Переклад з англійської автора xiwangmu, дозвіл отримано.
Дошка оголошень при гостинному дворі «Ваншу»
Лист від гостя: Мій найкращий друг, до якого я відчуваю певну симпатію, поцілував мене минулої ночі, проте через свій особливий стан він нічогісінько не пам’ятає. Я вагаюся, чи варто розкривати йому правду, адже це з великою ймовірністю змусить мене теж зізнатися у своїх почуттях. Якщо хтось має романтичний досвід з хлопцями із надмірною енергією Ян, цей смиренний просить дати пораду.
Відповідь: Щиро просимо вибачення – хоч ми й хотіли висловитися щодо цього, та ми просто не можемо розшифрувати ваш почерк. Можливо, наступного разу ви повернетесь з охайнішим листом?
Сінцьов цілує Чон’юня.
Або ж Чон’юнь цілує Сінцьова. Вуста на вустах, трохи довше мілісекунди. Двох мілісекунд. Майже цілу секунду губи Чон’юня притискаються до його. І Сінцьов цілком певен, що не спить.
Відчуття слабшає. Він ледь не дується від втраченого контакту.
– Ха, ти зашарівся. Не знав, що ти теж можеш так почервоніти, Сінцьове! Тепер ми квити.
Сінцьов розплющує очі. Згадує, як дихати. Бачить, як Чон’юнь посміхається йому, грайливий блиск в його погляді з’являється тільки тоді, коли він впадає в той дивний маніакальний стан від перегріву.
Оу, – думає він. – Тепер це набуває більшого сенсу.
– Чон’юню, дай-но мені глянути на твій обід, – мовить він, ігноруючи пекучий рум’янець на щоках. Він простягає руку і трясе нею, наче перед тренованою собакою, щоб та дала йому лапу. – Швидше.
– Що? Нащо? З ним нічого страшного не сталось, – каже Чон’юнь. – Ми вешталися весь ранок, я справді зголоднів! Дай мені нарешті поїсти.
– Просто дай його сюди!
Чон’юнь насуплюється, передаючи йому контейнер, який для них спакувала Сянлін. Сінцьов бере до рук палички й тягнеться за одним зі спрінг-ролів, швиденько обнюхує його, перш ніж обережно надкусити.
– О ні, – бурмоче він, щойно гострий смак захмарного перцю наповнює його рот. – Це ж особливі пряні роли, з якими вона возилася всі вихідні. Невже вона випадково поклала їх?
І звісно, Чон’юню судилося скуштувати їх першим. Не дивно, що він втратив контроль та… що ж…
Обличчя Сінцьова знов заллялося рум’янцем й, безумовно, не через тупий чилі перець. Господи, ну що у нього за вдача така? Як би йому не хотілося вищати від радощів, що він розділив поцілунок з Чон’юнем, Чон’юнем, його найкращим другом і людиною, яку він кохає до нестями вже більш ніж пів року, він не може уникнути того факту, що Чон’юнь ніц не згадає, коли отямиться за кілька годин. Він взагалі усвідомить, що зовсім недавно цілувався з ним?
Зітхаючи, Сінцьов розмірковує над ситуацією. Ні для кого не секрет, що Чон’юнь може вдаватися до абсолютно непередбачуваних речей у своєму особливому стані, викликаного перенасиченням енергії Ян. Він ніколи не вважав їх нормальними, хоч зазвичай це були нешкідливі витівки, над якими можна посміятися, як тільки буря уляжеться. Однак Сінцьов з болем усвідомлює, що Чон’юнь самотужки звів низку стін, намагаючись уникнути розладу – навіть після стількох років разом він інколи не може допетрати, що відбувається у голові його найкращого друга, і не може з точністю сказати, чи є така дика поведінка навмисною.
Що найнеприємнішим чином підштовхує Сінцьова до питання, яке без сумнівів гризтиме його протягом наступного місяця.
Не може бути, щоб Чон’юнь дійсно хотів щось сказати тим поцілунком… правда ж?
– Може, припиниш красти мій обід? – мовить Чон’юнь, абсолютно не звертаючи уваги на занепалого духом Сінцьова. – Взагалі-то у тебе є свій.
Його різко штрикають у бік. Він скрикує, ледве не впустивши їжу. Діючи виключно на рефлексах, Чон’юнь підхоплює її, але, якщо чесно, Сінцьов волів би, щоб тупі спрінг-роли просто впали додолу. Незважаючи на те, що він обожнює такого буйного та невгамовного Чон’юня, зараз він справді не в кращій кондиції, щоб розбиратися з енергією Ян.
– Ні, стій! Ось, давай поміняємося. – Сінцьов забирає спрінг-роли і вручає йому власний бокс з негострими пельменями. – Візьми ці, вони смачніші.
– Міг би просто сказати, якщо так сильно хотів ролів. Не те щоб ми не ділилися всім, чим тільки можна, – сміється Чон’юнь, розтягуючи губи в рідкісній сліпучій посмішці, яку так любить Сінцьов. Губи, які він цілував. Чи радше які цілували його.
Сінцьов видихає. Вдихає, тоді видихає знову. Намагається думати про заспокійливі речі – океан, річку, дощ – щоб остудити голову. Він вдає, ніби не помічає прискореного серцебиття, бурхливих відчуттів у своєму животі, з якими зазвичай вдається впоратися не встаючи з ліжка. Не прямо зараз, тільки не перед джерелом тих почуттів.
Натягнувши посмішку, він стукає плечем свого найліпшого друга й видавлює з себе смішок.
– Гадаю, ти правий.
По обіді вони попрямують додому, і Сінцьов зробить вигляд, наче нічого не сталося. Він впаде на ліжко, закутається в ковдру та тихо закричить у подушку, але Чон’юнь ніколи не дізнається про цей інцидент, коли очуняє.
Прикра випадковість. Нічого більше, і це ніколи не станеться знову.
Це сталося знову.
Цього разу вони сидять у маленькій бухті вниз за течією від гавані, ховаючись у тіні скелі, скинувши взуття і зануривши ноги у прохолодну воду, щоб врятуватися від пекучого сонця. Сінцьов поринув у нову книгу, поки Чон’юнь гортав свої нотатки з екзорцизму, готуючись до майбутнього іспиту. Напрочуд спокійний день для них обох.
Сінцьов якраз досяг тієї частини, де антигерой рятує героя під час битви і ось-ось має зізнатися у своїх почуттях, коли раптом відчуває легкий доторк пальців до своєї щоки. Він ледве усвідомлює це відчуття, перш ніж чиясь рука ніжно обхоплює його обличчя і тягне вперед. Наступної миті він відчуває, як чужий ніс вдаряється об його, а теплий подих накриває губи. Сінцьов пискає і міцно заплющує очі, тамуючи подих та чекаючи, що незабаром станеться.
Все точно так, як він пам’ятає: губи Чон’юня м’які і холодні, хоча зараз вони солодкі завдяки морозиву, яке він їв за мить до того. У Сінцьова тріпоче серце. Тепле, неймовірне почуття, про яке він читав тільки у романтичних новелах, відкликається у його животі. Це схоже на залежність, бо йому хочеться більшого.
