Частина перша
Розплющити очі зранку завжди важко, але зробити це після бурхливої нічної вечірки з нечисленною кількістю випитого алкоголя, важкіше. А сьогодні доречі мій перший робочий день, після затягнутої до дурі відпустки, якщо це можна так назвати. Мені і без цього буде важко увійти в первинний стан життя. Взагалі я повний бовдур, що не послав вчора свого друга далеко і надовго, а послухався його і пішов пити як та скотина. Голова боліла настільки сильно, що здавалося невидимий чорт стукав по ній величезним молотом. У моїй квартирі не знайшлося ні одної протизапальної пігулки. Ось що значить холостяцьке лігво. В їх пошуках, я втратив купу часу. Було вирішено витратити ще трохи цього ресурсу, і спочатку зайти у аптеку.
Я наспіх одягнувся, зовсім не турбуючись про зовнішній вигляд і накинувши зверху шкіряну куртку, вийшов на вулицю. Незважаючи на те, що зараз тільки вересень, погода була непривітлива. Дощ не поспішаючи капав з неба, проте вітер тільки и робив, що ламав гілки дерев і пронизував мене наскрізь. Хоча для Києва це нормальна справа. Я прискорив шаг, щоб встигнути зайти до аптеки. Купив звичайний анальгін, пляшку води і попрямував у метро.
Від мене нікуди не ділася моя уважність. Я роздивлявся всіх навколо себе. Люди були вдягнуті по різному, хтось незважаючи на холод слідкує за модою, а хтось укутався так, наче зібрався дивитись на полярне сяйво.
Але не це привернуло мою увагу. Мій погляд зацікавила одна невеличка людина, що стояла на краю платформи і не звертала ні на кого уваги. Це була дівчина, скоріше за всього ще школярка, можливо просто молода студентка. Її коротка спідниця те діло, що підстрибувала від потоків вітра, який рушив тунелем. Вона намагалася стримувати її тоненькими руками, але від мене нікуди не ділися стрункі ноги у білих колготках. Мабуть я поїхав дахом, раз заглядався на дівчину, що була більше схожа на дитину першокласницю, але було в ній щось настільки притягуюче мої очі. Щось невідоме мені самому, але відчувався ніби то небезпечний магнетизм.
Моя хвора уява змалювала в ній янголятко, яке загубилось серед пропащих дияволів. І я був у їх числі. Думки мої вже були не про роботу, а про дикий страх її втратити. Точніше втратити можливість дивитись на цей еталон ніжності та невинності. Мабуть я дуже сильно витріщався на неї, бо дівчина подивилась на мене через плече, і її бліді щоки вмить загорілися яскравим полум’ям. Мені не хотілось її бентежити, але пересилити себе і відвести погляд теж не вдавалося. До щастя, чи навпаки, підійшла електричка і дівчина вмить зстрибнула всередину, як заєць. Я посміхнувся своєму порівнянню, і зайшов слідом. Хоча до цього між нами було декілька метрів, зараз я не побачив її у вагоні. Не могла ж вона перетворитись на пар, який вразі щезнув. Наче той хижак, я озирнувся навколо, в пошуках здобичі. Але я просто шукав її.
А ось і вона, сидить на самому краю свого місця, піджимаючи під себе рюкзак і щось видивляється в підручнику. Я підійшов ближче і подивився на обгортку. Географія за десятий клас. Ну ти і придурок, Рязанцев. Хоча не позбавлений логіки. І якого біса продовжуєш витріщатись? До в’язниці схотілось? Коштує тобі зробити один необережний крок і привіт небо в клітинку. Але ці думки ніяк не зупиняли мене. Я продовжував дивитись, аналізувати, запам’ятовувати. Я спостерігав за довгими віями, які злегка тремтіли, коли вона читала. За рожевими щоками, які ні на мить не повертали собі звичайний блідий вигляд. Дивився на тонкі вуста, вона наче щось бормотала про себе, але губи зовсім трішки шеменилися.
З невисокого хвоста на голові, який вона напевно недбало заплела, було вибито пасмо темного волосся. Обережними пальцями вона прибрала пасмо з обличчя, бо це заважало їй читати. Школярка підняла великі очі на мене. Мені хотілося відвести погляд, але тоді я б виглядав як закоханий школяр невдаха. Дівчина пару секунд дивилася на мене, після чого знову втупилась у підручник. Був би я на десять років молодший, моє серденько не витримало дівочого погляду. Але не зараз. Мені просто було цікаво.
Це безглуздя могло продовжуватись безкінечно, але жіночий голос оголосив мою зупинку. Я ще раз подивився на дівчинку, і вже був готовий піти до виходу, але дещо для себе помітив. На ній була лише біла сорочка і ніякої накидки зверху. Тендітні плечі тремтіли від холоду.
Рязанцев, іди, тобі немає ніякого діла до чужої дитини. Подивився, позахоплювався, але на більше ти не здатен. Тобі це не потрібно.
Я швидко зняв с себе куртку, і попри недовірливий та розгублений погляд, накинув її на дівчину. Поки двері ще були відкритті, я вибіжав на свою зупинку. Дівчина одразу підвелася на ноги і підбігла до прозорих дверей, але вони автоматично зачинилися. Декілька секунд, поки вагон не поїхав, школярка стояла по ту сторону механічних дверей і розгублено на мене витріщалась. Вагон набрав швидкість і зник в чорному тунелі, а разом із ним невідома мені дівчина в моїй куртці, яка до слова, дуже їй личила.
