Всім привіт) Перед прочитанням цього фанфіку раджу Вам ознайомитися із попередніми двома роботами “Ласкаво просимо в кінець” та “After the end” для кращого розуміння тексту.
Як одного разу сказала Барбара Корморан, мисливцями стають не від легкого життя, однак бувають і винятки. Він народився в сім’ї мисливців. В дитинстві найбільшим його щастям було бачити гордість в батькових очах, коли він влучними пострілами збивав всі пляшки з-під пива.
Вона ж росла в заможній родині подалі від жахіть ночі. Статус батька підносив її в очах інших жителів кварталу, в якому вони жили, до статусу принцеси. Батькової улюблениці. Хоча поруч росли ще двоє братів, яким у спадок дістанеться весь бізнес, обділеною вона не почувалася. Дорогий одяг, іграшки та будь-які інші примхи з дитинства оточували її. Комфортне, безтурботне життя і безхмарне майбутнє ховали її від реалій зовнішнього світу. Реалій, від яких прокидаєшся вночі в холодному поту і з криками на вустах.
Хоч його батьки й були мисливцями на монстрів, вони досить прогресивно дивилися на світ і свято вірили в те, що якщо жити не одним полюванням, то можна довше прожити. Так, компанія його батька була власником мережі банків Америки, яка згодом розширилася до міжнародних масштабів, а мати весь свій вільний час присвячувала дизайну інтер’єру для будинків заможних американців та й не тільки. Його ж все життя оточували приватна школа, коледж, а згодом й університет Ліги Плюща з красивими студентками разом із довгими дорогами, фаст-фудом, мотелями і забрудненим кров’ю одягом.
Вперше його взяли на полювання, коли йому виповнилося п’ятнадцять. Справа була легка: злісний привид жінки, яка вбила власних дітей, а потім повісилася сама. Вони з батьком доволі швидко встановили особу духа, розшукали її могилу й спалили кістки. Та найбільше йому запам’яталася сама атмосфера чогось таємничого і смертельно небезпечного. Так, перш ніж зникнути остаточно привид розсік йому брову.
– Не хвилюйся, синку, це всього лише незначна подряпина, – тоді батько уважно обдивився його обличчя і вручив суху серветку. – Бувають і серйозніші травми, які часом важко вилікувати, а іноді й взагалі неможливо.
У неї не було відбою від хлопців, які постійно кликали її кудись гуляти, щойно її груди почали округлюватися під футболкою. Мати завжди її відпускала на такі прогулянки, але в супроводі старшого брата, який незмінно слідував за нею, прислухаючись до розмов. Вона не сумнівалася, що по приходу додому він звітував перед батьком, де і з ким саме вона гуляла. Однак для неї вже була приготована вигідна партія. День, коли їй виповнилося шістнадцять і вона дізналася, за кого батько хотів віддати її заміж, був найгіршим днем її життя.
– Доню, познайомся із доном Гутьєрресом та його сином Хосе, – батько обійняв її за плечі і підвів до хлопчини її віку. Той був трохи повнуватий, з розсипом прищів на обличчі та в окулярах. Не виглядав він аж надто впевненим в собі. – Нас із його батьком чекає довга та серйозна ділова розмова. Будь така ласкава і розваж Хосе. Покажи йому свою кімнату, прогуляйтеся на задньому подвір’ї або подивіться телевізор у вітальні.
Вона зрозуміла, що щось не так тільки під час вечері, коли її мати аж надто збуджено розпитувала її про Хосе. Вона весь час повторювала, який він милий хлопець і як він їй сподобався. Потім до розмови підключився батько і висловив сподівання, що двоє дітей вже домовилися про наступну зустріч.
– Ти вже достатньо доросла, аби з хлопцями гуляти наодинці. – він їй усміхнувся і відпив зі своєї склянки. І її раптом осяяло.
– Я не піду за нього заміж! – вона підхопилася з-зі столу і ледь не перевернула свою тарілку з їжею. – За кого завгодно, але тільки не за нього. Він мені зовсім не подобається. Краще вже якийсь безхатько…
– Сонечко моє, – батько пильно подивився на свою доньку. – Ти мале, розпещене, егоїстичне дівчисько! Занадто звикле жити в розкошах. Ти вийдеш заміж за Хосе Гутьєрреса, бо його батько вигідний торговий партнер для нас, інакше я залишу тебе без копійчини на вулиці і ти зможеш спокійно собі виходити заміж за безхатька. Тепер сядь. – вона послухалася. Із очей її струменіли сльози.
Він втратив матір, коли йому було шістнадцять. Її обезкровлене тіло одного січневого ранку знайшли двоє бігунів в Центральному парку Нью-Йорка недалеко від готелю “Плаза”, де вона зупинилася як дизайнер. Оглянувши місце злочину, поліція дійшла висновку, що жертва боролася за своє життя до останнього.
– Уільямс, тебе викликають до директора, – в клас зайшла вчителька. Всі учні здивовано витріщились на нього, однак нічого не сказали. Не менш здивований, він зібрав речі та попрямував в кабінет директора, де на нього вже чекав батько, який ніби постарів за ці три години, що вони не бачилися.
