Щоденник

Шашлики то є велика справа. Їх організація нагадує те як мурахи будують свій мурашник, бо кожен має бути зайнятий своїм ділом заради однієї великої цілі. Обов’язки кожного були продумані та розподілені враховуючі навички та таланти кожного: Олег – займається м’ясом, як нащадок справжніх шашличніков, тобто дяді Вані (його батька) та діда Миколи (його дідуся); Янка, Даша і  Толік займаються іншою їжею та напоями, ходять там по базару, магазинам та пивоварням; Ігор – готує усякі приблуди типу посуду, шампурів, скатерті, салфєток, тощо; у Боді же є тільки єдина робота, як у людини з водійськими правами з компанії, – довезти всіх до місця проведення на батківській машині, цього більш ніж достатньо.

І тут треба представити ще одних героїв цього всесвіту: Дашу та Толіка. Вони пов’язані з компанією як і всі інші: хтось десь з кимось вчився або вчиться. Толік – одногрупник Ігоря. Їх дружба зародилася на темі того, що Толік до біса розумний, а Ігорю треба було у когось лабораторки списувати. Даша ж була з району, вчилася з Ігорем у одному класі, а ще ходила колись на карате з Олегом, але кинула заняття перед випускним, бо хотіла поступити у мед. Потім вона передумала і поступила на журналістику, але до карате не повернулася.

Так ось, у оговорений день о десятій ранку всі були на місці: Олег з великою каструлькою з м’ясом, Ігор з сумкою-барабашкою з необхідним добром та гітарою через плече, і звичайно свята трійця, з пакетами з їжею. Даша не залишала намірів розподілити їжу по пакетикам порівну, щоб нікому не було тяжко потім від машини до галявини їх нести, а Толік стояв на своєму, що “я чоловік, я візьму усе найважче” (але, якщо чесно, руки Даши були набагато сильніші за кістляві палки Толіка замість рук). Під таку невеличку перепалку компанія очікувала лише Бодю, стоячи у нього під будинком. Кожного разу коли вони чули кроки на сходах з вікон під’їзду, вони напружувались і сподівались що ось-ось він вийде, але то завжди були бабусі зі своїми маленькими собачками, які вийшли на прогулянку.

– Олеже, може ти йому зателефонуєш? – спитала Янка.

– Ще п’ять хвилин зачекаємо.

Терпіння Олега спрацювало, через чотири хвилини таки з’явився Бодя, розкручуючи на пальці ключі від машини. Він поздоровався з усіма та провів до машини, що стояла припаркована зовсім поруч.

Це був фіат чорного кольору, що за розміром був більше звичайної автівки, але все ж таким менший за мінібус. Автомобіль мав великий багажник, що туди навіть можна було запхати двоє поросят-підлітків (перевірено) і місце ще залишиться. Коротше, для шести людей з багажем ця машина була те, що треба.

– А як сідати будемо? – спросив Олег, поки вони кидали речі у багажник. – Ну хто з переду ще сяде до Боді?

– Може Ігор? В нього гітара, – зауважила Янка. – Він же не покладе її у багажні.

– Але Толіка укачує. Краще йому бути попереду з пакетіком. Я не хочу щоб він нас усіх на задньому сидінні обригав, – сказала Даша.

Толік ображено подивився на неї через такий коментарі, але вона мала рацію. На передньому сидінні йому буде легше дихатись та легше вибігати у кущі, якщо треба.

– Коротше, Толік, на гітару, будеш сидіти з нею попереду, але, Бога ради, не ригай не неї, ок? – Ігор протягнув Толіку гітару в чохлі.

– В мене є м’ятна жуйка, я не буду ригати, – скрізь зуби відповів Толік.

Багажник урочисто закрили. Толік сів обіймаючи гітару спереду, а чотири тіла в шортах і футболках запхались назад. Бодя оперативно вручив бідному Толіку свій телефон, бо йому треба дивитися у карту, а тримача для телефону в машині не було. Толік подумав, що хотів би бути індійським богом, щоб в нього було не дві руки, а цілих десять: одна, щоб тримати телефон, друга – обнімати гітару, третя – тримати на готові пакет на екстрені випадки, а четверта – ще триматись за що-небудь самому, бо ремні захисту в машині не працюють. «Сподіваюсь, що не йобнусь в лобове скло,» – подумав Толік.

