Техьон. Чув про такого?

-А що? Хто такий, невже дорогу тобі перейшов?

-Та ні. Пам*ятаєш я якось розповідав що менеджер затащив мене на якесь шоу талантів, суддєю.

-Було щось таке, десь 3 роки назад наче.

-Так ось, був один хлопчина, що приглянувся мені. Я навіть подумував забрати його до себе у агенство. Та він зник після свого виступу. Да, під час виспупу він не блищав, та я побачив у ньому щось. Це щось мене не відпускало.

-А з чого ти взяв що він тут?

-Намджун допоміг. Я вже давно цього хлопчину шукав, а він виїхав у Китай, тому у Кореї пошуки були марні. Кім був тоді організатором заходу і десь знайшов інформацію про нього. Його батьки нічого не розповідали, погрожували поліцією, тому треба було вже самому шукати.

-Тобі не здається що забагато уваги, як для невідомої тобі особи? Цілі пошуки організував.

-Хочу із ним колаб. Він ідеально підходить до мого нового альбому.

-Не вірю своїм вухам. Це ти мені говориш, популярний артист-одинак, у якого не було жодної колоборації. І що ж тебе так надихнуло.?

-Побачиш сам. Я відчуваю що він того вартий. Доречі не плануєш повертатись у Корею, рідні краї як ніяк?

-Ти знаєш відповідь на це питання.

-Не хочеш говорити, так і скажи. Хоча я тобі це казав і скажу ще раз “Ще не все втрачено”.

-Пошукаю я твою Золушку, тільки нічого не обіцяю.

-Буду вельми вдячний.

Вони ще довго говорили, як не крути 5 років не бачились. 2 пляшок вже не стало, їх наче і не було.

Чон піднявшись на ноги, підійшов до Міна, після чого обняв його.

-Ми сумували за тобою.

-Тобі вже час.

-Що ж піду я. Не прощаюсь, ще побачимось.

Гук взяв стільця свою чорну шкіряну куртку, надягнув та повернувся у сторону дверей. Як тільки рука простягнулась до дверей Мін заговорив до Чона.

-Він з тобою?

-Так, приїхав. Я говорив йому щоб пішов зі мною. Він не схотів.

-Як він?

-Спитай сам.

Двері закрились. Стакани залишились пустими. Мін так і більше нікого не пускав сьогодні до себе. Як і всі 5 років….

Додати до улюблених