– Вона померла, – чоловік кинувся на шию синові, нестримно ридаючи. – Твоя мати мертва. Зранку в Нью-Йорку знайшли її тіло. Вампіри. – вже пошепки додав він. Тієї миті бездоганна мильна бульбашка, в якій він жив все своє життя, лопнула. Виявляється, батьки у нього такі ж смертні як і всі інші нещасні, чиї тіла він бачив в моргах по всій країні.
Оскільки його батьки жили подвійним життям, то й похорон матері він мав пережити двічі. Її ховали як мисливицю в білому савані на погребальному вогнищі, дрова для якого гарно склали на задньому дворі. На наступний день мав відбутися похорон в закритій труні для всіх тих, хто її знав як креативного дизайнера інтер’єру.
На поминки зібралось досить багато люду. Більшість цих мисливців він вперше бачив, та були й такі, кого він знав. Боббі Сінгер, наприклад. Пиво лилося рікою, повсюди в будинку точилися розмови, які стосувалися роботи та кількості впольованих монстрів. Сміх означав, що мисливці згадували якісь історії, що траплялися з ними на полюванні. Він самотою сидів в кімнаті, де лежало тіло його матері. Час від часу поодинці туди заходили мисливці, які добре її знали. Після хвилини мовчання вони підбадьорливо плескали його по плечу і виходили з кімнати.
– Я обов’язково за тебе помщуся. Знайду того вампіра і знищу його. Обіцяю.
– Чув, твій малий пообіцяв помститися за смерть матері, – Боббі підійшов до чоловіка, який весь вечір тримався осторонь в оточенні інших. – Хибна це дорога, Чарльзе. Дивись, щоб вона його не погубила.
У пеклі вона провела цілий рік. Хосе приходив до їхнього будинку майже щодня і від цього став улюбленцем її матері. Їхні батьки активно обговорювали спільні майбутні проекти об’єднаних компаній. Їхні матері вибрали красиву дату весілля щойно дітям виповниться по вісімнадцять. Тим часом її старший брат не бажав вислуховувати скарги сестри, тож душу їй довелось виливати дванадцятирічному брату, якого більше хвилювали комікси про супергероїв, ніж внутрішні переживання сестри. Вона навіть не певна була, чи він її взагалі чув.
Свої сімнадцять років вона святкувала в одному з елітних клубів Сантьяго з усіма своїми подругами та Хосе. Й замість веселитися, вони деякий час ніяково сиділи за столиком, попиваючи коктейлі. Потім їхню нудьгуючу компанію помітили якісь студенти і запропонували розважитися з ними. Її подруги із задоволенням погодилися, залишивши її наодинці з Хосе, чого вона так старанно уникала весь рік. Та цього разу доля була милостива до неї і вона втекла з клубу варто було Хосе відлучитися в туалет. Весь шлях додому вона пройшла пішки, завертаючи в тісні завулки щоразу, коли повз неї проїжджала машина. Хосе її шукатиме, а потім пожаліється своєму батькові. Той, у свою чергу, зателефонує її батькові і тоді чекай біди.
Ця несподівана приватність її втішала і вона знову почала мріяти про звичайне життя, коли батьки працюють зранку і до ночі на важкій роботі, щоб в хаті завжди був хліб, а ти стараєшся вчитися на відмінно, щоб вступити в пристойний університет і мати краще життя. В таких мріях вона прийшла додому. В незвично тихий будинок. Своїм ключем вона відімкнула двері й попрямувала на кухню чогось перекусити.
Спершу її мозок намагався дистанціюватися від картини, яка відкрилася її очам, коли вона ввімкнула світло. “Це все несправжнє,” – вперто шепотів їй він, хоча на підсвідомому рівні вона розуміла, що це реальність. Вона бачила своїх батьків та братів з роздертими горлянками, з витріщеними очима, в яких навіки застиг жах. Бачила кухонний тесак в руках матері, яким та намагалася відбитися від нападника. Та найбільше її налякала істота, котра повзала рачки кухнею, злизуючи кров з кахлів. Істота підняла голову і вона побігла з криками, не розбираючи дороги. Зупинилася тільки тоді, коли врізалася у свого сусіда, який вибіг на дорогу з дробовиком в руках і в одному халаті.
– Вони всі там, – схлипуючи, промовила вона і міцніше притулилася до широких грудей сусіда. – Вони мертві. – і на довгі три роки вона замовкла.
Батька він втратив в тридцять років. Його здолав монстр, якого неможливо поранити чи вбити: рак. Весь вільний час між роботою в батьковій компанії та полюванням він проводив в палаті, в якій повільно згасав найкращий мисливець, якого він знав. Спостерігати за цим було боляче і, коли нарешті все закінчилося, він відчув полегшення. Цього разу купа мисливців в будинку сприймалася трохи легше. Знову пиво лилося рікою. Знову колишні батькові товариші згадували славні деньочки. Знову приходили навіть ті, хто про батька чув тільки від знайомих, в яких були знайомі, які знали його. Тільки цього разу він сам підніс смолоскип до дров. Не стало батька, який би тримав його за руку як тоді.
На другий день відбувся похорон із закритою труною в невеличкій церкві. Всередині були присутні тільки найближчі друзі та колеги по роботі. Решта натовпу до них приєдналася вже на кладовищі, коли порожню труну опускали в землю. Поруч із такою ж труною його матері. Протягом цього нескінченного дня поруч з ним сиділа його університетська подруга і тримала за руку, а ввечері він знайшов втіху в її палких обіймах в ліжку.