– Зроби так ще раз, – шепоче він, коли за кілька секунд Чон’юнь відсувається. – Будь ласка.
Чон’юнь шмигає носом й хихоче. Цей чарівний звук він чує набагато рідше, ніж йому хотілося б. Можливо, варто поставити перед собою нову мету – змушувати Чон’юня сміятися частіше…
Після того, як він його поцілує, звичайно.
– Якщо ти наполягаєш, – мовить Чон’юнь, притискаючись ближче. Сінцьов ледь встигає вдихнути, перш ніж він обережно схиляє голову, аби їхні носи не зіштовхнулися, як минулого разу, і знову припадає до його губ.
Цей дотик ніжний та повільний, проте вчувається певна нерішучість через брак досвіду – Сінцьову ніяк не вдається зібрати думки докупи, хоча він не заціпенів від здивування і нарешті може відповісти на поцілунок. Забувши про книгу, його руки сковзають по передпліччях Чон’юня і лягають йому на плечі, зариваючись пальцями у капюшон та притягуючи його ближче, щоб відчути тепло тіла навпроти. Він навіть не замислюється, чому Чон’юнь настільки теплий; цей момент він згадає пізніше. Все, чого бажає Сінцьов, – і далі цілуватись з цим хлопцем, і далі цілувати Чон’юня, Чон’юня, Чон’юня.
Коли вони відсторонюються один від одного, у Сінцьова червоні щоки, паморочиться голова, а серце готове вирватися з грудей, навіть якщо вони всього лиш кілька разів притислися губами. Скидається на те, що це у нього надмірність неконтрольованої енергії Ян – ще трохи жару, і його Око бога загориться червоним.
Чон’юнь, сволота, знову усміхається йому. Його очі виблискують, наче у кота, який збирається виловити найбільшу золоту рибку у ставку на терасі Юдзін. Не треба мати клепку в голові, щоб здогадатися, кому дісталася роль рибки у цьому сценарії.
Перш ніж Сінцьов встигає щось придумати чи бодай сказати, аби відволіктися від напливу емоцій та очистити свій розум, Чон’юнь відкриває рота, випереджаючи його.
– Ти такий гарний, Сінцьове.
Сінцьов видає задушений звук. Напевне, це найгірша річ, яку він тільки міг зморозити. Тепер Сінцьов приречений днями марити про те, як Чон’юнь бурмоче ці слова знову і знову, знову і…
– Так спекотно, давай поплаваємо!
Раптом Чон’юнь обплітає руками його талію, щоправда, не дуже ніжним жестом. З виском Сінцьов опиняється у нього на плечі й майже заривається носом у пісок, намагаючись вирватися із міцної хватки. Чон’юнь гигоче, стискаючи його у залізних обіймах, і Сінцьов віддається на милість долі. Через надзвичайно повільну секунду його безжально підкидають у повітря, вириваючи з горла жахливо непривабливий вереск, якого він ніколи раніше не чув від себе.
Попри те, що ще хвилину тому він хлюпав ногами, вода досі нечувано холодна. Вона поглинає його з гучним сплеском, змиваючи мішанину думок та занурюючи у синю гладінь. Під товщею води світ спокійний, позбавлений заплутаних почуттів та примхливих хлопців, які цілують без попередження. Лише Сінцьов та затишна темрява. Він хотів би лишитися тут назавжди.
На превеликий жаль, його легені вважали інакше. Через деякий час промоклий до нитки Сінцьов виринає, хапаючи ротом повітря. Слава богу, він обачно одягнув повсякденне, відносно недороге вбрання – принаймні це вкладається у його бюджет на одяг. Мати без усяких сумнівів відірвала б йому голову, якби він вкотре повернувся додому у зіпсованому шовковому жакеті. Чесно кажучи, він навіть не впевнений, чи зможе уникнути прочуханки за недбале ставлення до цього вбрання, не говорячи вже про його непричетність до справи.
Хай там як, він зможе витримати пару нотацій. Зараз куди важливіше як слід помститися.
– Ти сам напросився, Чон’юню!
Видершись на берег, Сінцьов з усієї сили кидається на свого найкращого друга, аби затягти його на мілководдя. Вони борсаються у воді, переплітаючись кінцівками: коліна Сінцьова упираються у спину Чон’юня, а лікті Чон’юня штрикають Сінцьова у живіт, здіймаючи хвилі на фоні призахідного сонця. Сміх й пусті погрози зриваються з їхніх вуст, поки дехто не починає захлинатися водою, благаючи про припинення вогню. Домовленість укладено тільки після того, як він запропонував смішний по своїй суті хабар.
(Сінцьов ніколи не зізнається вголос, проте якщо купуючи морозиво Чон’юню він буде нагороджений його сліпучою посмішкою, то, мабуть, він буде робити це до кінця життя).
З піском у волоссі та на одязі, з червоними щоками, вони зрештою валяться біля самої крайки берега, намагаючись віддихатися. Тут тихо, якщо не брати до уваги плескіт хвиль об скелі та стомлених смішків, коли море грайливо лоскоче їхні ступні. Відходячи від приливу адреналіну, Сінцьов не міг впевнено сказати, хто першим простяг руку – він лише усвідомлює, що їхні пальці знайшли один одного та щільно переплелися під водою.
Господи милостивий, – думає він, злегка стискаючи долоню. – Будь ласка, допоможи мені.
Можливо, це лише витівки його уяви, однак наступної миті Чон’юнь стискає його руку у відповідь.
Сінцьову, мабуть, варто було б щось зробити з цією… дивною інтрижкою, яка мала місце між ними, але якщо чесно, то він надто глибоко ув’язнув у цьому.
Поцілунки не припинялися. Здається, їхня частота раз у раз тільки збільшувалася. Хоча між першими двома випадками була різниця у два тижні, зараз до Ліюе наближалося літо: місто більше скидалося на гарячі джерела, як тільки сходило сонце, а рясна енергія Ян Чон’юня була як ніколи чутливою. Тобто варто було Сінцьову опинитися поряд з гіперласкавим Чон’юнем, як його закидали на плече чи садовили на коліна, абсолютно нехтуючи поняттям особистого простору. Виходить, що кожні кілька днів Сінцьов проводив у обіймах Чон’юня, який жадібно ловив всі ніжні звуки, що виривалися з його вуст, поки він крав стільки поцілунків, скільки хотів.
По секрету, Сінцьов з нетерпінням чекав цих зустрічей. А хто б відмовився, якби випала можливість цілуватися з милим серцю хлопцем без негайних наслідків? «Чисте блаженство», – думає Сінцьов одного дня, сидячи на підлозі власної кімнати: його рука плутається у волоссі Чон’юня, поки хлопчина залишає поцілунки на його горлі. Їхні тіла палають у сонячному світлі, яке струменить через відкрите вікно. Слабенький запах цукринок лоскоче йому ніс, а в голові туманиться. Він не впевнений, чи варто спускатися на землю, проте йому байдуже. Наче солодощі, Чон’юнь викликає звикання (у кращому сенсі цього слова), а Сінцьов кожного разу потурає своїм бажанням.
