По голові хтось стукав залізними молотами, відбиваючи чіткий ритм. Певний час перед очима паморочилось, і все розмивалося, змішуючись в один мутний колір. Коли Рубіо нарешті зміг вдихнути повними грудьми, він зрозумів три речі. Перша: у роті було так сухо, наче останній тиждень він провів у валькірійських пустелі. Друга – уже третій день підряд, прокидаючись, він почувався так кепсько, наче маковий ефір завжди був у його крові, і не збирався виходити звідти. І третьою було усвідомлення: два минулі рази він все ж прокидався у своїй кімнаті. Цього разу це була не вона.
Через цю думку він навіть різко сів на ліжку, хоча одразу пожалкував про це: аби не впасти назад на подушки, довелося вчепитися рукою у бильце. На коричневій дерев’яній тумбі збоку стояв кухоль з водою. Рубіо потягнувся до нього, наче до порятунку. Як тільки спрага трохи відійшла, рухатись стало легше, а в животі почало скручувати менше. Це дало змогу оглянутися: тісна кімната, майже як комірчина у його замку. Стіни, стеля і підлога це щільно – щільно скріплені дошки. А ще все хиталося, не сильно, але відчутливо. Спочатку він подумав, що це все ще прояви нездужання організму, але потім зрозумів: хитання звична справа для кораблів. Це слово бамкнуло по голові дзвоном, і до неї повернулися спогади із минулих подій. Останнє, що повернулося до пам’яті, був вигляд палуби, щойно зійшовши на яку, Рубіо втратив свідомість. Скільки часу він тут лежав? Хто керував кораблем? Що із його домом? Що із його сім’єю, друзями, Толіманом? Питання кружляли роєм бджіл, не даючи спокою. Він не смів сидіти тут ще довше, поки невідомо що відбувалося назовні.
Похитуючись встав, закрив очі, змушуючи кімнату припинити крутитися. Лише через секунду зрозумів, що ходить без сорочки. Та знайшлася на цвяху біля дзеркала: не його звична червона, але на перший час має зійти. Біля підніжжя ліжка, на килимку стояли черевики, на різьбленому бильці покоїлись його ремені: до одного кріпився мішечок з грошима, до іншого – кинжал. Ось те, що потрібно. Вдягаючись, Рубіо випадково заглянув у дзеркало, що висіло на стіні: брудне волосся і синці під очима. У замку він дозволив би собі так виглядати лише після виснажливих кошмарів. Але це був не замок. Зараз він узагалі не знав де був. І час було це нарешті визначити.
Він обережно відчинив дерев’яні двері, сподіваючись, що ті не заскриплять, видаючи його. Назовні нікого не було, але це було не дивно: за дверима був лише маленький неосвітлений простір між ними і сходами. Зверху лилось світло, і витягши кинжал, Рубіо несміло почав підніматися наверх. Там, швидко, поки його хтось не помітив, заховався позаду якихось дощок. На синьому небі світило сонце і пахло морем. На палубі розгулювали геть різноманітні створіння. Ось мив підлогу асилка, якщо Рубіо міг правильно судити: це був кремезний чолов’яга, майже велетень, славіанський богатир. Рубіо сподівався, що той його не помітить, бо з таким громадою він не впорається. Біля борту, вдивляючись у далечінь, стояло два кентаври: можливо він міг би поговорити з ними, кентаврів Рубіо любив ще з дитинства. По палубі все ходили і ходили і він не міг більше стояти, нічого не роблячи. Він був на чужій території, невідомо де, в душі гноїлися спогади і бажання знати, що відбувається. Коли хтось проходив надто близько, Рубіо різко вистрибнув із укриття щоб схопити його за шию, притискаючи до неї кинжал. Лише тоді він зрозумів, що тримає маленького фавна: хлопчик із козлячими ногами і ще поки маленькими ріжками крикнув так, що багато хто обернувся на голос і так і застиг від побаченого. Хлопчик важко, перелякано дихав у Рубіо в руках, і він заспокійливо прошептав тому на вухо:
– Прошу, не рухайся. Скоро все закінчиться. – святі ж його штовхнули схопити саме дитину.
Перед ними уже зібрався натовп, і Рубіо нервово зковтнув. Уперед вийшов дорослий кентавр, заспокійливо піднімаючи руки.
– Прошу, відпусти хлопчика, він нічого не зробив.