В психіатричній лікарні вона провела три роки. Це було її свідомим рішенням, бо тільки в оточенні таких самих травмованих людей, в оточенні заспокійливих ліків до неї не приходили кошмари. Сімейний адвокат також подбав про те, щоб до неї нікого, крім нього, не пускали. Марно Хосе намагався її навідати, розповідаючи всім, що вона його наречена. Адвокат повідомив лікарям, що вона не давала своєї згоди на шлюб. Звісно, родина Гутьєррес погрожувала їй судовими процесами, однак її батько не встиг об’єднати обидва сімейні бізнеси і вона без всяких докорів сумління дала згоду адвокатові обірвати з ними будь-які зв’язки. Вона вперше за довгий час відчула себе справді вільною. Однак заговорити не наважувалася. Все спілкування з психологом, який приходив до неї тричі на тиждень, та адвокатом зводилося до їхніх усних запитань та її письмових відповідей. Щойно їй виповнилося вісімнадцять, вона написала своє побажання залишитися ще на один рік. Це ж саме вона попрохала і в дев’ятнадцять років.
– Я знаю, хто вбив твою рідню, – одного дня до неї підсів старенький дідусь. За ці три роки вона частенько його бачила коло вікна, яке виходило в сад. Також його часто навідували діти та внуки у вбранні лісорубів. Ці слова змусили її вирватися із задуми і знову до найменших деталей згадати ту ніч. Три роки лікування пішли псу під хвіст. – Ходи зі мною в мою палату.
Він доволі жваво, як на свій вік, підвівся і почимчикував повз санітарів. З одним він перекинувся кількома словами і кивком голови вказав на неї. Вона зрозуміла, що мусить піти за цим стареньким. Він привів її до своєї палати в кінці коридору й зачинив двері.
– Добре, що на зміні сьогодні старий-добрий Лука. Цей мені подобається більше за того сучого сина Фернандеса. Сідай, розмова буде довгенькою, – він вказав на ліжко, а сам взяв подушку, кинув її на підлогу і всівся. – Як я вже казав, я знаю, хто вбив твою родину. Вампір.
Вона не витримала. Сльози сміху градом почали котитися з її очей і незабаром вона вже істерично заридала. Витерши сльози, стикнулася із суворим виразом очей старого і зрозуміла, що він не жартував. Він свято вірив всьому ним сказаному.
– Вампір, – повторив він і, переконавшись, що сльози у неї закінчилися, дістав із шухляди тумбочки невеличку теку. – Він? – з теки дідусь витягнув всього одне фото поганої якості. На ньому був зображений чоловік в бейсболці з грубо витесаними рисами обличчя та нахабною посмішкою на губах. – По очах твоїх бачу, що він. Цього покидька звуть Луїс. Принаймні, найчастіше він саме це ім’я використовує. Наразі місцеперебування невідоме, та деякі мисливці припускають, що Луїс десь на європейському континенті. Багацько життів він згубив за своє довге існування.
– Як. Його. Вбити? – після трьох років мовчання слова їй вдавалися вкрай важко. Та й голос звучав як у затятого курця. На секунду вона пожалкувала, що взагалі наважилася на це.
– Всупереч загальним знанням про вампірів, їх не вбивають осиновим кілком в серце, а відрубують голову. Краще всього брати для цього мачете. От вервольфів та перевертнів справді вбиває срібло. Тут легенди не брешуть. Срібні кулі чи срібний ніж у серце. Привида можна знищити, спаливши його кістки або річ, до якої він прив’язаний. Вендиго спалюють, з демонами краще не мати справи, однак за допомогою екзорцизму, святої води та спеціальних пасток їх можна вигнати назад в Пекло. Вся необхідна тобі інформація отут, – він простягнув їй теку і вона її взяла.
– Чому. Ви мені це. Кажете?
– Бо ти хочеш помститися. Бо ти тепер одна з нас. Якщо хочеш вбити вампіра, тобі краще потренуватися на більш простих речах. На привидах, наприклад. В теці є адреса, куди тобі слід звернутися після виписки. Чоловік надасть тобі все необхідне спорядження та контакти.
По смерті його матері пройшло двадцять років. Він зачищав чергове гніздо вампірів разом із мисливцем Боббі Сінгером, коли один із монстрів проговорився, що вбивця його матері повернувся в Америку, переслідуваний іншим мисливцем.
– Він мій, – єдине, що він кинув Боббі, коли вони вийшли з того будинку.
– Слухай, хлопче, сам ти не впораєшся. Твоя мати була найкращою мисливицею на вампірів, а він її вбив. І ще бозна-скільки люду. Кажу тобі, зустрінься з тим мисливцем. Дізнайся місцеперебування вампіра і доберись до нього першим.
– Як мені вийти на того мисливця? – врешті-решт йому вже тридцять шість, а не двадцять. Він не збирався працювати, керуючись одними емоціями.
– Будь на зв’язку. Я тобі повідомлю про час і місце.
В двадцять вона вперше покинула стіни психіатричної лікарні. Вона зустрілася із тим чоловіком, адреса якого була записана в теці. Чоловік їй видав цілий стос підробних документів, що згодяться їй на роботі, та похідний рюкзак зі зброєю. Заклинання екзорцизму він змусив її вивчити напам’ять. Наостанок він вручив їй щоденника в чорній шкіряній палітурці.