На роботу я запізнився, але не шкодував про це ні на мить, бо замість цього мої очі насправді побували в раю. Якщо б він був, то стовідсотково знаходився в зелених очах незнайомки, гострих колінах і її тоненьких руках.
Мабуть мене могли вигнати одразу, як я прийшов, бо запізнення у перший день не найгарніша складова, але начальство мене пошкодувало. Звісно, бо бос – мій батько. Батько який доброзичливо прийняв мене до себе на роботу, не дивлячись на моє минуле, яке сам і згубив.
— Якщо ти і надалі будеш так відноситись до праці, я не подивлюсь, що ти мій син, – чоловік нахмурив брова і суворо подивився на мене, наче його погляд може мене злякати.
— Навіть не пояснюй, я знаю на що ти здібний, – посміхнувся я.
— Ти маєш бути мені вдячним за все, що я роблю для тебе.
— Дуже дякую тобі за скалічене життя і п’ять років лікарні, – мені хотілось саркастично вклонитись йому, але мені вже двадцять вісім років, і я давно не юнак з психічним відхиленням, який здатен до таких дурнуватих проявів емоційності.
Батько пропустив мої слова крізь вуха і таємно я був цьому радий, бо невідомо чим наша сварка може закінчитись. Чи я знову зламаю йому носа, чи він просто вижене мене звідсіль і я знову залишусь безробітним.
— Ти будеш працювати під керівництвом Олексія, доки я не побачу, що ти здібен сам вирішувати справи і вести керівництво.
Мені хотілось зламати собі шию, бо праця під керівництвом зведеного брата, який всім своїм серцем ненавидить мене — може стати ще печальнішою подією у моєму житті, ніж моє багаторічне перебування у лікарні.
Увесь день мене вводили в курс справи. Взагалі я знав свої обов’язки, але повторити не заважало. Але мої думки періодично уходили в сторону. Я згадував про чарівну дівчину з метро, і тоді в моїй голові не лишалось нічого крім її візуалізації. Увечері я лишився на декілька додаткових годин, щоб розібратися з документами. Я вивчав схеми та деякі особливості справ. Все одно додому повертатися я не поспішаю.
Надворі вже майже стемніло, коли я вийшов з офісу. Дощ закінчився, лишаючи за собою лише калюжі і багнюку. Я трохи затремтів, бо крім сорочки на мені нічого не було. Я ж вирішив пограти в лицаря, який віддав свою куртку мабуть не зовсім розумній малолітній школярці, бо тільки дурненька дівчина так легко одягнеться, коли надворі така погода. Зате в її голові я не збоченець і не маніяк, а добрий чоловік, який захистив її від можливої простуди, а в найгіршому випадку пневмонії.
Я стояв біля входу в метро і думав чи не визвати мені таксі, бо по-перше метро вже зачинилося, а по-друге я так і справді захворію. Але грошей лишилось небагато, які треба було розтягнути на два тижні. Можливо я ще встигну на автобус.
— Вибачте… – хтось легенько доторкнувся до мого плеча.
Я обернувся подивитись на власника тоненького голосу. Опустив очі. Знизу вверх, на мене дивилась ранкова дівчина. Її підборіддя ледве досягало моїх грудей. Не помітив, що вона така маленька. Чи зранку вона була на підборах?
— Ви вранці дали мені свою куртку, – вона дістала із рюкзака річ, і простягнула її мені. — Дякую вам, але не потрібно було.
— Ти, що, чекала мене тут? – посміхнувся я, розуміючи всю комічність та зворушливість моменту.
— Ну… – її щоки одразу почервоніли, — Я повинна віддати це вам, тому після школи чекала вас біля вашої станції.
— Золотко, ти мені нічого не повинна. Я дорослий чоловік, і я не чекав, що ти віддасиш мені це назад, паралельно відморозивши свої гарні руки.
Мабуть своїми словами, я збентежив і без цього сором’язливу школярку. Вона почервоніла, і я почав хвилюватись за її температуру. Здавалось ще трохи, і з її носика піде пара, як у чайника.
— Все одно дякую вам, до побачення! – вона швидко розвернулась і кудись побігла.
— Стривай! – я рушив за нею. — Може тебе провести додому? Вже темно, – запитав, наздогнавши.
Дівчина похитала головою, відмовляючись.
— Мене зустріне брат.
— Може дочекаємось брата разом? Щоб я не хвилювався.
Я і справді був стурбований тим, як це мале кошеня добереться додому. Ця суміш тендітності, нервовості и повного сумління здавалося має суперсилу притягувати до себе проблеми. І я, її сама перша проблема. Але мені з самих гарних намірів хотілось захистити її, хочаб зараз. Але кращим захистом є відпустити, захистити від самого себе.
— Тоді ім’я своє скажи, – майже вимагав я.
— Олена. А вас як звати?
— Артур Рязанцев. Але можеш звати мене просто Артур.
Я протягнув руку для рукостискання, але зеленоока проігнорувала мій жест.
— Мабуть такої нагоди вже не з’явиться. Прощавайте, – сказала вона і пішла в сторону багатоповерхівок а я, як справжній бовдур стояв на місці, проводжаючи її поглядом, доки до мене не дійшов сенс її слів.
Вона має раду, ми більше ніколи не побачимося.
Додати до улюблених