– Спершу поясніть де я.
– На кораблі “Підкорювач зорі”. Прошу…
Рубіо лише зробив вигляд, ніби сильніше стиснув дитину у руках.
– Куди ми прямуємо? Чому я тут?
– Ви…
– Досить. – кентавра зупинив вже трохи знайомий Рубіо голос. З натовпу, склавши руки на грудях, вийшла та сама мавка. Та, яка снилась йому неодноразово, та, з якою він зіткнувся перед тим, як його життя перевернулося, та, яка його врятувала. – Що за принц такий, що погрожує дітям? Досить ігор, дай йому піти.
– Звідки мені знати, що як я його відпущу, ви не завдасте мені шкоди? Я навряд чи зможу супротивлятися у разі небезпеки.
– Ми тебе рятували не для того, аби вбити. – дівчина говорила спокійно, рівним голосом, наче промовляючи прості факти, навіть байдуже, ніби нічого страшного не відбувалося.
– Рятували?! Ви вивезли мене з моєї країни. Тепер я не знаю, що сталося з моїми друзями і рідними, з моїм народом! Це ти називаєш рятували?!
Мавка лиш спокійно стегонула плечима.
– Краще було дати тобі померти там? Якби ми не прийшли, тебе б тут уже не було, можливо чекав би на смерть у темниці.
– Але чому?! Що сталося з домом?
– Відпусти дитину і я розповім.
– Ні! Мері набридло, що в останні кілька днів кожен вказує мені що робити і не дає жодних пояснень.
– Що ти знаєш про те, щоб робити лише, що тобі кажуть? Трохи попідчинявся чиїмось наказам і корона з голови упала? Бідненький. – спокійна маска дівчини наче почала тріскати. На секунду Рубіо стало цікаво до чого це приведе, але кентавр поклав мавці руку на плече, стримуючи її.
– Прошу, припиніть. Обоє. Пане Рубіо, вам нічого тут не загрожує, це справді не в наших інтересах, а відповіді ви отримаєте отримаєте трохи пізніше, обіцяю. Але все ж, якщо вам потрібен доказ, ось він.
Він дістав з кишені сорочки папір і протягнув його Рубіо. Той, все ще тримаючи хлопчика, обережно вихопив його і тут же повернувся на своє місце. Почерк на папері був знайомий кожною закарлючкою, і серце Рубіо застрибало у грудях.
“– Дорогий Рубіо, моя полярна зірка, я ще з дитинства знав, що моєю долею буде захищати тебе. Ти був ще малим хлопчиськом, коли я побачив тебе уперше. Вже тоді я бачив, як ти сяєш: наче поки ще маленька, але згодом обов’язково велика зоря. Через свою роботу я мусив багато приховувати від тебе. Повір, це не приносило мені насолоди, особливо коли я бачив твої проникливі розумні очі, які, як я не старався, викривали брехню, та все ж стримувалися від запитань. Знаючи, що я не повністю відвертий з тобою, ти довіряв мені. І завжди розповідав про все, що тривожить тебе. В останній рік ти став сам не свій, змінився, і найбільшою зміною стала твоя ненависть до себе. Мені було страшенно боляче бачити це, але я не міг нічого зробити, не викривши себе, не розкривши тобі того, що знати ти ще не міг. Зараз, коли твої сни повернулися, і нам однозначно загрожує небезпека, я почав думати, що, можливо, ми все робили неправильно, що завжди були не праві, приховуючи від тебе все. Але вже занадто пізно щось виправляти, тож я лише сподіваюсь, що надалі ми зробимо усе так, як треба. Якщо ти читаєш цей лист, значит мене немає поряд. Можливо я навіть мертвий. Ще з дитинства я був готовий до цього, бо така була моя місія, така була моя доля. Але дізнавшись тебе за стільки років, я був би радий померти, захищаючи тебе, нехай звучить це надто пафосно. Орден Сіріуса допоможе тобі. Я не можу змусити тебе довіряти їм, але це поки твій єдиний вихід. Не доставляй їм проблем, але не дай властвувати над тобою. Ти не дозволяв цього батькові, не дозволяй нікому і надалі. Тебе чекає ще багато труднощів, але я знаю, що ти впораєшся. Полярна зірка допомагає подорожуючим, вказуючи їм шлях. Ти – полярна зірка, не загубись.