– Я зав’язав із полюванням. Тепер просто допомагаю таким як ти, чим можу. Сподіваюся, цей щоденник допоможе тобі вижити.
В Чилі вона надовго не затрималася. Навіть до свого будинку не підійшла. Просто від того мисливця на пенсії вона направилася в аеропорт, не повідомивши, куди летить, навіть свого адвоката. Настав час для її довгоочікуваної помсти.
Країни змінювалися одна за одною. Франція, Німеччина, Туреччина, Саудівська Аравія, Японія, Південна Корея, Фінляндія, Бразилія, Перу, Австралія, Ізраїль, Мальта, Литва та інші. Щоразу тому Люїсу вдавалося від неї вислизати. Та вона не відступала із завзяттям справжньої мисливиці. Паралельно прокачувала свої навички, рятуючи людей від інших монстрів.
– Добрий вечір, скажіть, будь ласка, куди направляється літак, який щойно злетів? – вона підійшла до дівчини за стійкою в будівлі аеропорту. Важезний рюкзак кинула собі під ноги. Попри доволі пізню годину в Мілані вирувало життя.
– Вашингтон, Сполучені Штати Америки.
– Чудово, мені квиток першого класу на наступний рейс у Вашингтон. – вона витягнула з рюкзака пачку купюр і поставила на стійку перед дівчиною. З дитинства їй було відомо, що солідні суми відбивають у людей бажання прискіпливо ставитися до інших. Протягом останніх трьох років вона багатенько грошей витратила, аби тільки спокійно сідати в літаки зі зброєю в багажі. Звісно, багато в чому була й заслуга підробленого дипломатичного імунітету, що дозволяв не проходити паспортний контроль та обходитися без перевірки того єдиного рюкзаку, який в неї був всі ці роки. Одного разу батько сказав їй, що вона не зможе жити в злиднях. Тепер всі її речі складалися з декількох запасних сорочок, пари джинсів, розчіски та баночки дешевого шампуню. Хотіла б вона бачити зараз обличчя свого батька.
Боббі домовився про зустріч з тим мисливцем у Вашингтоні. Він сидів всередині маленької затишної кав’ярні з чашкою кави в очікуванні того, хто ризикнув переслідувати його здобич.
***
Коло його ноги опускається рюкзак. Він піднімає здивований погляд і бачить біля себе молоду дівчину в широких штанах, просторій сорочці з довгим рукавом. Вона проходить повз злегка чоловічою ходою і сідає на стілець напроти.
– Мені кави не замовили? – не дочекавшись відповіді, вона розвертається на стільці і через увесь зал просить баристу зробити їй кави з молоком. – Боббі Сінгер сказав, що ти хотів мене бачити.
– Це ти переслідуєш вампіра? – нахабність цієї дівчини трохи вибиває його з рівноваги.
– Льюїса? Так, я. Проблеми?
– Він вбив мою матір.
– Співчуваю. Він вбив всю мою родину. Gracias (дякую), – каже офіціанту, який приніс їй горнятко кави. – Анна Родрігес, до речі. – вона простягає йому руку.
– Пакс Уільямс, – каже він після короткої мовчанки. Однак руки не потискає. Анна гмикає і забирає руку.
– То що робитимемо із нашим вампіром? Я не збираюся відступати, припускаю, що ти також. У мене є інформація про теперішнє місцезнаходження Льюїса, у тебе немає. То може об’єднаємо зусилля?
– Як я вже казав Боббі Сінгеру, цей вампір мій. Крім того, ти не видаєшся вправною в цьому ділі. Пропоную тобі віддати всі матеріали цієї справи і повернутися до нормального життя.
– Ти вважаєш, що жінки не можуть бути мисливицями? – пасмо волосся падає їй на обличчя, коли вона піддається вперед.
– Я цього не казав. Знайомий із декількома.
– І з усіма ними ти спав. Приємно було з тобою познайомитися, Паксе Уільямс, – вона підводиться з-за столу і піднімає свій рюкзак. – Це ж у тебе несправжнє ім’я? Гарно починати знайомство із брехні.
Вона виходить із кав’ярні й простує до квартири, яку вона винайняла напередодні. Він деякий час дивиться їй вслід, а потім йде в протилежному напрямку. На певний час їхні дороги розходяться.
Хоч вампіри є єдиними істотами, на яких варто полювати вдень, а не вночі, Анна вирішує дочекатися вечора, коли вулиці столиці обезлюдніють достатньо, щоб уникнути небажаних свідків, і весь вільний час присвячує підготовці до звершення помсти. Основною проблемою була кров мерця. Її запаси значно зменшилися після останнього полювання, коли вона ненароком наткнулася на парочку вампірів, які полювали на закоханих підлітків, що вирішували усамітнитися для ніякових любовних утіх. Після тієї події у неї залишився тільки один пакет із кров’ю, та вона сумнівається, чи їй цього вистачить. Однак в цьому мегаполісі у неї не було знайомого патологоанатома, який би надав необхідну кров, а вламуватися в морг посеред ночі в неї не було часу. Інакше полювати їй на цього вампіра ще три роки.
Він також готується до зустрічі із ненависним вампіром. Арсенал у Пакса значно кращий за Аннин. Різноманітні ножі з прямими та вигнутими лезами, більше крові мерців та трави для збиття вампірів зі сліду. Єдине, чого в нього не було, – місця перебування.