За винятком того, що Чон’юнь нічого не пам’ятає. Коли б він не прийшов до тями (зазвичай проходить деякий час, поки Сінцьов оговтається і неохоче відштовхне його), Чон’юнь зі стогоном питає, чи не вчинив він чого соромного, на що Сінцьов завжди відповідає «Звісно ні, хіба б я тобі дозволив?» і продовжує розповідати йому про признаки присутності незвичайно злого духа десь глибоко в лісі чи горах, якого чимшвидше треба вгамувати за допомогою екзорцизму.
До певної міри це правда. Сінцьов у жодному разі не вважає його дії соромними (можливо, тільки якщо хтось застане їх, чого поки не сталося). Безумовно, він міг би примусити Чон’юня зупинитись, якби сам не насолоджувався процесом. Крім того, Сінцьов ніколи не цілує його першим – він не може користатися покірністю Чон’юня, якщо йому самому бракує сміливості проявити ініціативу, правда ж?
І взагалі, як він має донести це до Чон’юня? О так, я забув сказати, дорогенький Чон’юню, що насправді ти поцілував мене, поки був у своєму особливому стані, і не припиняєш того робити й зараз? Але мені дійсно подобається цілуватися з тобою, тому я не хочу, щоб ти зупинявся? Звісно, я в курсі, що справа у твоєму стані, інакше ти давно поцілував би мене по-справжньому, так? Дурненький Чон’юню, ти, ймовірно, цілував не тільки мене, просто ніколи не пам’ятаєш про це. Не те щоб я був кимось особливим.
Дивно. Сінцьов знає, що Чон’юнь не належить йому, у жодному разі. Він його найкращий друг, у цьому ніяких сумнівів, проте на тому все. Думка про те, як Чон’юнь цілує когось іншого, взагалі не має хвилювати Сінцьова, не має лишати такий жахливий посмак у роті, наче від тієї моркви, яку брат змушує його їсти, як тільки батьки вирушають у ділову поїздку. Чон’юнь ладен робити все, що захоче, у якому б стані він не був, і Сінцьов точно може змиритися з цим.
– Сінцьове, ти знову щось надумаєш.
Здригнувшись, він обертається до Чон’юня, який дивиться на нього своїм фірмовим холодним поглядом зі злегка піднятою бровою – прекрасні блакитні очі наче ставлять запитання, на яке Сінцьов відмовляється відповідати. Стримуючи рум’янець, він вдається до чарівно квітучого голосу, який зазвичай використовує на ділових обідах із найзаможнішими купцями Ліюе (і також щоб пограти на нервах Чон’юня), і сміється.
– Що ти таке верзеш? Мої думки абсолютно пусті. Річка прозора, а океан спокійний.
– Не вдавайся до хитромудрих прислів’їв та ідіом, щоб втекти від питання, – обурюється Чон’юнь. – Ти знову корчиш той вираз: ледь помітно мружиш очі й дуєш губи, коли думаєш над якоюсь важливою проблемою, але навіть гадки не маєш, як її вирішити.
А? Сінцьов цього не знав.
– Справді? Ти дійсно так вважаєш?
– Ми вже стільки часу дружимо, що було важко не помітити, – киває Чон’юнь.
Оу. Сінцьов безпорадно відчуває, як у нього запалали щоки, надто швидко і надто очевидно, щоб це можна було приховати. Звісно, хай Чон’юнь говорить всі ці милі речі з невимушеним виразом, тоді як Сінцьов змушений мучитися просто тому, що не має сил тримати емоції під контролем. Дорогі архонти, врятуйте його.
– Ну, мабуть, – прочистивши горло, Сінцьов намагається повернути самовладання. – Я теж підмітив кілька твоїх звичок за ці роки. Наприклад, ти щоразу смикаєшся, як кіт, варто Ху Тао опинитися поблизу…
Чон’юнь шумно і невдоволено бурчить, стрільнувши в нього очима:
– Не згадуй її імені. Сьогодні я не поведуся на твої виверти, Сінцьове.
Сінцьов за звичкою кусає себе за долоню, щоб не приснути від сміху.
– Гаразд, Юнь-Юню. Я більше не дражнитиму тебе. За однієї умови – якщо ти пригостиш мене новим десертом з потовченого льоду, яким так хвалилася Сянлін.
– Хіба не ти тут при грошах?
– Але, Юнь-Юню! Я цілий місяць купував тобі морозиво. Це ж така дрібничка! Чи ти хочеш, щоб я попросив Ху Тао заплатити за нас?
– Ух, добре, – здається Чон’юнь, і Сінцьов переможно плескає у долоні. – Сьогодні я пригощаю. Хоча не те щоб я серйозно просив купувати мені все те морозиво. Ти ж знаєш, що не мусиш вислуховувати мої забаганки, коли до мене надходить той стан.
– Чон’юню, мій дорогенький друже. Дозволь нагадати тобі, що я буду відноситися до тебе однаково, як би ти не поводився, – мовить Сінцьов, лагідно ущипнувши його за вухо. – Навіть якщо ти штовхаєш мене у воду без всякої на те причини.
– Взагалі-то ти того заслуговуєш, – фиркає Чон’юнь. – Що треба було накоїти, щоб так сталося?
– Ха-ха, я і сам дивуюся.
Ці безтурботні моменти такі приємні, а глузливі жарти ніколи не застаріють. Сінцьов, напевне, дорожить ними понад усе. Він просто не може уявити вимір, де Чон’юнь не є його найкращим другом – жодні поцілунки чи тримання за руки, незалежно від того, як сильно він цього прагнув, не варті того, аби ризикувати їхньою майже бездоганною дружбою.
Одного дня, – думає Сінцьов, стискаючи його руку й слухаючи щебет Чон’юня про знаменитого поважного екзорциста, який збирається навідатися до його клану наступного тижня. – Одного дня я переборю ці почуття і все йому розповім. До того часу взагалі ніяких поцілунків. Наскільки складно буде втриматися?
Пройшло вже чотири тижні відтоді, як Сінцьов вирішив припинити цілуватися з Чон’юнем, і він, чесно кажучи, трохи шкодує про це.
Для довідки: він не очікував, що Чон’юнь так швидко відновить контроль над своїм станом. Завдяки якійсь новій техніці, ймовірно, вивченої у приїжджого екзорциста, він перестав так часто піддаватися впливу літньої спеки, залишивши Сінцьова наодинці з надлишком особистого простору та губами, які з кожним днем відчували все більшу порожнечу. Навіть його невинні витівки з чилі чи гарячим чаєм втратили свою ефективність на фоні холоднокровної поведінки Чон’юня, і незабаром він був змушений взяти перерву, не маючи змоги й далі потішатися над хлопцем.