Не дивлячись на те, що місця в машині було більш-менш достатньо для такої кількості людей, було неймовірно спекотно, що кондиціонер взагалі не рятував, особливо якщо позаду сидять люди набиті як кільки у томаті. Ігор сидів з краю поряд з Олегом, і знову відчував щось дивне від того, що Олег своїм тілом прижимав його до двері, їх ноги торкались один одного, а довжелезне жорстке волосся Олега на ногах ще й лоскотало. Якщо чесно, десь в середині, Ігор розумів чому йому стає так незручно, коли Олег порушує його особисті кордони. Зазвичай в таких випадках Ігор злився і ставав чорніше грозової тучі, але якщо це Олег, то Ігор червонів як п’ятикласник, який вперше запросив дівчинку на побачення. Або не дівчинку, а хлопця? Ігор кожного разу проганяв такі думки та не зосереджував увагу, бо такого ну точно не може бути.

Дорога проходила складно. Штурман Толік не справлявся зі своєю задачею, тому компанії прийшлось зробити зайве коло. Магнітола по лісним дорогах ловила лише хвилі «рускава радіо», і перед компанією був складний вибір: слухати перепалки Боді і Толіка, або співи москалів. Всі дружно обрали перший варіант.

– Ось і поляна ріднесенька, – Янка зі швидкістю вітру виригнула з машини, коли компанія нарешті зупинилась у потрібному місті.

Кожного літа вони виїжджали на це місце. Тут є все, що треба: великі сосни, багато всяких гілок на костер, лісова річка, з якої можна брати воду, саморобний дерев’яний стіл, для таких компаній як вони, та відсутність раптових перехожих, а ще інколи можна побачити лісових білочок.

Друзі не поспішаючи розгрузили багажник. Бодя у процесі помирився з Толіком, і вони одразу під ручку пішли шукати палки і гілки для костра. Всі інші почали розпаковувати сумки та готувати місце для піра.

– Як думаєте, чому Бодя не запросив свою дівчину з нами? – спитала Янка, коли вони відійшли достатньо далеко.

– Може тому що ми би так не влізли у машину? – припустив Олег.

– Я не думаю, що це причина, якщо чесно, – відповіла Янка. – Якщо би нас було сім, а не шість, то можна було когось комусь на коліна посадити. Це не проблема.

– Ну може вона сама не хоче з нами спілкуватися, або вона просто чимось зайнята, – Ігор не бачив сенсу взагалі про це спілкуватись.

– Але це дивно. Він зустрічається з нею півроку, але жодного разу не запросив з нами на спільну тусу, – продовжувала Янка. – Може її не існує?

– Ян, ну реально, що ти причепилася? – Даша підтримувала у цьому питанні Ігоря. – Колись познайомимся, а поки краще давай зробимо рулєт.

Рулєт був авторським блюдом Даші, принаймні вона так думала. Рецепт був простий: ніби готуєш крабовий салат, але все нарізаєш у рази менше; достаєш лаваші, куплені в АТБ заздалегідь, розмазуєш цей салат по ним, і все – готово.

Бодя  і Толік повернулись назад з пристойною кількістю гілок для розпалу. Перший не вмів розпалювати костри, а другий був проти, бо «одєжда провоняється, я краще салати допоможу Яні нарізати» (Толік був єдиний, хто називав Янку Яною, тому що вона йому подобалася і він хотів таким чином виділитися з усіх хлопців, але це був секрет, відомий лише Боді), тож наступною ціллю у них було піти до річки та набрати технічної води. Тепер командувати вогнищем Ігор та Олег.

– Ну шо, за старою методикою? – Олег поліз до себе в рюкзак. – Я взяв бумагу.

– Це твій щоденник з другого класу?

Олег тримав в руках не будь що, а саме той легендарний щоденник з Юльою Тимошенко на мотоциклі.

– Взагалі з дев’ятого. Він залишився мені пустий у спадок від Дімки, – відповів Олег і попереджаючи наступне питання додав: – Двоюрідного брата.

Ігор вихватив цей щоденник у нього з рук:

– А дай спочатку подивитися.

Не було жодного розвороту, де би розклад був заповнений повністю. Здавалось, що червоної ручки вчителів було більше, ніж синьої з розкладом та нотатками Олега. Де не де були навіть зауваження, які скоріше за все залишила біологічка, найстрогіша вчителька з усієї школи, та єдина, хто реально на повному серйозні пише зауваження у щоденник з приводу та без.

– Лол, Маргарита Павлівна поставила тобі 12 за цитую «Біопроєкт: Трава». А ти і не говорив мені що траву вмієш розводити.