– Сер, вона зупинилася в багатоквартирному будинку практично в центрі міста. Ось адреса. Певно, вона має друзів, які тут живуть і які дозволили їй побути трохи в неї, – в кабінет разом зі стуком заходить його особистий водій. – Мені продовжувати за нею стежити?
– Ні, далі я сам. Дякую, Деннісе.
З будинку Анна вислизає близько другої ранку. На плечах у неї рюкзак, мачете заховане під піджаком. Волосся вона заплела в товсту косу. Льюїс зупинився у покинутому складі на окраїні міста. Напевно для того, щоб швидко зникнути з міста в разі небезпеки.
– Дякую за допомогу, міс Родрігес, – Анна розвертається у велетенському приміщенні з пістолетом напоготові. Позаду неї стоїть Пакс зі своїм пістолетом. – Дякую, що вивели мене на слід цього гада.
– Ти мене переслідував? – вона питає з насмішкою, вигнувши одну брову. Якби йому було двадцять років, цей сексуальний жест подіяв би на нього, але зараз йому вдається протистояти жіночим чарам. – Невже я настільки тобі сподобалася?
– Авжеж, а тепер вибач мені за це.
Він опускає пістолет і стріляє їй в стегно. На нього майже миттєво обвалюється потік іспанської лайки, коли вона намагається обома руками затиснути рану і підвестись. На його щастя іспанської він не розуміє. Підійшовши до неї ближче, бачить в її очах сльози чи то від болю, чи то від люті.
– Ах ти покидьок, – на ці її слова англійською він просто мило всміхається.
– Подякуєш мені потім, коли живою звідси виберешся.
Він йде в темряву, залишаючи її саму. На жаль, вони наробили стільки шуму, що дивно буде, якщо вампір все ще не втік. Важко дихаючи, зціпивши зуби, щоб не кричати від пекельного болю, вона примудряється скинути рюкзак, однією закривавленою рукою розстебнути його й витягнути звідти набір першої медичної допомоги мисливця, куди входять маленька пляшечка віскі, голки, котушка зубної нитки та бинти. Їй потрібні останні. Той факт, що її план повне безумство, яке може закінчитися зараженням крові, вона ігнорує.
Забинтувавши стегно, вона дістає із рюкзака знеболювальне і святу воду. Випиває дві таблетки, а потім витягує останній пакетик із кров’ю мерця і щедро виливає весь вміст собі на руки і на штани. Запах свіжої крові повинен збити його з пантелику. Сяк-так вона підводиться і намагається пошкутильгати туди, де зник той чортів Уільямс, але шум позаду змушує її обернутися.
Так, вперше за шість років вона стикається зі своїм головним кошмаром обличчям до обличчя. Останнього разу вона бачила його на підлозі своєї кухні, де він повзав наче тварина, а тепер він стоїть в декількох дюймах від неї з нахабною посмішкою на вустах.
– Так, так, так, кого я бачу. Маленька міс Анна Родрігес власною персоною. Як тобі психлікарня? Боюсь, доведеться туди повернутися, якщо ти, звісно, переживеш цю ніч.
– Я не збираюся переживати цю ніч. Я хочу, щоб ти вбив мене так само як і мою родину. В будь-якому разі я швидше помру від кровотечі, – вона кволо всміхається.
Вампір підходить до неї. В кволому місячному освітленні вона бачить його ікла, які виросли поверх людських зубів, щойно він зачув запах крові. Коли він наближається до неї впритул, вона вперше зазирає в його глибокі чорні очі й несвідомо протягує руки. Він хапає її за обидва зап’ястки та підносить до своїх губ, а потім починає злизувати звідти кров. Робить це настільки сексуально, що вона не стримує стогін. У відповідь він посміхається, облизуючи закривавлені губи. Усвідомлення приходить тільки тоді, коли на її руках майже не залишається крові.
– Сука, – шепоче він і падає навзнак непритомний від кількості випитої крові мерця.
– Той гад знову втік! – Уільямс виходить із темряви не в найкращому настрої. – Підозрюю, що зовсім недавно.
– Я так не думаю, – Анна вказує йому на непритомного вампіра. – Кров мерця. Його потрібно добити, поки він до тями не прийшов. Вилила її собі на руки, то й він злизав. Його любов до лизання я вже шість років знаю, – пояснює у відповідь на здивований погляд Пакса. – Він твій.
– Разом, – Уільямс волочить вампіра й прив’язує його зотлілими мотузками до найближчої колони. Потім перекидає руку Анни собі за шию та допомагає дістатися до того місця. Витягує мачете, вона хапається за рукоять трохи нижче його руки і разом вони відрубують голову вампіру.
– Я хочу помити свої руки і випити. Досі відчуваю його язик на своїх долонях.
– Спершу потрібно обробити твою рану, – він з легкістю бере її на руки. – Я живу в двох кварталах звідси.
Вона не противиться. До подруги в закривавленому одязі та з вогнепальною раною їй зась, а більше в місті вона прихистку не має. Він садовить її в машину, від чого вона морщиться, а потім сідає на місці водія. Ті пару хвилин, що зайняла поїздка, вони мовчать. Вона дивиться на будівлі, які пропливають повз, він – на дорогу. Під’їхавши до нічим непримітного будинку, він допомагає їй вийти, знову бере на руки, аргументувавши тим, що живе на третьому поверсі, а ліфту немає, й опускає, коли вони вже знаходяться перед дверима його помешкання.