Сінцьов знає, що мав би радіти, адже більше не треба боятися зірватися чи хвилюватися через подальше погіршення їхніх взаємин. Він розуміє, що йому також потрібно придумати виправдання для певних випадків минулих місяців, щоб прояснити ситуацію з Чон’юнем та, як він сподівався, повернутися до цілком нормальної дружби. І все ж, незважаючи на те, як добре він все продумав, єдине, чого вдалося добитися Сінцьову – втратити лік тому, скільки разів він мимоволі витріщався на Чон’юня (зокрема, на його губи), охоплений невимовно сильним бажанням торкнутися м’яких щічок власними руками та красти поцілунок за поцілунком, не чекаючи, поки Чон’юнь зробить перший крок.
Можна з упевненістю сказати, що у результаті самоконтроль Сінцьова значно покращився.
Що ще гірше, останнім часом Сінцьов відчуває все більше і більше… недобрих емоцій. Особливо коли до Чон’юня наближається якась юна миловидна дівчина, явно не для того, щоб поцікавитися його сьогоднішніми дорученнями. Звісно, його дорогий друг, як завжди, не звертає уваги ні на власну вроду, ні на їхні залицяння, однак від Сінцьова ніколи не криється те, як дівчата кокетливо накручують пальчиками своє волосся і сміються трохи гучніше, або як хлопці затримують свої руки на плечах Чон’юня трохи довше необхідного.
Він не розуміє, чому це видовище завжди розпалює полум’я в його животі, гаряче й бридке, повністю протилежне ніжній теплоті, яка проноситься його тілом щоразу, як Чон’юнь звертає на нього увагу. Навіть зараз він відчуває, як воно підбирається горлом, душить його. Якщо ковтнути перцю чилі, це почуття вигорить без сліду чи тільки посилиться? Він був не дуже впевнений, чи хоче дізнатися.
– Сінцьове, на що ти так вирячився? А то не Чон’юнь… ой, – лунає голос Сянлін позаду нього. Злякавшись, він обертається і ледь не вибиває тарілку нефритових рулетиків з її рук.
– Що ти мала на увазі під тим «ой»? – проникливо питає Сінцьов, поки Сянлін намагається відновити рівновагу. – Я ні на кого не витріщаюсь, просто чекаю на свій обід.
– Тоді чому ти так дивився на тих дівчат, наче ось-ось наставиш на них свого меча? – вона киває у напрямку площі, де купка з трьох дівчат оточила Чон’юня, щебечучи бозна-що.
– То і що, якщо так, – бурмоче Сінцьов. – Вони фліртували з ним останні п’ять хвилин. Ми мали б зараз обідати разом!
– Хіба ви й так не проводите кожну вільну хвильку у компанії один одного? П’ять хвилин – це дрібничка…
– Так, але ми не зможемо побачитися наступного тижня, оскільки батько вважає, що було б доречно, якби я супроводжував їх з братом у наступній діловій поїздці. Не кажучи вже про те, що Чон’юнь разом з кланом також збирається у експедицію через тиждень. Виходить, що ми не побачимося ще цілих два тижні! – пирхає Сінцьов, зводячись на ноги. – Я мушу врятувати його.
Він не встигає далеко піти. Швидким рухом, наче тренується зі своїм списом, Сянлін ставить блюдо на стіл та хапає Сінцьова за шкірку, утримуючи його на місці і падаючи на сусідній стілець.
– Це так по-дитячому, Сінцьове, – гигикає вона, ігноруючи його потуги звільнитися з міцної хватки. – Що може статися за п’ять хвилин? Я впевнена, що дівчата навіть не фліртують з ним. Все-таки ви двоє разом.
– Що? – Сінцьов перестає звиватися. Відірвавши її пальці від своєї сорочки, він повертається обличчям до подруги. – Повтори?
Сянлін дивиться на нього з розгубленим виразом.
– Ви двоє… разом? Хіба ні?
Світ навколо завмирає. Сінцьов нічого не чує, окрім гулу крові у вухах.
Сянлін вважає, що вони разом?
Разом, як… як парочка?
– Ем, – він нервово сміється. – Я не знаю, про що ти говориш.
– Га? Але Сіньянь казала, що бачила, як ви недавно цілувалися…
Сінцьов рукою затискає їй рот і різко шикає, якраз вчасно, бо у полі зору з’являється Чон’юнь.
– Ух, – видає хлопець, оглядаючи сцену та намагаючись оцінити ступінь її критичності, як завжди робить. – Добрий вечір?
Сянлін глухо мугикає крізь його пальці. Сінцьов не звертає на неї уваги, замість цього блимнувши посмішкою Чон’юню і сподіваючись, що вона не видає його внутрішнього занепокоєння.
– Юнь-Юню! Я цілу вічність чекав, що тебе так затримало? А взагалі не відповідай поки що. Як бачиш, спершу мені треба обговорити деякі незавершені справи з Сянлін. Ми скоро повернемося!
Не чекаючи відповіді Чон’юня, Сінцьов смикає її з-за столу і тягне до самої кухні. Його хватка слабне лиш тоді, коли він пересвідчується, що за брязкотом каструль та тріском полум’я їхню розмову не підслухають.
– Сінцьове! – шипить Сянлін, витираючи рота. – Заради бога, для чого це все?
– Сянлін, будь ласка, веди себе тихіше і дай мені пояснити, – шикає Сінцьов. – Я вляпався у невеличку халепу, про яку не можу і слова сказати Чон’юню, інакше мені доведеться стрибнути з вершини Цін’юнь без планера. І якщо ти хоч словом обмовишся про це, присягаюсь, я не вагаючись візьму тебе з собою.
– Вау, гаразд. Трохи жорстоко з твого боку, – мовить Сянлін, злегка відступаючи. – Де подівся той лицар Сінцьов, якого я знаю? Чон’юнь же не зробив з ним нічого жахливого, так?
– Ні! – вигукує Сінцьов. Розуміючи, що зараз не варто здіймати гамір, він стишує голос: – Ні… по суті він не скоїв нічого поганого.
– Тоді що? Чи він, не знаю, випадково поцілував тебе чи щось натворив, перебуваючи у тому дивному стані, а тепер ти надто соромишся розповісти йому?
За роки знайомства з Сянлін він довідався, що вона наділена низкою чудернацьких талантів, якими не володіє жодна інша людина. Деякі з них легко сприймаються розумом, деякі важко засвоюються у шлунку, а деякі доводять до синців, якщо ненароком її зачепити. Самого Сінцьова понад усе непокоїть її здатність робити невинні здогадки без жодного контексту, при цьому навіть не замислюючись над половиною слів, які вилітають з її рота.
І, на жаль, щоразу його застають зненацька.
– Як ти… – шипить Сінцьов, прикриваючи руками своє палаюче обличчя. – Говори тихіше!
– Га? – хмурить брови Сянлін. – Я щось не те бовкнула? А що я взагалі сказала? Невже про поцілунок? Ти поцілував Чон’юня? Ух, чи Чон’юнь поцілував тебе? Хто саме?!
Сінцьов стогне крізь долоні. Тепер немає сенсу щось приховувати.
– Він поцілував мене. Кілька разів. Проте він не пам’ятає.
– Оу… оу.
Йому не треба було підіймати голову, щоб здогадатись, яким жалісним поглядом гляділа на нього Сянлін.