Твій вірний друг, Толіман.”
Рубіо не помітив, як поки він читав, руки ослабли і хлопчик вислизнув з них, ховаючись за чиєюсь спиною. Він не помітив, як по щоках скотились перші сльози, перші краплі дощу, що впали з зоряного неба. Морський вітер роз’їдав у серці дірку, прямо там, де на грудях висів жовтий камінь. Відкидаючи тугу, Рубіо шморгнув і підняв рішучий погляд на інших.
– То що ще за Орден Сіріуса такий?
Одразу пояснень йому ніхто не дав. Два маленькі фавни, один з яких був тим, кому погрожував Рубіо, через що він відчував тепер муки сорому, подали йому їсти: якусь юшку і знайомий березовий сік. Такий здається вироблявся лише у деяких графствах Популюсу і у Славії. І хоч це не була їжа з королівської кухні, але смакувало досить не погано, особливо його шлунку, який зводило від голоду. Через це навіть деякі думки відійшли, ховаючись на задній план. Але вони швидко повернулись, коли всі потреби організму було вгамовано. За час, поки він їв, йому встигли представити капітана корабля. Ним був той самий кентавр, що передав Рубіо листа і що назвався Альтаїром. Зараз Рубіо знайшов його біля керма, поки той стояв, спокійно і безтурботно вдивляючись удаль.
– Ви нарешті відповісте на мої запитання?
– Запитуй.
Він не очікував такої швидкої позитивної відповіді, тож спершу навіть розгубився. Але швидко виправився.
– Хто та мавка, що спорила зі мною?
Альтаїр підняв брів.
– Я очікував на інше питання.
– Вирішив почати з чогось легкого. – збрехав він.
– Ну що ж. Як ти напевно зрозумів, вона славіанка. Зв’язалася з нашими розвідниками і попросилася увійти до Ордену. Потім випросила взяти участь у операції.
– Якій операції?
– В твоєму порятунку.
Рубіо помовчав.
– Хто напав на Популюс?
– А сам не в змозі здогадатися? – почувся позаду дівочий голос. Мавка, спокійно ступаючи, встала біля кентавра, вдивляючись вперед. Рубіо мимоволі опустився очима по її фігурі: знову ж таки, мавок не дарма вважали найгарнішими створіннями цього світу. З силою відвівши очі від стрункої талії, оперезаної ременем, він і сам глянув на горизонт, а потім перевів погляд на кентавра. Той дивився на нього з ледь помітною посмішкою, ніби знав про що той думає. Рубіо сподівався, що на щоках не видно рум’янцю.
– Не скажеш як тебе звати? Уже життя встигла мені врятувати, а навіть не представилася.
– Ти теж не представлявся. – послужливо нагадали йому.
– Але ти знала хто я.
– Спершу міг би сказати і дякую, я витратила на тебе найкращі стріли.
Рубіо хмикнув, і раптом вклонився, посміхаючись.
– Спасибі, що врятували моє життя, темноока графине.
Дівчина провела це не враженим поглядом.
– Це у вас в країні так до жінок звертаються? Не дивно, що ви так задивляєтесь на мій рід.
Рубіо був впевнений, що все ж почервонів.
– Може все ж скажеш своє ім’я?
– Морена. – промовила мавка після хвилини мовчання.
– Як богиню Смерті у Славії? – нахмурився Рубіо.
– Так. Тому не наближайся до мене зайвий раз.
Рубіо зковтнув, а кентавр трохи засміявся.
– Вже всі тут знають, що тебе і зачіпити не можна. Так і друзів ніколи не знайдеш.
– І нехай. У мене є друзі в Славії.
– Ти скоро повернешся туди, еге ж? Напевно не можеш дочекатися.
Морена тільки угукнула.
– То як? – подала вона все ж голос, дивлячись на Рубіо. – Ще не здогадався хто захопив Популюс?
Той дивився на неї, шукаючи відповідь.
– Гадки не маю. – сказав після хвилини роздумів.
Морена хмикнула.
– Я гадала принци мають бути розумними.
– Морена, припини. – втрутився Альтаїр. – Ти ж знаєш, йому не відома вся правда.
– Що за правда?
– Що ти знаєш про Велику війну? – запитав Альтаїр.