– Це не розкішні апартаменти, але вже що є, – виправдовується, пропускаючи її вперед. Вона заходить, накульгуючи. Всередині квартира обставлена доволі бідно та слід враховувати, що її власником є мисливець, тому там тільки найнеобхідніші речі. Він протискається повз неї. – Ліжко в спальні в твоєму розпорядженні.
Анна помаленьку шкутильгає всередину квартири. По праву сторону від неї заходиться невелика кухонна зона, якою, вона могла заприсягтися, рідко користувалися та круглий стіл з двома стільцями. Решту простору займає вітальня з диваном, двома кріслами та телевізором. Поруч із телевізором знаходиться книжковий стелаж. Напівпорожній. Через темні кольори все в квартирі виглядає трохи депресивним.
– Тут непогано, – каже вона і розвертається до господаря, який саме порпався в холодильнику.
– Моя колишня так не вважала. Сподіваюся, ти не голодна. В холодильнику майже нічого немає.
– Хочу спершу руки помити, якщо ти не забув.
– Оті двері. – він киває головою в потрібний бік. Вона розвертається і прямує до ванної кімнати, обставленої, на диво, білими кахлями. Виходить тільки тоді, коли її руки стають червоними як варені раки. Пакс за цей час встиг розкласти диван і дістав набір першої медичної допомоги нормальної людини.
– Знімай штани, – каже, щойно вона зручніше влаштовується на двоспальному ліжку. В порівнянні з ним, диван виглядає вельми незручним.
– Що, отак-от зразу? – знову на її обличчі з’являється той самовпевнений насмішницький вираз. – Ми з тобою навіть не знайомі. Я не з таких дівчат.
– Для мене ти занадто молода. Скільки тобі років?
– Двадцять три. Тобі?
– Тридцять шість. Я чекаю.
– Відвернися, – заплющивши очі, він слухняно відвертається. Спочатку вона розщеплює ремінь, розстібає ширінку і починає спускати штани. – Perra (сука). Мені потрібна допомога, – тканина штанів прилипла до рани і її невдала спроба обвінчалася пекельним болем, який пронизує всю ногу від литки до п’яти. – Розплющ очі, ти мене лякаєш.
– Маєш запасні? Ці треба розрізати, – Пакс витягує із набору великі ножиці.
– В рюкзаку, – Анна нахиляється і, трохи попорпавшись, дістає звідти запасну пару джинс.
– Ці не годяться. Спідниці якоїсь не маєш? Чи бодай сукні.
– Хто ходить на полювання в спідниці чи сукні?
– Чув про одну таку мисливицю. Сам із нею ніколи не зустрічався. Почекай трохи. – Пакс підводиться з ліжка і прямує до шафи в кутку кімнати. Звідти дістає пару футболок і кидає їх Анні. – Перевдягайся. На тобі висітимуть як сукні.
Так, на додачу до штанів їй доводиться знімати ще й сорочку. Паніка накриває її з головою й вона усвідомлює, що знаходиться в чужому місті, сама в квартирі з незнайомим чоловіком в одній тільки нижній білизні.
– Ти ж знаєш, що в мене в рюкзаку повно зброї? – Пакс закінчує розкладати медичне причандалля і дивиться на неї.
– Під подушкою, – каже. Вона лізе рукою під подушку, на яку опирається, і дістає звідти пістолет. – Якби я хотів тебе вбити, ти б уже була мертвою. А тепер віддай, будь ласка. – він простягає руку і вона неохоче кладе зброю на розкриту долоню. Пакс ставить пістолет на тумбочку. – Буде боляче.
Не встигає Анна й рота розкрити як знову біль прошиває ногу. Пакс починає обробляти рану дезінфікуючим засобом. Від болю вона стогне й стискає руками покривало, на якому сидить. Він тим часом бере в руки складаного ножа.
– Гарна новина – куля застрягла в нозі. Погана новина – декілька днів тобі доведеться полежати. Ти забагато крові втратила і на додачу могла отримати зараження крові.
– Йди-но сюди, я тобі віддячити хочу, – вона хапає те, що залишилося від її штанів і починає його бити всюди, куди тільки дістає: по плечах, по руках, по голові. Один раз прийшовся по обличчю якраз пряжкою від ременя. Кров на розсіченій щоці проступає майже одразу. Пакс перехоплює імпровізовану зброю перед Анниною спробою вибити йому око тією пряжкою. Все це дійство супроводжувалося лайкою, принаймні так воно звучало для Пакса, на іспанській. – Hijo de puta (сучий ти син, виродок). Це все через тебе!
– Хочеш стекти кров’ю чи даш мені зашити твою рану? – питає він цілком спокійно, наче це не він щойно отримував по тілі. Анну, на диво, це переконує і вона, надувшись, відкидається на подушці. – Ніч була важкою для нас обох. Тобі потрібно відпочити. На добраніч.
– Ido al infierno (пішов до біса). Ой, я хотіла сказати buenas noches (на добраніч).
