Над тихим та на диво спокійним океаном гуляв вітер. Він перекочував низькі хвилі та іноді заважав птахам літати. Був тільки шум води та спів водяних драконів, які рідко піднімались на поверхню. Раптом цю тишу розсік свист крил. Нічна лють з чорною лускою, яка переливалась фіолетовим, мчала над водою. Вона летіла в сторону бази-острова вершників драконів. За момент від посадки, її огорнув туман, а з нього появилась вже дівчина з драконячими крилами, рогами та трішки зміненою анатомією тіла. Вона приземлилась на злітну площадку та зразу ж почала шукати друзів.
— Гикавко! Астрід! Ви тут?!
Вона побігла до центральної кімнати. Судячи з положення сонця, зараз вони мали б обідати. Вона ввірвалась в зал.
— О! Енд! Ти звідки тут взялась? — Шмаркляк закинув ноги на стіл та продовжив обідати. — Не приєднаєшся?
Дівчина сперлась на стіну та віддихалась.
— Де Гикавка?
— Та не знаю — Впертюх продовжив передиратись з сестрою. — А що сталось таке термінове?
— Нас обох забирають на навчання.
—… ЩО-ЩО?!!
В Гикавки був прекрасний день. Ніхто його не чіпав, то ж він вирішив ризикнути та залишити базу на інших вершників. Разом з Беззубиком вони досить далеко відлетіли від острова.
— Пора нам повертатися, малий. Скоро обід, Астрід сваритись буде.
Дракон тільки прогуркотів, ніби відповідаючи своєму другу, та повільно змінив траєкторію польоту.
— Надіюся за час моєї відсутності нічого не сталось.
— Де тебе чорти носили?!
— Гей, гей! Тихіше! — Гикавка спробував заспокоїти Енд, але інші члени команди виявилися такими ж напруженими. — Що сталось?
— Нам двом потрібно негайно летіти на Туп. Туди вже вирушила делегація з мого племені, а крім них там ще будуть люди з континенту. Деталі розповім по дорозі. Швидше!
— Чекайте-чекайте, чому це тільки ви двоє? — Шмаркляк ніяк не міг зрозуміти чому про нього забули. — Я ж набагато сильніший та вправніший за цього шмаркача, та й дракон у мене кращий. Правда Кривоікле?
Його бурмотання перервав удар від Астрід.
— А й справді, чому тільки Гикавка? — Дівчина припинила побиття й повернулась до Енд.
— Справа досить секретна. Люди з континенту не хочуть розголошувати подробиці. Тому там буде тільки максимально вузьке коло людей.
Вершники вагались. Вони не хотіли залишати друга. Але все ж їх переконали.
— Вирушаємо негайно.
— Гаразд. Полетіли, Беззубику.
Друзі злетіли в небо та взяли курс на Туп.
— Ну, давай розказуй що там за ситуація така.
Дівчина важко зітхнула. Не подобалося їй все це.
— Нещодавно до нас навідались люди з континенту. Вони не були звичними людцями. У них була магія.
— Стій стій стій. Магія?! Це як таке можливо?!
— Сама була в шоці. Слухай далі. Виявилося, що наш архіпелаг вже купу років захищений спеціальними чарами якогось там їх великого чаклуна. Ердон, чи Мірін… Не пам’ятаю. Так от. Він наклав якісь чари, що відводять від нас увагу та не дають маґлам та іншим чаклунам добратись до нас. Не знаю точно хто такі ці маґли, але напевно це люди, які не користуються магією. Так от, до чого я веду. За межами бар’єру є інші дракони, які є набагато більшими та навіть трохи сильнішими за наших, але при цьому вони зовсім не розумні. Вони не визнають людей та не йдуть з ними на контакт. Тому вони хотіли б вивчити наших драконів та налагодити з нами дипломатичні стосунки. Вони прибувають завтра, тому маємо поспішити та прилетіти до того часу.
— Так, а ми тут до чого?
— Вони хочуть обмінятись делегаціями. Ми поїдемо до них здобувати знання в їх освітньому закладі з можливістю проживання та виходу в навколшній світ, а вони залишаться тут і вивчатимуть драконів. А оскільки відносно здатних отримувати освіту в нас немає, а потрібно людей 12-13 років, то вирішили відправити нас під ілюзією дітей.
— ЩО-ЩО?!
— Крім того, — проігнорувала здивування друга Енд. — Ми зможемо досліджувати їх субкультури та комунікувати з учнями. Погодься, якби ми вісімнадцятилітні здоровані попали на курс до дванадцятилітніх діток, це би було дуже підозріло. Тому ми ховатимемося під личинами дітей та в разі чого зможемо втекти або повернути події в іншу сторону в своїй дорослій формі.
— Так, ти права.
— А ще, виявилося що твоя матір з якогось древнього чаклунського роду, тому ти їдеш разом зі мною.
— … В мене вже немає сил дивуватися..
— Хе-хе. А причин ще є багато. Наприклад те, що цей бар’єр частково стримує силу драконоїдів, себто мого народу, і ми не можемо розкрити свій повний потенціал тут. А там я не зможу навіть балакати, бо наші слова мають велику магічну силу, і мені ще доведеться навчитися її контролювати…
— А комунікація тоді як?… А якщо доведеться сили використовувати?
— Та якось воно буде…
— Я відмовляюсь посилати до тих покидьків свого сина!
Стоїк лютував. Хто ці люди такі, що так просто взялися нізвідки і почали ставити свої умови? Він тут вождь. А віддавати свого єдиного сина йому надто складно. Ще зроблять з ним чогось. У нього вже забрали кохану, і він не зможе пережити ще й смерть сина.