– Я не певен як сказати йому, – тихо каже Сінцьов. – Особливо зараз, коли з останнього випадку минуло вже кілька тижнів.
– Тож, – гмикає Сянлін, – що поганого може статися? Чон’юнь доволі флегматичний, гадаю, він зрозуміє. Як його близький друг, ти мав знати це краще за інших.
– А якщо він подумає, що я не вартий довіри? У мене було стільки можливостей все розповісти, однак я не скористався жодною.
– Справді? Чому ні?
Сінцьов втупився поглядом на свої черевики. Чому він цього не зробив? Тому що соромився? Бо не думав, що це повториться стільки разів? Боявся, що Чон’юнь довідається про його симпатію, яку він так довго приховував? Що Чон’юнь не відчуває те саме, і йому доведеться спостерігати, як їхня дружба розбивається, наче лід? Він не знав точно, який з варіантів краще відповідав на її запитання. Якби йому хоча б вистачило сміливості промовити їх уголос.
– Безліч причин, – врешті вирішує він. – Ем, до речі. Про те, що ти казала… ніби ми разом. Що ти мала на увазі?
– А. Що ж, я наче завжди вважала вас парочкою. Вас майже ніколи не побачиш порізно, а коли ви розлучаєтеся, то стаєте якимись занепокоєними, – манера говоріння Сянлін мало чим відрізнялася від того, як вона перераховує свої інгредієнти. – Якби ти тільки чув, що несе Чон’юнь, коли приходить сюди поїсти наодинці! Його не спинити, коли мова заходить про тебе – будь то твоя остання витівка чи десерт, який би він хотів скуштувати з тобою. Не те щоб я зналася на стосунках, але це звучить як типова поведінка парочки.
– Хіба це не означає бути друзями? – хмуриться Сінцьов.
Сянлін кидає на нього розчарований погляд, який буває у неї після невдалого експерименту на кухні.
– Ти ж це не серйозно?
– Як ніколи.
– О архонти, – бурмоче Сянлін. – Це не… ви обидва такі тупі.
– Слухай, давай ти відкладеш всі образи на потім? Я чудово усвідомлюю свої почуття і помилки, яких припускаюсь, коли намагаюся упоратися з ними, – засопів Сінцьов, схрещуючи руки. – Проте якщо Чон’юнь відчуває до мене те саме, я переконаний, що він би вже щось зробив. Щось окрім поцілунків, які він відразу забуває.
Сянлін відкрила рота, щоб заперечити його слова, а потім ніби замислилась над ними. Передумавши, вона дістала два червоні черепахові тістечка з полиці з десертами, силоміць вручила їх, після чого підштовхнула його у напрямку їдальні.
– Ось, поділись з Чон’юнем. Може, вони принесуть тобі удачу, якої тобі так не вистачає, щоб все зрозуміти.
Сінцьов дивиться на червону здобу, яскраву та блискучу на підстилці із зеленого листя банана, що нагадує крихітні сердечка, які він легко може розчавити своєю рукою.
– А якщо я схиблю?
– Тоді я пригощу тебе будь-яким десертом, який тільки захочеш. Все-таки сита людина завжди дивиться на світ з оптимізмом! Однак я не думаю, що тобі слід так легко здаватися. Хто знає? Може, Чон’юнь ще встигне здивувати тебе.
«Якби я знав це напевне, – думає Сінцьов, обережно стискаючи солодощі пальцями. – Тоді не почувався б таким виснаженим».
– Дякую, Сянлін. Я подумаю над цим.
– Звісно! І сиди спокійно, обід вже майже готовий.
Коли він повертається на своє місце, Чон’юнь зайнятий створенням крихітних метелиць над своєю тарілкою. Сінцьов не міг не посміхнутися від такого видовища.
– Ой, ти мав сказати, що у нас сніжинки на вечерю. Я б замовив заморожений перець чилі до них.
– Ти повернувся, – Чон’юнь підводить очі, моргаючи.
– Авжеж, Юнь-Юню. Я непокоївся, що ти почнеш їсти без мене.
– Коли таке було? Це ти любиш красти мою їжу, – фиркає Чон’юнь. – Про що ти говорив з Сянлін?
– А, просто розглядали можливості розширення «Ваньміня». Їй хотілося вислухати фінансову пораду від такого експерта, як твій покірний слуга, – всередині Сінцьов здригається від брехні. – Ой, точно. Вона ж дала мені кілька червоних черепахових тістечок, щоб виразити свою вдячність. Все за рахунок закладу.
Очі Чон’юня розширюються, блищать теплим світлом, коли він тягнеться за десертом. Це ще одна риса, яка приваблює Сінцьова у хлопці. Хоч він й не виставляє це напоказ, серед них найбільшим ласуном є саме Чон’юнь. Його піднесеного виду досить, щоб Сінцьов балував його за будь-якої нагоди. Якби тільки Чон’юнь відкинув свою люб’язність та дозволив йому це зробити.
– До речі, – повільно мовив Чон’юнь. – Наближається фестиваль Цісі.
– Ох, – Сінцьов цілковито забув про свято закоханих. Мабуть, це не дуже його хвилювало, враховуючи теперішній стан його любовного життя. – І правда.
– Ем, я знаю, це для закоханих і все таке, – продовжує Чон’юнь. – Але ти не проти піти зі мною?
Сінцьов не певен, що правильно розчув його.
– Перепрошую?
Чон’юнь відмовляється дивитися на нього, хоча від погляду Сінцьова не укрилося те, як його вуха покрилися ледь помітним рум’янцем.
– Дівчата на площі питали, чи не міг би я піти на фестиваль з однією з них. На побачення. Насправді я не дуже добре з ними знайомий, тому запанікував і сказав, що йду з тобою. Щоб вони відчепилися від мене, – поспішно додає Чон’юнь. – Авжеж, ти не зобов’язаний! Я просто хотів спитати…
Запрошує його на побачення? На підставне побачення? Щоб уникнути реального побачення з іншими? Мільйон запитань крутилися у голові Сінцьова, але він намагався зберігати спокій. Треба розібратися з подробицями, крок за кроком, наче укладаєш ділову угоду.
Чон’юнь хоче піти з ним на фестиваль Цісі. Найромантичніше свято в Ліюе. Не обов’язково у ролі закоханих, проте сам підтекст здатен вибити землю з-під ніг. Сінцьов не може вирішити – йому варто кричати від радості чи знепритомніти на місці.
Однак він не може показати цю сторону Чон’юню. Поки що ні, принаймні.
Глибоко вдихнувши, він відповів:
– Не бачу причин відмовлятися. Ніхто не захистить мого дорогого Чон’юня краще за мене.
Чон’юнь глипає на нього, відкриваючи й закриваючи рота від здивування. Сінцьову доводиться прикусити губу, щоб не розпливтися в посмішці. Боги, який же він милий.
– Д-дякую, – нарешті мовить Чон’юнь після заминки. Напевне, це просто гра світла, проте здається, на його обличчі розквітає чарівний рум’янець. – Я обіцяю пригостити тебе у відповідь! Тільки, будь ласка, не залишай мене одного.