– До чого тут це? – той лише дивився на нього. – Ну…вона була більше ста років тому. Люди тільки дізналися про існування інших народів і рас. Вони щойно відкрили і своє існування для іншого світу. На Давньому континенті завжди велися війни. Деякі держави, а саме – Славія і Субмарин, думавши, що люди дуже слабкі вирішили напасти на них, ніхто не відмовиться від нових територій. Але ті вже встигли об’єднатися з Фратернією, колишньою державою, що складалася з ельфів і кентаврів. Кентаври завжди були найсильнішими воїнами, а ельфи цілителями, тому вони вигравали цю війну. Щоправда це призвело до того, що війна стала світовою, тому її і назвали Великою. В кінці кінців серед людей знайшовся воїн, який викликав руководителя армії ворогів на поєдинок, і виграв його. Так була завершена війна, а після неї всі народи уклали мирний договір і поділилися на Великі імперії та Малі держави. Цього достатньо?
Морена фиркнула.
– Чого їх у тому Популюсі вчать?
– Припини. Ти теж не знала усієї правди, доки наш розвідник тобі не розповів. – докорив їй Альтаїр.
– Але я не була такою дурною, аби цілковито вірити в нісенітниці, які нам розповідали боги.
– Ти їх ненавиділа, тому і не вірила.
Рубіо спостерігав, як Морена і Альтаїр обмінялися довгими поглядами, ніби мовчки щось обговорювали. Першою відвела очі Морена, і перевела погляд на нього.
– Ти справді віриш у це все?
– Якщо я скажу ні, ти перестанеш вважати мене дурнем?
– Подумаю.
Рубіо закотив очі.
– Звісно я не вірю щоб війна була виграна саме завдяки людям. Хоча нашу країну дуже поважають, ми аж ніяк не найсильніші раса. Але я досі не розумію якої всієї правди я не знаю?
– Ти не знаєш про те, що в цій війні була і третя сторона.
– Що? Хто?
Погляд Морени став важким. Вона махнула рукою і Альтаїр заговорив замість неї.
– Вони прийшли нізвідки. Просто одного дня вийшли із тьми і повністю спалили місто в Нортленді. Славія з Субмарином програвали війну. Вони уклали з цими “посланцями тьми” якусь згоду, і ті стали допомагати їм у війні. Це були вправні воїни, сильні, користувалися магією, досі небаченою. Ніхто не міг вбити їх, перемогти. З їх появою хід війни перевернувся. І люди ніколи б не здобули перемоги. Але дехто допоміг їм.
– Хто?
– Чаклуни. Вони також з’явилися нізвідки, і вдруге повністю змінили хід війни. Твої вчителі не зовсім помилялися. У фінальній битві брав участь весь світ. Навіть гноми, які до того вели нейтралітет. Це був кривавий день, наслідки якого світ пожинає і досі. І закінчилось все справді завдяки людині. Колишньому королю Популюсу вдалося в одиночку перемогти цілий загін ” темних воїнів”, як їх прозвали. Після цього вони зникли, знов канули у морок.
– Як людина могла це зробити?
– Магія. – долучилася до розповіді Морена. – Чаклуни вмістили в чомусь, можливо в якомусь простому предметі, таку могутню магію, яка за легендами могла б зруйнувати світ, і дали її людям. Лише завдяки цьому війну було завершено. Саме тоді вперше вся слава була віддана людям, нібито вони самі вигнали крійців.
– А кому мала бути віддана ця слава? Славії? Як я зрозумів, вона була не на тому боці. – усміхнувся Рубіо.
– Я й не кажу, що Славія заслуговує на це, тоді вона зробила помилку. Але люди теж не зробили набагато більше, вони впоралися лише з допомогою чаклунів. А навіть якщо говорити про те, хто все ж щось значив у цій війні, то я би сказала, що це були кентаври. До крійців вони були найсильнішими воїнами у світі.
– Крійці?
– “Темні воїни”. – пояснив Альтаїр. – В деяких архівах для них збереглася назва крійці, а для чаклунів – зауберці. Кажуть, десь є ще третій материк, де і розташовуються їхні держави. Але до них неможливо дістатися, море в тому районі стає надто шаленим. Можливо магія захищає їх континент від чужого втручання.
– Якщо вони були з іншого континенту, то як потрапили на Давній материк?
– Можливо так, як робимо зараз ми? – кепкувала Морена.