Суботу та неділю Анна вперше за шість років проводить перед телевізором. Пакса вона майже не бачить, бо, як він пояснив, у нього є робота, на яку він повинен ходити. Тільки в неділю ввечері вона задумується, на яку ж таку роботу він ходить у вихідні дні. Можливо у нього є дівчина або навіть наречена? Обручки на руці вона в нього не помітила, отже дружина відпадає. Хай там як, а це її обходити не має. Та факт полягає в тому, що Анні подобається як він за нею доглядає. Коли повертається додому, завжди старається принести якихось смаколиків, щоб загладити свою провину. І як ніколи гостро вона відчуває потребу повернутися додому. Дистанційно через адвоката справи проводити добре, але батькові, а тепер її, партнери хочуть побачитися з нею особисто.
В понеділок, у дійсно робочий день, вона збирається і з рюкзаком на плечах більш-менш рівною ходою виходить із квартири. На вулиці ловить таксі і називає аеропорт. Поки добирається туди починає шкодувати, що не залишила Паксу жодної записки, але по суті вони одне одному ніхто, тож вона не зобов’язана.
– Квиток на рейс до Сантьяго, Чилі, – без жодних привітань. Хлопець за стійкою дивиться на неї здивовано і каже, що наступний рейс пізно вночі. – Я не поспішаю.
– Навіть не попрощалася, – вона вже три години сидить в аеропорту, спостерігаючи за метушливими пасажирами та літаками, які злітають та приземляються. Рюкзак вона тримає на підлозі між ногами. Знайомий голос виводить її із задуми і вона повертає голову від вікна до Пакса.
– Повинна була?
– Ну, це, знаєш, трохи неввічливо з твого боку. – він сідає поруч.
– А ввічливо було мені в ногу стріляти? Як ти дізнався, що я тут?
– Маю свої контакти. Вертаєшся додому?
– Так. Той вампір мертвий, за сім’ю я помстилася. Мені більше нічого тут робити. Ніщо мене тут не тримає, – на цих словах вона помічає якийсь дивний вираз в очах Пакса. – Дома мене чекає робота. Можливо навіть полюватиму. Хтозна.
– Коли-небудь повернешся?
– Оце вже навряд.
Раптом він нахиляється сильніше до неї і бере її обличчя в свої руки. Він цілує її. Ніжно. Вона відповідає на поцілунок.
– Повертайся.
І вона таки повертається. Через місяць, насичений зустрічами, званими вечерями та підписаннями нових контрактів. Вона також стала однією з тих, хто приходив навідувати того дідуся в психіатричній лікарні. Хоча й робила це нечасто. Хосе та його батька вона не зустрічала, однак кожен другий вважав своїм святим обов’язком після підписання контракту запросити її на вечерю. Таким партнерам вона відмовляла зі словами, що в неї вже є хлопець. Та певності не було. Той поцілунок міг нічого не означати для нього. Миттєве помутніння розуму, спричинене її відльотом, що, насправді, зовсім не пояснювало тієї кількості електронних листів, які вони одне одному щодня надсилали. Одному Богу відомо, звідки у нього її електронна адреса.
Так, напередодні вильоту вона повідомляє йому про це й очікує, що він її зустрічатиме в аеропорту імені Далласа. Однак його там немає. Натомість до неї підходить високий чоловік в дорогому костюмі в чорних окулярах.
– Супер, навіть не встигла приземлитися. Чим можу допомогти ФБР?
– Добридень, міс Родрігес. Мене звуть Денніс О’Хара. Містер Уільямс просив зустріти Вас і привезти до нього на роботу. Можна Ваш багаж? – він бере у неї з рук її незмінний рюкзак. – Прошу за мною. – він виводить її на осяяну сонцем вулицю й відчиняє пасажирські дверцята чорного Range Rover, що припаркований напроти.
– Чому ж містер Уільямс сам не зустріне мене? Я не бажаю сідати в машину до незнайомого чоловіка, – вона схрещує руки на грудях, очікуючи відповіді.
– На жаль, у нього на сьогодні заплановано декілька робочих зустрічей. Ви можете мені довіряти, адже Ваш рюкзак із зброєю буде поруч. У мене зброї немає. Я водій, а не мисливець, – ці слова її переконують і вона сідає в машину. Денніс закриває дверцята і вміщується на водійському місці. – Ввімкнути музику? Містер Уільямс любить тишу.
– Вмикайте, – вона знизує плечима.
Під цьогорічні хіти вони під’їжджають до доволі високої будівлі однієї із найвідоміших американських компаній. Денніс відчиняє перед нею скляні двері та пропускає всередину у просторий вестибюль, яким снують чоловіки та кілька жінок в ділових костюмах. Вона відчуває себе тут білою вороною в штанах пісочного кольору, білій футболці та в білих кросівках. Денніс проводить її до ліфтів і натискає на кнопку останнього поверху. Вони опиняються в невеликій приймальні. За широким столом, заваленому паперами, сидить дівчина, молодша за неї саму.
– Привіт, Кет, ми до боса, – дівчина киває, не відриваючись від документів. Денніс підходить до єдиних широких дверей з матового скла, стукає і пропускає її всередину. Кабінет являє собою простору кімнату з масивним дубовим столом посередині. Позаду нього панорамні вікна, з яких відкривається прекрасний краєвид. Вона заходить туди сама, оскільки Денніс вирішує поговорити із секретаркою.
– А непогано тут у тебе, – вона робить декілька кроків в кабінет і роззирається. Це допомагає їй побороти зніяковіння. – На вигляд дороге. Колекціонуєш випивку? – підходить до скляної шафи, де на полицях стоять різні види алкогольних напоїв. Декілька пляшок відкриті.