Сінцьов сміється. Начинка черепахового тістечка у нього на язиці раптом здається набагато солодшою.
– Я б ніколи не вчинив так, Юнь-Юню. Ти надто багато значиш для мене.
На щастя, цього разу це чистісінька правда.
Коли через кілька хвилин підходить Сянлін, несучи їхню їжу, вони вже міряються силами в армреслінгу – жоден з них не здавався, адже Сінцьов наполягав на тому, що може побороти Чон’юня, а останній був, напевне, занадто гордим для власного блага.
– А ось і ваш обід! – гукнула вона, спостерігаючи, як Чон’юнь вдавлює тремтячу руку Сінцьова у поверхню столика. – Гей, хлопці, то ви голодні чи ні?
Сінцьов дується, трясучи онімілим зап’ястком.
– Чон’юню, чому ти такий злий? Не можеш дати мені хоч раз виграти?
– Мені здавалося, ти хотів чесного поєдинку, ні?
– Так, але… агх, най буде, – фиркає Сінцьов. – Дурнуваті клеймористи.
Сянлін задоволено киває, розставляючи тарілки.
– Сінцьове, якщо тобі так кортить потренуватися, я завжди вільна після закриття.
– Дорогенька Сянлін, як я можу перемогти тебе, коли навіть не в силах вистояти проти Чон’юня? Це все одно, що напрошуватися на поразку.
– Я досі пам’ятаю, як те саме казала пані капітан Бейдов у свій час. У будь-якому випадку, вона змусила мене займатися з нею. І глянь на мене зараз! Я шоста у списку найкращих армреслерів в усій гавані Ліюе, – сміється Сянлін, граючи м’язами. – Думаю, скоро зможу підіймати Сіньянь однією рукою.
– Ага, гадаю, мені краще тримати руку на пульсі, – мовить Сінцьов. – Чон’юню, налий мені чаю. Пити хочеться.
– Він буквально перед тобою, – відповідає Чон’юнь. Проте він все ж таки бере мініатюрний чайник та старанно наповнює його чашку, потім трохи студить її своїми руками, перш ніж віддати.
Вдихаючи заспокійливий запах хризантеми, Сінцьов помічає підморгування Сянлін з-за спини Чон’юня.
«Спрацювало?» – одними губами шепоче вона, кинувши погляд на бананове листя на краю столика. Пляма цукру виблискує на його поверхні, секретне нагадування про їхню розмову. Сінцьов ледь помітно киває, усміхаючись у чашку, і Сянлін жестом підбадьорила його, перш ніж кинутись назад на кухню.
Йому, без сумнівів, щастить. Сінцьов може тільки сподіватися, що удача ще не скоро не відвернеться від нього.
Фестиваль Цісі зустрічає їх своєю пишною квітковою красою три тижні потому. За традицією, гавань Ліюе прикрашають різнобарвними квітами, аромат яких заповнює кожен куток вулиці. Уздовж будівель у повітрі висять паперові сороки й тріпочуть своїми блакитними крилами, формуючи шлях до тераси Юдзін, де вже встановлено вівтарі та кадильниці, щоб люди могли віддати шану возз’єднаним на небі закоханим та помолитися за них. Більшість людей в піднесеному настрої, особливо парочки, проте навіть одинаки без половинки нарядилися в найгарніші костюми в надії привабити потенційного партнера.
Сінцьов цілком переконаний, що не підпадає під жодну з категорій, однак це не зупинить його від того, аби ретельно продумати свій вечірній наряд.
– Це навіть не справжнє побачення, чому ти так нервуєш, – бурмоче він собі під ніс, виваливши весь гардероб на ліжко. – Просто підбери вже щось на вихід, господи.
У звичайні дні він не такий вибагливий до одягу. У нього є улюблені наряди для повсякденного носіння у межах міста, трохи дешевші для вилазок у гори та, звичайно, елегантні вбрання для особливих заходів у гільдії. Сінцьов припускає, що міг би просто обрати один зі своїх моднявих костюмів, проте надягати щось таке на побачення у місті здається неправильним. Все-таки сьогоднішній вечір відрізняється від усіх попередніх – він збирається нарешті зізнатися в усьому Чон’юню, від забутих поцілунків до тих самих почуттів, які він плекає вже майже рік. І цього разу він відмовляється відступати наче боягуз.
– Цьов-цьове, чим ти займаєшся… овва, – гукає його брат від дверей. – Я й не знав, що у тебе є ще й Анемо Око бога. Що тут сталося?
– Ґе! Ти ж казав, що не будеш більше заходити до моєї кімнати, – кричить Сінцьов, намагаючись підняти блузку, яку він упустив від здивування. – Я тут… наводжу порядок. Як видатний спадкоємець торгової гільдії Фейюнь, я маю нести відповідальність за чистоту та охайність маєтку, так?
– Виглядає не набагато краще, ніж було, але якщо ти наполягаєш, – брат прищуреними очима оглядає безлад. – То мій жакет на підлозі?
– Ух, – Сінцьов витягує піджак зі своїх численних купок, вдивляючись в насичений золотистий колір і ще більш яскраве оздоблення. У голові мелькає туманний спогад: Сінцьов, трохи молодший та ще менш обізнаний у моді, пробирається у кімнату брата, щоб приміряти шовковий жакет, який невдовзі губить. – Можливо?
– Не дивно, що я не міг його знайти, – фиркає брат. – Сподіваюсь, ти не проти повернути його зараз?
– Авжеж. Не думаю, що він мені коли-небудь знадобиться.
Поки Сінцьов старанно перетинає кімнату, щоб віддати піджак, у голові раптом спалахує можливе рішення його дилеми. Не те щоб це гарантувало успіх – у всякому разі він скоріше за все пожалкує навіть від однієї думки про це, і виною тому не лише жахливе почуття стилю у брата. На жаль, до назначеної зустрічі залишилася всього година, й у Сінцьова немає жодного наміру запізнюватися.
– До речі, ґе. Як думаєш, який наряд більше пасуватиме для побачення?
Брови брата підскочили від здивування.
– Побачення? То он в чому причина цього гармидеру?
– Як думаєш.
– Ах, молода любов, – з жалем зітхає його брат. – З ким підеш? Зі своїм другом екзорцистом?
Обличчя Сінцьова разом вкрилося рум’янцем.
– Ні! Можливо, – бурмоче він. – Як ти дізнався?
– Ну, ви двоє не дуже шифруєтесь. Тим більше, що мій кабінет прямо під твоєю спальнею, – брат ніяково сміється, на превеликий жах Сінцьова. – Я б прочитав тобі лекцію про межі дозволеного, оскільки ти ще зовсім юний…
– Ґе, будь ласка, припини.
– Гаразд, гаразд. Іншим разом. Щодо костюма – просто одягни те, у чому тобі зручно. Сенс фестивалю у розвагах та насолоді, чи не так? Я певен, твій друг буде радий, і не важливо, одягнеш ти щось звичайне чи вишукане. Звісно, нічого страшного, якщо ти хочеш трохи причепуритися й справити на нього враження.