– Тоді чому їх кораблі просто не розстріляли з суші, а дозволили потрапити на континент?
– Я не жила в той час. Хто знає, може у них було гармат. І ти серйозно вважаєш це найважливішим питанням зараз?
Рубіо струснув головою.
– Ти права. То як, це крійці напали на Популюс?
– Ми впевнені у цьому.
– Навіщо їм повертатися через стільки часу?
– Хто зна. Можливо вони не досягли тоді своєї цілі.
– Якої цілі?
– Хто зна. – як встиг зрозуміти Рубіо, Морена рідко виказувала емоції на своєму обличчі, якщо це було не роздратування. Але зараз він дивився на лукаву посмішку, яка ніби насміхалася з нього. Не дивлячись на усю ситуацію, серце пропустило один удар.
– Чому саме Популюс?
– Хто зна.
– Що із моєю сім’єю?
Посмішка різко зникла.
– Ми віримо, що їх не вб’ють. Не так просто захопити владу в країні і очікувати, що її жителі просто підкоряться новим правителям. Крійці б не стали діяти так безросудно. Ми думаємо, вони збережуть життя твоїй сім’ї і намагатимуться використати її. По крайній мірі сестру чи брата.
Рубіо подумав про те, що буде з батьком. І про свою реакцію на те, якщо його вб’ють. Зрозумівши, що не відчуває страху, думаючи про нього, він відкинув ці думки, наляканий лише своєю байдужістю.
– Скільки часу ми вже на цьому кораблі і куди прямуємо?
Цього разу знову заговорив Альтаїр.
– Ми пливемо уже три дні. До Ейкус-ілю. Там центр Ордену, більше можливості для нашої діяльності і поки що найбезпечніше місце для тебе.
– Чому? Я так зрозумів не лише кентаври входять до Ордену, ви не можете довіряти іншим країнам?
– Ні. Ми боїмося аби дехто досі не залишався союзниками Крії. Ніколи не знаєш, що приховує кожна держава десь у глибині.
Рубіо глянув на Морену, в пошуках її реакції: фактично Альтаїр щойно сказав, що не довіряє її батьківщині. Але реакції зовсім не було. Чи то вона добре ховала емоції, чи то їй було байдуже, а може вона просто була згідна.
– То як перемогти крійців? Має ж бути спосіб.
– Він є. Але зараз ти не готовий дізнатися його.
– Чому?!
– На це є причини. Якби їх не було, Толіман чи твоя матір розповіли б тобі все ще раніше.
– Моя матір?
– Толіман, як і вона, теж входили до Ордену.
– Скільки ж йому часу, що навіть мама була в ньому?
– Більше ста років.
– Що?!
– Він сформувався одразу після завершення Великої війни.
Рубіо здивовано видихнув.
– То коли я все ж “буду готовим” почути всі відповіді?
– Сподіваюся в Ейкус-ілі.
– А коли ми потрапимо туди?
– Не більше ніж за п’ять днів.
Не маючи що сказати, Рубіо замовчав. Так, між ними трьома встановилася тиша на декілька священних хвилин.
– Ще є питання? – втомлено заговорив Альтаїр.
– Навіть якщо так, цього забагато на раз. Я…пробачте.
Рубіо збіг униз, ховаючись в каюті, з якої ще нещодавно утікав. Йому сказали, що вона його на час, поки вони тут, і зараз він збирався використати це тісне, але тихе місце, аби обдумати все. А обдумати було що, бо голова тріщала від нової інформації. В кінці кінців вона не витримала, і Рубіо відчув як по щоці скочується одинока сльоза.
Обличчя обдував морський вітер, він спутував волосся, рятував від вбивчої спеки і дарував відчуття спокою. Рубіо вдивлявся в воду дивного м’ятного кольору. Вона була такою прозорою, що здавалось ще трохи, і можна буде побачити дно. Хвилі ворушилися, танцюючи, і серед них то з’являлися, то зникали створіння, яких Рубіо ще ніколи не бачив. Вони заворожували його хвостами, луска яких виблискувала на сонці, не дозволяли відвести погляд від напівпрозорого людського тіла, яке також блищало, наче несправжнє. Волосся то синього, то білого кольору зливалося з водою, розчинялося у ній, і у Рубіо перехоплювало подих. Корабель плив уперед, намагаючись досягти ще далекого берега, а ці створіння пливли біля них, ніби супроводжуючи. Часом, з води вистрибувала риба, тут же хлюпаючись у воду, і від створінь звучала музика, яка напевно була сміхом. Якщо Рубіо достатньо знав, це були німфи, жительки Субмарину. Він спостерігав за ними, і деякі тривоги, здавалось, відходили, ховались на певний час, не бажаючи зруйнувати цей прекрасний момент. Проте їм напевно і не потрібно було нічого робити, бо раптом обличчя однієї німфи стало тривожним. Вона почала показувати Рубіо щось руками, але він лише хитав головою, бо не розумів, що йому говорять. Прийнявши це сумним виразом обличчя, німфа видала дивний звук, і канула в воду, а інші ринули за нею. Рубіо проводив їх поглядом, сповненим туги.