— Стоїку, не треба так гостро реагувати. Заспокойся, обдумай все гарненько…
— Та що тут думати, Патяку?! Вони дивляться на нас як на якигось комах! Це принизливо!
Тут відкрились двері, і чоловіки поглянули хто прийшов. Це були Гикавка, Беззубик та Енд.
— Сину! Ти тут! І Ви, панно Енд.
— Просто Енд, будь ласка.
— Гаразд, Енд. Раз ви тут, то ці нелюди і до вас добрались?
— Так. Вони призначили зустріч тут на Тупі. Скоро прибуде й наша делегація.
— Тоді причин для хвилювань мало. Чи вказали вони точний час прибуття?
— Рівно о тринадцятій. Я зайду до вос завтра о дванадцятій.
— Чудово. Патяку, прослідкуй щоб делегації драконолюдів виділили ті ж будинки.
— Боооже, Туп як завжди прекрасний!
Енд весело розглядала навколишню обстановку. Беззубик вирішив що це якась гра та теж весело стрибав навколо. Гикавка тільки дивився на них та посміювався, видно характер передається видом.
— Щоразу як бачу це, згадую нашу першу зустріч.
— Ну, вона не була настільки веселою.
— Ага, скоріше депресивною та смертельно небезпечною.
— Хе-хе, це точно.
Обидвоє заглибились в спогади.
— Давай, Малий! Вище! Вище! Ще вище!
Гикавка з Беззубиком насолоджувалися свободою польоту. Вітер свистів у вухах та плутався у волоссі, а від перепаду тиску та температури часто перехоплювало подих. Іноді опускаючись надто низько доводилося уникати груп птахів щоб не пошкодити хвіст, але зараз це здавалося таким незначним.
Здавалося, ніби вони володарі цього неба, ніби ніщо більше не потривожить їх, ніби у цьому світі тільки вони двоє. Поруч пролітали якісь невеликі острови чи архіпелаги, але вони летіли далі, розсікали повітря та морські хвилі. Іноді біля них пролітали чи пропливали інші дракони, проте вони не зачіпали їх. Ось кілька лісорубів закрили над ними сонце.
— Знаєш, Беззубику, мені хочеться залишитись тут навіки.
У відповідь йому дракон тільки схвально прогуркотів.
Вони так літали до тих пір, поки не прилетіли на якись неймовірний острівець. Там майже не було рослин, тільки величезні і дуже крихкі скали, які ніби ножі стирчали з-під води.
— Я ще не бачив цього острова. Полетіли?
Дракон прогуркотів, дужче змахнув крилами та повернув в сторону скель. Вони ширяли між виступами, поки не почули жалібний рев.
— Беззубику! Здається там дракон в біді. Тільки обережно, це може бути пасткою.
Різке піке вниз та проліт між горами приховали їх від зайвих очей. Беззубик вчепився кігтями в скелю та обережно підповз до купи блоків. Складалось враження, ніби вони впали зовсім недавно. З-під них виглядала частинка драконячого крила та лунав болісний рев.
— О Боги, його завалило!
Друзі кинулися розчищати завали та рятувати дракончика. За кілька хвилин крило вже було майже повністю звільнене. Коли ж хлопці підняли верхній камінь, завали заворушились кілька каменів зверху почали падати, то ж друзі швидко відскочили. Величезна сила почала відкидати камені, а поза ними показалися тіні великих чорних крил. Проте дракона там не було. За каменями стояла дівчина з великими драконячими крильми та хвостом. На голову було два Відростки, які дуже нагадуваои вуха нічної люті. Руки та ноги були потовщеними на кінцях та покриті лускою, а перелякані очі мали вертикальний зрачок. Дивна істота стала в загрозливу позицію та почала видавати дивний гул. Вона ніби кричала “Не смій підходити ближче!”
Хлопець, м’яко кажучи, був в шоці. Він чув легенди про людей з драконячими рисами, але це були всього лише легенди, які не могли бути реальністю. Він ніби застиг і не міг надивитися на цю дивну істоту. Тому не замітив, як Беззубик різко кинувся до дівчини. Хлопецб скрикнув та зрозумів, що він надто далеко щоб зупинити дракона. Він приготувався до найгіршого….
Поки Беззубик не повалив дівчину та на радощах не почав її облизувати.
Здавалося, що більше ніщо не зможе шокувати більше, але ці дії заставили Гикавку вже точно випасти з реальності.
Дівчина намагалася якось захиститися від нереально щасливого дракона, але той ніяк не піддавався. Врешті вона змогла вибратися та бридливо змахнула слину, щось прогарчавши. Дракон продовжував вистрибувати навколо. Раптом він підбіг до Гикавки та почав штовхати його до істоти. Хлопець повернувся в реальність і зрозумів що не так.
— Гей! Беззубику! Ти що робиш?!
Коли до дівчини залишилась невелика відстань, він зупинився і щось прогуркотів дівчині. Та зітхнула.
— Емм… Привіт? Мене звуть Гикавка, — хлопець обережно простягнув руку.
Дівчина трішки повагалася, але теж простягла руку.
— Я… Звуть… Енд! Я погано… Говорити ця мова.
Вона потисла руку хлопцеві, ознаменувавши початок абсолютно неймовірних подій.
— Пригадую ти тоді і двох слів зв’язати не могла. Зовсім мови не знала!
— Ха, ха, ха. Дуже смішно. Сам то. Настільки здивувався що щелепа підлогу пробила.
Друзі вже перемістилися до гостьового будиночка та почали перевіряти його. Закінчивши вони зібрались біля дверей.
— Я сьогодні ночуватиму на вулиці. — Почала дівчина. — Якщо прокинешся, буду літати на сході сонця південніше від Берка.
— Гаразд. Побачимось!
І друзі розминулись.
Додати до улюблених