Як вона відчуває

Рутина іноді поглинає з головою, але часом буває таке, що ти не помічаєш цього. Перебуваючи у своїх думках, забуваєш про все. Чи можна так жити? Занурившись у це, так складно вибратись назовні. Я тільки й чую: “Усім складно”, “Так у всіх”, “Мені також”. Але хіба мене це повинно хвилювати? Почуваюся егоїсткою, але чи правильно це? Я не знаю і не хочу знати. Яка людина може мене судити? Ми всі такі, всі думаємо про себе, але це не означає, що мені начхати на близьких і важливих мені людей. Це зовсім не так. Я просто втомилася.

 

Я падаю на ліжко, сил немає навіть на те, щоб зняти взуття чи верхній одяг. Мені жарко, але зараз якось начхати. Я дивлюся на стелю, що потріскалася, у кімнаті, в якій провела майже чотири роки. Не дивлячись на це, рідною чи затишною вона мені так і не стала. Думаючи про це, я не можу згадати щасливі моменти в цій кімнаті. Здається, навпаки, її стіни давлять на мене. Шалено. Іноді я думаю, що тут не має бути так погано. У мене немає проблем, про мене подбали батьки, вибору особливо у мене теж не було, але це не так вже й погано, правда? Не погано ж?

 

Чую скрип вхідних дверей. Так не хочу ні з ким розмовляти зараз. Сподіваюся, це не Юна. Ні, я люблю Юну, ми стали як сестри за цей час, але я так втомилася. Ці чотири роки дали мені багато чого, у мене з’явилася сім’я і я так їм вдячна, але нічого сказати я не можу. Мені здається, що я не маю права завалювати їх цим, адже це дурниці. Мої дівчатка – так я їх називаю, хотіла б я, щоб вони самі все зрозуміли, аби мені не треба було нічого говорити.

 

— Черьон, ти тут? — це Рюджин, мабуть, вона тільки-но повернулася. Цікаво, чому вона так довго? Адже свою сесію вона вже здала і нікуди їй не треба, де вона була? Може ходила гуляти із друзями? Взагалі, Рюджин така товариська, вона спілкується з більшою кількістю моїх одногрупників, ніж я сама. Іноді я заздрю їй, заздрю її вмінню спілкуватися, але в той же час я ревную її до інших її друзів.

 

Я так і не відповідаю на запитання. Вона напевно подумала, що вдома мене нема, бо моє взуття на мені, верхній одяг теж. Треба сказати, що я тут, але чомусь не можу і пальцем поворухнути. Кроки наближаються до кімнати і двері повільно відчинилися.

 

— Трясця! Чері, — Рю підстрибнула від несподіванки, — чого мовчала? — вона підійшла і сіла на ліжко, а я не можу нічого їй сказати, просто негативно мотаю головою, ніби це щось дасть їй і дивлюся повним втоми поглядом. Рюджин зрозуміла, відчула. І не стала щось питати. Я така вдячна їй за це зараз. Її погляд із схвильованого став таким заспокійливим.

 

Вона підійшла до вікна, я стежила за нею поглядом, відкривши його, вона стягнула з мене черевики і лягла поруч, обіймаючи. І полегшало. Рю обняла мене, просовуючи руки під куртку. Я відчувала, як б’ється її серце, воно повільно заспокоювалось і я почула тихе сопіння – вона заснула. Думки про сьогоднішній іспит, про всі проблеми, про тупого викладача Пака і однокурсниць, які неправильно сказали мені номер аудиторії почали покидати мою голову, зараз це не важливо. Все потім. Зараз тут Рюджин, яка спить так солодко, запах зими та холоду, що наближається, який виходить з вікна і потріскана стеля.

 

***

 

Коли я прокинулася, Рюджин вже не було, але я все ще відчувала тепло, мабуть, вона пішла недавно. Було вже темно, штори були задернуті, тому єдине світло, яке потрапляло до кімнати, було з коридору. Я піднялася, стягнула з себе пуховик і поплила на кухню. У домі розстилався приємний запах, мабуть, дівчата готували. Я зупинилася у дверях, спостерігаючи, як вони дуріють, намагаючись відкрити банку нутелли. Які ж вони затишні, я почуваюся відсторонено, але мене помічають.

 

— О, Чері! Іди сюди, глянь, що я тобі принесла. — натхненно прошепотіла Лія, тягнучи мене за собою. Вона простягнула мені коробку, не дуже велику, але досить важку. Відкривши її, я побачила цілу коробку мого улюбленого шоколаду з апельсином. Сказати, що я здивувалася, нічого не сказати. Я підняла погляд на дівчаток, а потім помітила усмішку Рюджин. Не хочу плакати, але хочеться.

 

— Дякую… Але навіщо? — дурне питання, але не можна було сказати щось інше.

 

— Джині сказала, що ти сама не своя в цей час, сьогодні був останній іспит, ми хотіли тебе порадувати. — відповіла за неї Йєджі, підходячи до мене ближче і обняла за плечі, а я дивилася на Рюджин, яка так само затишно посміхалася. І я заплакала.