Ого. Сінцьов не очікував, що брат дійсно дасть йому пристойну пораду. Можливо, він не такий телепень, як йому раніше здавалося.
– Зрозумів. Думаю, тепер мій розум прояснився, дякую за напуття.
– Звертайся. Впевнений, що не хочеш мій жакет?
– Як ніколи, ґе. Будь ласка, не затримуйся тут.
– Добре. Повеселись, Цьов-Цьове, тільки не забувайте про безпеку і користуйтесь контра…
– Ґе!
Через деякий час, щойно приниження нарешті вичерпало себе, Сінцьов вибіг зі свого будинку у шовковому костюмі пастельного відтінку. Чим ближче він наближався до скелі Чіху, тим гучніше калатало серце у грудях. Хоч він і передбачив, що погода буде теплішою за звичайну, спека не дуже турбувала його, поки він не почав задихатися напівшляху до гавані. Він був неймовірно радий, що додумався обрати легке вбрання. Розуміючи, що має вільний час, він сповільнює ходу та користується нагодою помилуватися краєвидами, поки переводить подих.
Хоч фестиваль Цісі зовсім не рівня Святу морських ліхтарів, у Сінцьова паморочиться голова від простого спостерігання зі сторони. Оздоблені ліхтариками, вулиці світяться помаранчевими й рожевими відтінками, що гармоніює з загравою неба. І молоді, і старі починають заповнювати порожній простір, походжаючи вздовж різноманітних купецьких крамниць з переплетеними руками та яскравими посмішками, наче зорі на небесах. Здалеку долинає приємна мелодія, наче хтось ніжно перебирає струни – невже Сіньянь нарешті змінила репертуар? Він робить позначку перетнутися з нею, перш ніж закінчиться ніч. Він сподівається, що до того часу залишиться у гарному настрої.
Сінцьов натикається на Чон’юня раніше, ніж той помічає його. Він блукає біля ставка, вбраний у темно-блакитну сорочку, колір якої майже не відрізнявся від улюбленого жакета Сінцьова, у поєднанні з хвилястими шовковими штанами чарівного відтінку, що так пасує до його волосся. На фоні кольорових вогнів він має приголомшливий вигляд, майже такий же божественний, як адепти. Сінцьов хотів би сфотографувати його на пам’ять.
– Юнь-Юню!
Чон’юнь підіймає погляд від палиці тангулу, яку вже встиг десь надибати. Трішки цукру пристало до кутика губ – чого тільки вартувало Сінцьову не простягнути руку, щоб стерти його.
– А, ти вже тут.
– Так, хоча у такому натовпі дещо проблемно орієнтуватися. Довго чекав?
– Ні, сам щойно прийшов.
Чон’юнь пробігається по ньому очима, і Сінцьов раптом відчуває прилив сором’язливості, ще більшої, ніж коли його вперше представили на вечірці на честь ювілею гільдії декілька років тому. Він смикає широкий рукав своєї блузки, вдячний вільному коміру за можливість нормально дихати, як і подолу, який нагадує знайомі йому шорти. На його повіках мерехтить золота пудра, яку він вкрав з материної косметички – чи це не перебір? Перед виходом він перепитав покоївок, і вони запевнили, що йому дійсно личить. Тоді про що зараз думав Чон’юнь?
– Виглядаєш… просто чудово, – затинаючись мовить Чон’юнь. Сінцьов же червоніє. Це відрізняється від того разу на березі, відрізняється від їхніх несподіваних поцілунків. Невинність, сповнена вагань та нервів, проте Сінцьов не може ненавидіти її. Ні, щось неспішне і стабільне – саме те, що йому треба.
– І ти теж, – Сінцьов сяюче посміхається і пропонує йому свою руку. – Приєднаємося до святкування?
Схиливши голову, Чон’юнь приймає її, після чого вони вдвох знов занурюються у гамір вулиці. Вірний своєму слову, Чон’юнь намагається заплатити за всі їхні закуски, однак, мабуть, йому дійсно не вистачає досвіду у мистецтві кіоскової торгівлі їжею, адже Сінцьов кожного разу з легкістю випереджає його. Так тривало, поки вони не досягли воріт тераси й він всьоме не поскаржився, після чого Сінцьов нарешті дозволив йому придбати ароматичні палички. Не з доброти душевної, а просто тому, що фактично вичерпав свій грошовий запас.
Стоячи біля входу, Сінцьов облизує губи та розмірковує над планом. Так, він підготував план. Сінцьов відомий своїми планами. Цей не такий складний у порівнянні з діловими угодами, проте він точно витратив стільки ж часу, якщо не більше, щоб упевнитися, що обставини зіграють на його користь. Єдиним, що могло б порушити його план, був сам Чон’юнь, проте Сінцьов відразу відкинув такі думки. Все буде у порядку. Нічого не зіпсує його план. Він надто довго чекав цього моменту, щоб дозволити чомусь стати у нього на заваді.
До повернення Чон’юня Сінцьов подумки ще тричі прорепетирував свої слова, так що тепер майже без вагань може продекламувати їх навіть уві сні. Не може такого бути, що він не готовий. Він мусить втілити план в реальність, хоче він того чи ні.
Він вдихає. Відкриває рота і…
– Сінцьове, не міг би ти на хвильку прикрити очі?
Сінцьов зупиняється. Це не входило до його плану. Він допитливо оглядає Чон’юня. Помічає руку, сховану за спиною. Невже він також щось приготував?
– Нащо? Мій Юнь-Юнь має сюрприз для мене?
Чон’юнь кусає губу.
– Щось типу того.
– Ох, – мовить Сінцьов. – Гаразд. Тоді я зроблю так, як просиш.
Він мружить очі. Намагається звикнути до темряви, до відчуття непевності, що станеться наступної миті.
– Мені простягнути руки чи?..
– Ні, просто… – Чон’юнь зітхає, наче намагаючись угамувати нерви. Сінцьов задається питанням, з якої причини той так сильно тривожиться. – Замри, будь ласка.
Щось торкається його пальців. «Рука Чон’юня», – розуміє він. Шкіра груба і вкрита мозолями від тренувань зі зброєю, проте дотик сповнений неймовірної ніжності, коли вони переплітають пальці. Сінцьов затамував подих; це не допомогло стишити стукіт серця, який віддавався у горлі.
Не проронивши ні слова, Чон’юнь веде його до павільйону. Цілком імовірно, Сінцьов міг би підгледіти, що саме підготував хлопець, а той би й не дізнався. Міг би, але не став цього робити. Недарма вони народилися й виросли на землі контрактів, раз неявно виконували один з них прямо зараз. Йому просто треба проявити терпіння та пливти за течією.
Після кількох довгих хвилин спотикання на сходах та примовлянь Чон’юня «Вибач, обережніше», що повторювалися знову і знову, вони нарешті зупиняються. Повітря легке, не таке ароматне, як на площі. Внизу клекоче потік води, а поблизу не чути голосів – напевне, вони десь сховалися, подалі від пильних очей. Сінцьов видихає.
– Юнь-Юню?
– Сінцьове, – ледь чутно відгукується Чон’юнь, разом з тим невимовно близько.