– Ще повернуться. Вони з’являються тут час від часу.
Рубіо не обернувся на вже достатньо знайомий голос, лише краєм ока помітив як Морена стала біля нього, схрещуючи руки на грудях.
– Вони гарні, правда ж?
– Чого ти хочеш? – роздратувався він.
– Я не можу просто заговорити з тобою? Ну пробачте, не знала, що тобі так неприємна моя компанія.
– Я отямився три дні тому, і весь цей час коли я намагався щось тобі сказати, ти ігнорувала мене. Я думав це ти не бажаєш моєї компанії.
– Я і не бажаю. Просто стало нудно.
– Ти не схожа на тих, хто буде говорити з кимось від нудьги, отже ти чогось хочеш.
– Думаєш ти мене знаєш? – темно- фіолетові очі дивились у далечінь, і глянувши у них, Рубіо побачив лише пустоту. Так само з цим запитанням звучав і її голос.
– Ні. В тому то й річ…За ці три дні я познайомився уже з усім кораблем. Я знаю, що Альтаїр справжній патріот своєї країни, він готовий віддати своє життя заради неї, або заради сім’ї. Олівер мріє повернутися до Валькірії, бо там його друзі мінотаври, і він сумує за ними. Але він надто вразливий і від одної думки залишити тих, з ким здружився тут, йому стає сумно, і саме через свою вразливість він потрапив сюди: не міг винести думки, що зло захопить світ. Фавн Марко хоче довести всім, що його народ теж може боротися разом з усіма, ось чому він тут. В кожного є причина чому вони ввійшли до Ордену і я можу бачити її. Але лише не твою. Ти ні разу не обговорювала з Альтаїром плани, ти не допомагаєш іншим, не береш участі в політичних дискусіях, лише стоїш збоку з таким обличчям, ніби в тебе все ж є певна думка, але ти хочеш її розкривати. І при цьому ти здавалася дуже зацікавленою, коли з Алькаром розповідала мені про все. Ти секрет. І мені цікаво, що буде, якщо тебе розкрию.
Мавка глянула у його очі і мовчала щонайменше хвилину.
– Не знала, що ти такий спостережливий…на наступний раз затям одне. Я не загадка. Не смій думати, що тобі під силу дізнатися мене.
– Ти настільки особлива? – усміхнувся Рубіо.
– Це ти сказав.
Він хмикнув і знов повернувся обличчям до моря. Заговорив через трохи.
– Дивлячись туди, здається ніби…ніби там нічого немає. Лише вода, хвилі і небо. Ніякої цивілізації, чужих культур і народів. Нічого, що хтось зачепив би своєю рукою, лише природа.
– Безкінечна і безсмертна…– видихнула Морена. – Пливу тут уже вдруге, а відчуття ті ж…Але насправді скоро ми дістанемося суші, ще день чи два. Спочатку нас застране пляж, потім ліс, і ліс, і ліс. На Давньому материку багато лісів, зокрема в Славії.
– Сумуєш за домом?
– Дивлячись, що ти розумієш під домом.
А й справді. Рубіо задумався над тим, що дім для нього: його кімната з червоними цупкими шторами і купою книг? Можливо. Розмови з сестрою ввечері на балконі? Не виключення. Уроки з Толіманом? Їх взаємний сміх, що поєднувався в один і розливався нічними коридорами замку? Розмови з ним у Східній башті, поки дивишся у телескоп, спостерігаючи за зорями? Неодмінно. Згадавши його фіолетові, наче фіалки на підвіконні у кімнаті сестри, очі, Рубіо згадав і кров, що стікала з тіла його друга тої ночі. Він струснув головою, намагаючись позбавитися відчуття відчаю, що заливало його водою, не даючи ковтнути повітря.
