-Все, на сьогодні досить. Якщо я не зупинюсь зараз, то за мене це зробить моє серце. А я ще хочу встигнути побачити Львів, перш ніж померти.
Поки я, ледь тримаючись на ногах, витрачала останні крихти кисню в легенях на ці слова, Саша, слухаючи мене, продовжувала бігти на місці, і, здається, готова була робити це цілу вічність.
-Гей, це навіть не середина другого кола. Стадіон, звичайно, великий, але ж не на стільки…
Однак побачивши моє бліде лице, яке виражало злість, смуток та втому одночасно, Саша засміялась і, зупинившись, поклала руку мені на плече.
-Все добре, я жартую. Для першої ранкової пробіжки ти ще непогано трималась. Якщо чесно, я взагалі не сподівалась побачити тебе сьогодні на стадіоні, думала не прокинешся. Тож те, що ти тут – величезний привід для гордості. А з моєю допомогою ти вже через два тижні будеш найспритнішою хорсівкою, зуб даю!
І поки вона, кажучи свою палку промову, намагалась вловити мій погляд, я навпаки не наважувалась подивитись їй прямо в очі, досліджуючи в цей час її гострі вилиці та витончені ключиці, що виблискували на сонці. Раптом я зрозуміла, що мені надзвичайно кортить простягнути руку й однісінькими тільки кінчиками пальців доторкнутися до них. До неї. Моє серце билось, як навіжене, але я була не впевнена, що саме біг був тому причиною.
Від цих думок я почала пекти раків і Саша це помітила.
-Що ж, думаю на сьогодні досить. Тим паче попереду ще заняття з Гайдою, тож прибережемо твої сили для нього. А так як у нас ще повно часу до занять, пропоную прогулятись до озера. Що скажеш?
-Насправді зараз я ладна погодитись абсолютно на все, де нема слів «біг», «качати прес» та «віджимання». І «цибуля». Її я теж терпіти не можу.
-О, дякую, що попередила! Я якраз збиралась тебе запросити на філіжанку кави з цибулевим пирогом. Лишенько як ніяково…
Я легенько штурхнула Сашу в плече і ми обидві засміялись.
Дорогою до озера Саша почала насвистувала якусь невідому мені мелодію. Мабуть, аби заповнити ніякову паузу, що виникла зненацька і тривала вже довгий час.
-Знаєш, мама завжди сварилась на батька, коли той починав свистіти. Мовляв, грошей не буде. Мабуть, тому я досі й не вмію цього робити. Але це «правило», начебто, працює тільки в закритих приміщеннях, тож…
-Так, мене теж мати постійно за це шпиняла. Але нічого не можу з собою зробити. Звичка. Сподіваюсь, тебе це не дратує?
-У жодному разі! В тебе дуже класно виходить. Що це за пісня, до речі?
-Знаєш виконавця orbit?
-Мммм… Знаю хіба-що жуйку таку…
-Насправді я сама тільки нещодавно про нього дізналась, випадково натрапила в спотіку. Зараз, в мене є з собою навушники. Ти маєш це почути.
Я була дуже рада, що нарешті знайшлася тема для розмови. Мені, якщо чесно, подобалося проводити час поряд з Сашою навіть мовчки, але чи цікаво їй так само зі мною?
Ми вмостились на галявині в тіні старого дерева, адже хоч ще і був ранок, та сонце вже пекло хіба ж так. Саша підключила навушники до телефону і простягнула один мені.
-Ось, тримай. Називається «Sunday by the River». В нього багато хороших треків, але цей вже декілька днів на повторі.
В навушнику вже грала приємна електронна композиція. Деякий час я слухала музику, насолоджуючись тутешніми краєвидами, однак коли перевела погляд на Сашу, одразу зустрілась з її зеленими очима. В цей самий момент я помітила, що вони стали зовсім іншого відтінку, якого я досі не помічала в неї раніше. Більш глибокого і насиченого. А ще я зрозуміла, що вона дивиться на мене вже давно.
-Що ж, вау… Чесно кажучи, я трохи здивована, що почула саме таку музику. Я думала, ти слухаєш реп чи щось типу цього…
-Ага, а у вільний від занять час або гамселю боксерську грушу, або шукаю того, кого можна побити замість неї…
Мені стало смішно і ніяково одночасно.
-Дідько, ні! Я не це мала на увазі. Вибач.
-Нічого, я не ображаюсь. У нас майже всі чурівці слухають реп, так що я можу здогадатись, звідки ноги ростуть… Але мені більше подобається така, – дівчина вказала великим пальцем на навушники, – музика. Вона допомагає мені розслабитись і побути наодинці з власними думками, відсторонитись на якусь мить від навколишнього шуму та хаосу.
Після її слів ми ще деякий час слухали музику мовчки. Зазвичай безстрашна та відчайдушна чурівка, яка без вагань здатна дати на горіхи будь-кому, хто хоч якось образить її чи друзів, постала переді мною такою погідною і… вразливою? Ледь стримуючи усмішку, я усіма силами намагалась не порушувати цю тендітну мовчазну ідилію між нами. Навіть видихала тихо-тихо. Але зберігати спокій було надзвичайно важко. Не знаю, чи було це помітно зі сторони (сподіваюсь, що все-таки ні!), та я буквально горіла зсередини. Хотілось стрибнути в озеро, щоб хоч трохи понизити температуру тіла. Відчувати, як щось тепле розливається в грудях, було, звичайно, приємно, але і лячно одночасно. Тож я посунулась ближче до води. Саша помітила це і заговорила першою.
-Думаю, нам час повертатись до гуртожитку. До занять залишилось зовсім трохи, а мені ще треба встигнути зробити деякі справи.
-Так, звичайно. Мені теж треба перевдягнутись і привести себе до ладу.
Тоді ми хутко піднялись і попрямували в сторону гуртожитку. Всю дорогу ми розмовляли то про одногрупників Саші, які часом бувають ну дуже нестерпними, то про викладачів та смішні ситуації на парах з ними, то про інші якісь дрібні нісенітниці. Ця прогулянка видалася напрочуд прекрасною (хоч мені й довелося спочатку пожертвувати додатковою годиною сну, а потім ледь не померти на стадіоні заради неї) й допомогла відволіктися від купи проблем, що як сніг на голову звалились на мене після вступу. Сподіваюсь, це наша не остання ранкова зустріч.
Додати до улюблених