А тоді до губ Сінцьова без попередження притискаються інші. Теплі, м’які й такі… такі знайомі.
Сінцьов задихається, шоковано розплющуючи очі та відсмикуючись. Перше, що він бачить – спантеличений вираз Чон’юня, який наче хотів провалитися крізь землю.
– Я… вибач, мені не варто було цього робити, – каже Чон’юнь, відсахуючись назад. – Спершу треба було запитати.
– Стривай, – охриплим тоном просить Сінцьов. Він ловить Чон’юня за руку, коли той вже збирається йти. – Чон’юню, чекай.
Хлопець намагається висмикнути свою руку, проте у Сінцьова міцна хватка. Якусь мить вони стоять так – не відступаючи і не поступаючись – поки Чон’юнь зрештою не зітхає, здаючись. Його рука слабко обвисає у чужих долонях. Сінцьов міцно тримає її, побоюючись, що він може висковзнути і знову убігти.
– Мене не полишають сни, де я цілую тебе, – шепоче Чон’юнь. Він уникає погляду Сінцьова. – Біля океану, при дворі «Ваншу», у твоїй спальні. І кожного разу я прокидаюсь, а мої губи лоскоче, наче все сталося наяву. Коли не гляну на тебе, постійно згадую ці сни. Я просто не міг втриматися, щоб не перетворити їх на реальність.
– Чон’юню, – тихо мовить Сінцьов. – Це були не сни.
Чон’юнь дивиться на нього широко розкритими очима, наче щось неправильно почув.
– Що?
– Це не сни, – повторює Сінцьов. – Ти цілував мене. І робив це наяву, у своєму особливому стані. Просто я ніколи раніше не розповідав.
– Не може бути, – видихає Чон’юнь. – Скільки разів?
– Я збився з ліку…
Більше не лякаючись, Сінцьов спостерігає за Чон’юнем, який недовірливо глипає на їхні переплетені руки.
– Не можу повірити. Я просто не можу в це повірити, – бурмотить Чон’юнь. – Цілу вічність я чекав свого першого поцілунку з тобою, однак коли це дійсно сталося, я навіть не запам’ятав цього? Світ ненавидить мене…
Стримуючи сміх, Сінцьов стискає його руку.
– Хочеш спробувати ще раз?
Рум’янець Чон’юня такий яскравий, що його видно навіть при тьмяному освітленні. Він киває, й Сінцьов мало не плаче від радості.
Піднявши руки, Сінцьов обережно огортає його обличчя своїми долонями. Він притягує його ближче, а потім повільно і впевнено з’єднує їхні вуста. Вії Чон’юня тріпотять, зачіпаючи його шкіру. Губи хлопця липкі від цукерки, яку вони розділили удвох, і Сінцьов знає, що його вуста нічим не краще.
Поцілунок тривав не більше секунди. Вони віддаляються, слабко видихаючи на губи навпроти, все ще із заплющеними очима. Чон’юнь задоволено зітхає, після чого обіймає Сінцьова за талію і знову втягує його у поцілунок.
Замість вибухів, замість феєрверків, серце Сінцьова спокійно б’ється у грудях. Воно не поспішає, не вибухає, просто пульсує теплотою по всьому тілу, вибиває ритм, який до болю нагадує зізнання, що він таїв у собі роками.
– Чон’юню, ти мені подобаєшся, – мурчить Сінцьов, коли вони знову роз’єднуються. – Боги, як же я тебе люблю.
Чон’юнь моргає, а потім тепло посміхається.
– Ти мені теж, – сміється він прямо в губи Сінцьова. – Я вже стільки тебе кохаю.
Сінцьов не стримується й теж широко посміхається, обвиваючи руками шию хлопця, щоб притягнути його ще ближче.
– Скільки?
– Ем, рік? Чи навіть більше?
– Ох, – видає Сінцьов. – Я теж. Зараз я справді шкодую, що не зізнався раніше.
– Ага, може, ми могли б зробити це раніше. Або, може, я міг би пригадати раніше.
– Оу, Чон’юню, вибач мені. Я вагався, чи ти не відштовхнеш мене.
– Ти кепкуєш з мене, так? Напевне, жартуєш. Я б ніколи не відштовхнув тебе, – каже Чон’юнь з черговим поцілунком, доводячи свою точку зору. – Ніколи.
Сінцьов видихає у його солодкі, ніжні губи. Це краще за будь-який з їхніх таємних поцілунків, краще за все, про що він коли-небудь мріяв. Це Чон’юнь, і він ідеальний.
– Я майже забув, – виривається у Чон’юня. Він робить крок назад та простягає руку, яку ховав за спиною, являючи букет шовкоцвіту, свіжого й пломенистого, наче рубіни. – Знаю, це банально, але ти завжди нагадував мені шовкоцвіт. Яскравий та прекрасний, подібний до сходу сонця. Мені ніколи не наскучить милуватися тобою.
Від його слів у Сінцьова палають щоки.
– Юнь-Юню, я й не знав, що ти такий поет, – стогне він, приймаючи квіти. – Міг би й попередити! Тепер я ще більше закохаюся в тебе.
– Що… куди більше? – видихає Чон’юнь.
– Гм? Гадаю, ми можемо звабити один одного, – підморгнув Сінцьов, від чого Чон’юнь застогнав. Так йому і треба. – Глянь, вони скоро запалять місток! Треба поспішити та загадати бажання.
– А який сенс загадувати бажання, якщо ми вже отримали чого хотіли?
– Юнь-Юню, для потіхи! Не хочеш подякувати пастухові та феї-ткалі за допомогу? Це їхнє свято, а нам ще треба їхнє благословення!
– Ох, добре.
Сінцьов знову тягнеться до руки Чон’юня, яку він цього разу підставляє з нетерпінням. Сміх бризкає з їхніх вуст, поки вони спускаються сходами до центру павільйону, міцно переплівши пальці та не плануючи їх відпускати. Але навіть якщо це станеться, Сінцьов впевнений, що вони знайдуть шлях назад. Він знає, що навіть у темряві ночі вони побачать серця один одного, які світяться яскравіше за ліхтарики, що парять у небесах.
Тому що сьогодні тільки вони вдвох існують у цьому світі.
І завтра вранці, коли вони прокинуться з першими променями сонця, обидва будуть пам’ятати.
Від перекладача:
1) Дяка «Віснику Паймон» за імена героїв, топоніми та назви рослин.
2) Фестиваль Цісі – китайське свято закоханих. Його походження пов’язане з притчею про пастуха та небесну фею, які покохали один одного. Боги були проти їхніх стосунків, тому забрали дівчину назад на небеса, а пастуху суворо заборонили наближатися до неї. Однак хлопець не здавався: він відправився на пошуки коханої аж на небо, намагаючись подолати стрімкий потік Молочного Шляху. Боги були розчулені його вчинком, тому дозволили закоханим раз на рік зустрічатися на «сорочому» містку. Відтоді пара живе на небесах: на одному березі Молочного Шляху фея тче хмари, а на іншому живе пастух та приглядає за їхніми дітьми.
Додати до улюблених