– Не дуже смішно.

– Ладно, в мене бувають і погані жарти, – Ігор майже догортав щоденник до кінця. – Ой, а що це?

– Ось чому я його зберігав, – ляснув себе Олег по лобі. – Ми ж в кінці щоденника на останньому дзвонику побажання один одному залишили.

– Ніколи про таке не чув.

– Я теж, бо ми самі його придумали. Не пам’ятаю хто, але це прикольно, – Олег забрав щоденник назад. – Цікаво що мені тоді залишили Янка і Бодя.

«Найбільшому дурню класу бажаю навчитися записувати домашку самостійно у щоденник в наступному навчальному році. PS. Я знаю, що ти підеш у десятий, бо так мені сказала твоя мама. Яна Дубровська».

– Вона з усіма така добра, а мені жодного гарного слова від неї не дочекаєшся, – пробубонів Олег.

«Бажаю перемоги над тими кловнами з ДЮСШ №17. І ще успіхів, радості та посмишок у майбутньому. Богдан Назаренко».

– І ви перемогли тих клоунів на змаганнях? – спросив Ігор.

– Знаєш, я не пам’ятаю, – Олег замислився. – Певно перемогли.

– Ви костер розпалюєте або що ви робите? – крикнула їм Даша. – Я бачу, що ви тут у фрустрації, тож я пришла вам допомогти. А ще прийшли Толік та Бодя, і ніхто більше не хоче сюди йти крім мене. Ну, коротше, палити будемо?

– Так, давай, – Олег захлопнув щоденник.

В той же момент Даша його помітила:

– Ого, щоденник з Тимошенко, прикольно. А можна подивитися?

– Ні, бо через те що ми його дивимося, костер не палиться, – сказав Олег. – Знаєте, я хотів дати його на розпил, але тепер передумав. Давайте замість нього просто серветок накидаємо?

Він був не впевнений у своїй пропозиції, бо серветки складаються з якогось дивного паперу і погано розпалюється, але такий цінний щоденник йому було шкода. Всі це зрозуміли, тож варіантів не було, будемо робити костер за допомогою серветок.

– Дивись, Дашо, спочатку треба скрутити серветки у кульку, – почав розповідати Ігор. – Серветки маленькі, тож зробимо шість таких кульок.

Кожен швидко зробив по два паперових шарика.

– Добре, тепер накидаєм так шалашиком зверху на кільки гілочок.

Це зайняло трішки більше часу, бо гілок було багато, але не всі з них були пригоді для розпалу. Певно, Толік та Бодя хватали все до купи, що бачили.

– А тепер підпалюй бумагу! – Олег протягнув Даші сірники, які дістав з кишені.

– Я? – уточнила дівчниа.

– Так, прикмета гарна, коли дівчина розпалює костер, – поважно заявив Олег.

– Але нема такої прикмети, – сказав Ігор.

– Я знаю, друже, – відповів Олег. – Ну я просто так оригінально запропонував зробити це Даші. Ну якщо вона не хоче, то я це зроблю.

– Хочу! – вона вихватила сірники у нього з рук.

Даша сіла на присядки, дістала сірник з коробочки та черкнула. Не вийшло. Вона кинула його до бумаги та взяла інший сірник. Знову черкнула і знову не вийшло.

– От дідько, – прошепотіла вона.

Увесь цей час хлопці уважно дивились за неї, затомивши подих. Ніхто не намагався нічого коментувати, щоб не завадити процесії розпалу багаття.

З третього разу вийшло! Сірник запалився і вона просунула свою руку до «шалашу» з гілок, тримаючи палаючий сірник кінчиками пальців, нахилила його униз ближче до паперу і:

– Ай! Курва! – Даша різко прибрала руку від гілок, зруйнувавши тим самим конструкцію.

Ніхто цього не очікував, але серветки своя лінія виявились на диво горючими.

– Обпіклася? – кинувся до неї Олег, схвативши її руку та почавши дмухати їй на пальці.

У Ігоря знову з’явилися дивні відчуття. Не такі, які він відчував коли сидів поряд з Олегом в машині,  або коли дивився на його руки. Тоді йому хотілося відсторониться, відвернуться, відвести погляд, відхреститись від цього та забути, а зараз дивлячись на те як Олег дмухає на пальці Даші, Ігорю захотілось навпаки, щоб це він обпікся і Олег йому на пальці дмухав.

(Далі буде…)

Додати до улюблених