– Батько колекціонував, – його голос звучить у неї над вухом і вона різко обертається, готуючись відбиватися. Пакс легко ухиляється від її кулака. – Я тебе теж радий бачити.
– Та не схоже. Ні тобі “гей, як долетіла?”, ні “привіт, все пройшло гладко?”.
– І як ти долетіла? – він їй усміхається тією своєю фірмовою посмішкою, яка, вона певна в цьому, не залишає байдужою жодну жінку.
– Нормально. Дякую, що спитав. Отже, це твоя фірма? – він киває, прищуривши очі. – І в тебе є особистий водій. Припускаю, що ти маєш і свій будинок, який різко відрізняється від тієї квартири. До речі, чия вона?
– Моя, – він знизує плечима.
– Чому я повинна залишитися? – та відповідь вона знає. Бо вона не зможе піти. Безнадійно закохане дівчисько.
– Хочеш піти? – він стоїть занадто близько до неї. Цей доволі інтимний момент перериває стук у двері.
– Містере Уільямс, до Вас містер Паркер, – з коридору лунає голос секретарки.
– Скажи, щоб він трохи зачекав, – гукає у відповідь він, але момент втрачений остаточно. Анна збільшує дистанцію між ними. – Це всі твої речі? – він повертається до свого письмового столу.
– Я не брала багато. Не була впевнена, що варто затримуватися надовго.
– Скажу Деннісу, щоб він відвіз тебе до мого дому. Не можу ж я почесну гостю в готель відправити. – вона на це не відповідає і розвертається до виходу. – До мене тільки щойно дійшло, що мій кабінет тебе не вразив. Нічого не хочеш розповісти?
– Кабінет мого батька, а тепер мій, значно просторіший, – вона підморгує йому й виходить.
Денніс відвозить її в один із найбагатших районів міста. Будинок Пакса розташований в самому кінці вулиці. В тосканському стилі. Двоповерховий, широкий, в світлих тонах та з кам’яною кладкою, доглянутий газон. Вона не сумнівається, що на задньому дворі є басейн. Всередині доволі затишно як на місце проживання мисливця.
– Будинок повністю у Вашому розпорядженні. Ваша кімната нагорі. Другі двері праворуч. Гарного дня, – Денніс злегка кланяється і виходить. За хвилину його машина від’їжджає, залишивши її саму в абсолютно незнайомому місці.
Пакс приходить доволі пізно з двома коробками піци і пляшкою дорогого вина під пахвою. Весь цей час вона бродила просторими кімнатами, в яких відлунювали її кроки, наче привид, стараючись нічого не зачепити, і страшенно нудьгувала. А ще вона згорає від цілком зрозумілого їй бажання, тож коли після вечері Пакс сідає поруч і починає її цілувати, вона виявляється готовою до того, що відбуватиметься після поцілунків.
***
Вона прокидається під звук апаратів – показників її пульсу та серцевого ритму. Вона в лікарні. Останнє, що пам’ятає, – перелякану до смерті дівчину за кермом автомобіля. Клер, от як її звати. Вона згадує навіть те, через що, власне, й потрапила сюди. Жахливу істоту, яка пильно вдивлялася в неї своїми жовтими очима крізь вікно, а потім ударом лапи вибила його. Згадує свій крик, якого вона не змогла стримати, і як їй на допомогу прибігла сестра Вінчестерів. Й замість того, щоб розпанахати їй грудну клітину аж до живота, шкуряк зачіпає її бік та ногу. Щойно вона про це згадує, як біль знову прошиває тіло.
В узголів’ї ліжка хтось стоїть. Вона повертає голову, але бачить тільки чорний силует в ореолі срібного світла. Той, хто стоїть позаду ліжка, притискає палець собі до губ.
– Шшш, спи, – каже таким знайомим їй голосом, але вона не встигає пригадати того, кому саме він належить. Її повіки стають дедалі важчими і вона знову поринає в неспокійний сон.
Наступного разу вона розплющує очі в тьмяно освітленій кімнаті. Коли її очі пристосовуються до напівтемряви, вона розуміє, що лежить в лікарняній палаті. Бік та нога горять вогнем, обидві руки знерухомлені катетерами. Їй одночасно вливають кров та ліки. Праворуч від неї спить у кріслі Пакс. Набагато старший.
Її звуть Анна Уільямс, їй сорок три роки. В шлюбі з Паксом Уільямсом вона з дві тисячі третього. Уже дев’ятнадцять років. Та зараз її хвилювало не це.
– Паксе, – голос тихіший за шелест, але чоловік миттєво прокидається. – Він?..
– Мертвий, так, – він протирає сонні очі й підсовує крісло достатньо, щоб взяти її за руку. – Принаймні так сказала мала Вінчестер і підтвердили Лесітери.
– Добре. – вона слабко усміхається. – Тут хтось був? Я прокинулася один раз і бачила когось позаду ліжка. Такий знайомий голос.
– Ні, крім мене сюди більше ніхто не заходив.
– Може, то був мій янгол-охоронець?
– Можливо. Все буде добре. Я тобі це обіцяю. Відпочивай, – він цілує Анну в лоба. – Піду заспокою решту мисливців. Всі в коридорі.
– Повертайся.
Додати до улюблених