 

— Ну ти чого? — Рюджин витерла сльозу з моєї щоки і зробила таке зворушливе обличчя, що мені захотілося ридати в голос, але я стрималася.

 

— Вибачте звичайно, що перериваю вашу романтику, — стурбовано пробурмотіла Юна, неохоче перериваючи момент, – але здається пиріг згорів! — і кинулася до духовки, до неї приєдналися Йєджі та Лія, знову влаштовуючи звичний хаос, починаючи розбиратися, хто винен, а хто поставив пиріг на найвищу полицю печі. Все як зазвичай.

 

Але милуватися звичним бедламом мені не дала Рюджин, яка потягла мене за руку у бік виходу, зустрічаючись з моїм нерозуміючим поглядом, на що вона лише піднесла палець до губ і видала характерний звук, натякаючи мені бути тихіше. Ми вийшли в коридор і Рюджин накинула на себе куртку, даючи мені другу, мабуть, куртку Лії, бо моя досі була в кімнаті. Взувшись, я вирішила не питати, куди ми прямуємо. Довіряюсь їй, нехай веде мене хоч на край світу. Вона одягнула на мене цю безглузду шапку, яку ми купили в дитячому відділі.

 

Вона взяла мене за руку знову і вже не відпускала, ми спустилися ліфтом, весь час я відчувала тепло її пальців, але намагалася не дивитися на неї. Я все ще не розумію цієї ситуації, але мені подобається.

 

— Закрий очі. — сказала вона, перед виходом на вулицю. І я закрила, хоч і не люблю не бачити, що відбувається довкола. Ми вийшли і я відчула мороз, що вдарив по обличчю.

 

— Відкривай. — сказала Рю, і я знову слухняно виконала. Це…

 

— Сніг! — я розпливлася в посмішці, а вона так пильно дивилася на мене. Я дуже люблю сніг, зараз це було так чарівно. – Невже ти вмієш керувати погодою?

 

— Заради тебе і не такого навчуся. — я зашарілась, але посміхнулась у відповідь. 

 

Будучи в захваті від такого подарунку природи, я обійняла її настільки міцно, як могла. А потім потягла її далі. Ми безцільно тинялися. Самі не знали куди йшли і як будемо повертатися. Сніг огорнув вулиці, люди йшли, намагаючись сховатися від нього, надягаючи каптури, прискорюючи крок, щоб швидше сховатися від такої несподіванки. А я така щаслива, в цей момент мені нічого не потрібно, я хочу, аби це не припинялося. Рюджин все ще тримала мене за руку, хоч і було холодно. Я відчувала, як її руки втрачали тепло і тому сховала наші руки в кишеню, на щастя у Лії пуховик з великими кишенями. Ми дійшли до парку і я потягла її до лав, хоч на них сніг і вони холодні. Вільною рукою я почистила лавочку від снігу і плюхнулась якось дуже різко, забувши, що все ще тримаю її за руку, вона трохи навалилася на мене, але міняти становище не стала. Вона сіла мені на коліна, віч-на-віч і я відчула як мої, і так червоні щоки, зарум’янились від того, як вона близько.

 

— Ти така мила. — Прошепотіла вона мені в губи і швидко цьомнула, не даючи мені насолодитися моментом. То був наш перший поцілунок. Я уткнулась їй у плече від зніяковілості.

 

— Навіщо ти так зі мною? — награно жалілася я, намагаючись не піднімати голову, але вона взяла моє обличчя до рук.

 

— Чері, ти просто така люба, що я не можу інакше. — посміхаючись каже Джині і я піднімаю погляд на неї, я так хочу сказати їй, так багато хочу їй сказати.

 

— Ти мені подобаєшся, Рюджин. — і, чорт забирай, кажу.

 

— Ти мені теж подобаєшся, так сильно подобаєшся! — вона майже кричить, дивлячись мені в очі, наплювавши на перехожих і будь-які забобони. І я гублюся у її погляді, у її посмішці та губах.

 

Цілує вже інакше. Ніжно. А сніг падає, огортаючи нас, але нам стає так тепло, що цього тепла вистачить, щоб розтопити сніг у всьому Сеулі.

 

***

 

— Голубки кинули нас! — виглядаючи у вікно награно обурюється Юна.

 

— Хай поки що гуляють, вони заслужили. — Йєджі весь час підтримувала Рюджин, знала про неї, може навіть більше, ніж вона сама могла зрозуміти. – А ми давайте пити глінтвейн! — пропонує вона й тягне їх до плити.

 

— Трясця, та як можна було зіпсувати глінтвейн? Юна!

 

— Це все Лія, я казала, не треба було на великий вогонь ставити. — виправдовується молодша. А Йєджі просто сміється, на що подруги лише незрозуміло косяться на неї, а потім підхоплюють цю атмосферу дурості.

 

Додати до улюблених