Ми чекаємо осені щоб закохатися, тому що на фоні жовтих дерев ми ніби-то краще бачимо риси тієї самої людини,
чи навпаки стаємо сліпими і нас веде щось інше.
Ми чекаємо осені, щоб закохатися, тому що в холодні дні одразу стає ясно, хто насправді теплий і хто те саме сонечко, якого ми потребуємо,
або ж відчуваємо, хто справді мерзне і хто потребує наших теплих, сонячних рук.
Ми чекаємо осені, та всі про це мовчимо: і чесні, відверті люди, і чесні, відверті брехуни. Ми всі про це мовчимо
та й правильно:
хай про це шелестить вітер, хай про це листя малює пейзажі, торкаючись води в річках, хай каштани про це вистукують на алеях, хай дощі змивають з цього мовчання все,
окрім найважливішого.
Ми чекаємо осені, ми всі чекаємо осені.
Восени почуття стають, чи просто здаються, такими швидкоплинними; в цьому щось справжнє, тому що навесні, наприклад, почуття такі серйозні,
вдають з себе незрозуміло що.
Навесні почуття такі серйозні, як бізнесмени в костюмах на якихось стокових фото: розмовляють по своїм блекбері, роблять презентації та підписують документи
та все таке інше, та все таке інше.
І ніби надовго, майже назавжди, вдають з себе справжніх, лише вдають; восени не такі, восени почуття
швидкоплинні.
Ось сидимо на лавочці, випадково торкаємось мізинцями, чи каблучками стукаємось, теж ніби-то випадково, не звертаємо навіть уваги, дійсно, нащо зараз це все?
Зараз все швидкоплинне: ми сидимо на лавочці і в наступну мить можемо забути один одного назавжди та ніколи більше не побачитись.
Та згадаємо років через вісімдесят, і це буде дуже теплий та яскравий спогад, такий самий, як перші дні жовтня.
І це буде щось таке справжнє та вічне, щось таке справжнє та вічне,
власне, як і всі швидкоплинні почуття
восени.
Додати до улюблених