– Не знаю. – збрехав він. – Орден справді допоможе врятувати Популюс?
– Я сподіваюся на це.
– І все ж, яка тобі з цього користь? Я ніяк не можу зрозуміти.
Морена знов глянула на нього.
– Вважай…це дає мені змогу побачити світ.
Рубіо похитав головою.
– Тут щось більше.
– Ти не такий дурний, як мені спершу здалося. – вона нахилилася до нього ближче і понизила голос. – Тож не розчаруй мене.
А потім пішла, до того, як він встиг щось сказати.
Холод. Дикий холод, що льодяними руками проповзав по кожній частині тіла. Невагомість. Вже знайома, вже майже рідна. І темнота. Вони всі ніби ставали живими і намагалися досягти його. Тільки чого їм треба? Відповідь на питання ховалась десь у воді, поринаючи ще нижче, до дна. Якого не видно. На душі знов лише байдужість, спокій, що м’яко, самими кінчиками пальців поглажували органи. Десь з дна лунав спів, він манив до себе, і Рубіо без страху линув до нього. Линув, опускаючись ще нижче, все більше заглиблюючись у морок, подаючи йому руку. Кілометри до поверхні, кілометри до дна. Він завис десь посередині, і хоча тягнувся на низ, щось не пускало його, міцно стримувало на місці. Спів ставав голоснішим, укутуючи його покривалом. Рубіо безтурботно вдивлявся у даль, повільно кліпаючи очима, і раптом щось все ж змусило його серце пришвидшитись. Десь там, серед співу, звучав знайомий голос:
– Ця зірка називається Сіріус, що означає “палаючий”, бачиш як вона горить? Майже як ти.
Серце стиснуло у руках спогадів і смутку. Цей голос віткнув у шкіру кіготь, і по ній потік теплий струмінь крові. Голос, разом із співом, зникли.
Залишились лиш холод і темнота. І ось тоді з’явився він. Винирнув із мли, як і завжди спокійно наближаючись. А Рубіо як і завжди забився в уявних путах, закричав, щоб залишитись не почутим, забовтався у воді щоб почати тонути, щоб дати їм, йому і страху, перемогти. А він і надалі наближався. Безликий, але могутній, тихий, але жахаючий. Рубіо почав задихатися, щось забирало весь кисень, щось карало його за всі помилки, це щось ненавиділо його, і в секунду приголомшувального розуміння, Рубіо усвідомлював, що ця ненависть йшла від нього самого, а монстру попереду тільки це і треба було. Він наблизився, зупиняючись прямо перед Рубіо, дивлячись своїми сяючими жовтими очима на нього, дивлячись, заглядаючи у саму суть, розкриваючи темноту, що ховалась там. Крила на шоломі блищали, лише цим відрізняючись від темноти навколо, як і сам шолом, сама маска, яка ховала його. Він потягнувся до медальйона, що знов почав сяяти, розганяючи тьму. І в момент, коли Рубіо здалося, що він уже в руках монстра, коли він почав здаватися, з’явилася вона. Вона крикнула і голос пустив по воді ехо. Монстр здригнувся від нього, і, ще раз глянувши в очі Рубіо, зник, розчинившись у пітьмі. Вона ж почала наближатися до Рубіо. Її зелене волосся розвивалося у воді, коли вона кружляла навколо нього, застиглого на місці. Він намагався зосередитись на ній, але щось відволікало його увагу. Щось все ще було там, у темноті, але він не міг не міг побачити що. Ідея прийшла неочікувано. Відправивши всю свою силу, всю злість, смуток і горе, Рубіо змусив камінь на серці запалати знов. Його світло розлилися у воді і мавка-рятівниця застигла. Вони обоє здригнулися коли щось проплило повз, скаламучуючи воду. Щось велике, руйнівне і лякаюче. Спів раптово відновився, а мавка, наблизившись до його вуха, прошептала:
– Прокидайся, ти мусиш врятувати їх…
І він виринув зі сну, важко хапаючи ротом повітря. Виринув, лише аби почути надто дивну для корабля тишу, аби прислухатись, і застигти від сковуючого навіть кров у жилах, жаху.
Додати до улюблених