Через деякий час після перерозподілу було накрито стіл, нарешті я могла відпустити себе і забутися, голод накривав мене з головою, а спрагу терпіти вже не було сил. Усі виглядали такими спокійними, мене це тішило і я відчувала умиротворення.
Не покидало відчуття, що на мене хтось дивиться, думки про те, що я дивно їм, не покидали мою голову, тривожність зростала, але я всіма силами намагалася відсунути її глибше в підсвідомість.
Після трапези Мінерва запропонувала невелику екскурсію тим, хто переобрався або був тут уперше. Нашому погляду було представлено бібліотеку, неземної краси спальні, сходи, які вели вгору і вниз. Так само нам показали будиночок Геґріда і ми трохи прогулялися лісом, а потім повернулися до школи. Минуло майже пів дня, а я навіть не помітила.
Усі розійшлися у своїх справах, а я залишилася наодинці зі своїми думками, чекаючи чогось. Я притулилася до вікна і втомлено подивилася на двір, занадто красиво, щоб бути правдою.
Моїм батькам би тут сподобалося. Мама б одразу звернула увагу на замерзле озеро поруч із галявиною, а тато б попрямував у бік поля з квідичу. Шкода, що я була надто мала, щоб запам’ятати більше добрих моментів разом, ніж поганих.
З думок мене висмикнув дотик до руки.
– Ох, ти мене дуже налякала!
– Вибач, у мене навіть у думках не було. Я побачила, що ти стоїш зовсім сама, можливо, почуваєшся розгублено, тож вирішила підійти привітатися, мене звати Герміона Грейнджер, а ти?
– Просто Софі, до речі, тобі личить її образ, дуже вражає.
– Чий Образ? Ти про форму і мантію? Але ж ти одягнена в те саме.
Герміона дивилася на мене з нерозумінням і збентеженістю, вона ніби заздалегідь знала всі можливі варіанти нашого діалогу, але дуже розгубилася, коли я сказала саме так. Ступор.
– Адже кожен тут грає за свого персонажа, а я як бiла ворона.
Мої слова пролунали так, ніби я й сама не розуміла їхнього змісту.
– Не знаю, я не вловлюю твою думку, зазвичай, учням Слізеріна не притаманні філософські міркування, капелюх мав направити тебе до нас.
З жартом у голосі та ніжною посмішкою відповіла Герміона. Досі задаюся питанням, як такого персонажа можна ненавидіти, називати бруднокровкою, адже вона – уособлення дружби й вірності, сама чарівність, остання людина, що заслуговувала на таке бридке ставлення з боку усіх.
– Так, ти маєш рацію, але капелюх обрав Слізерин, мабуть, я все ж таки вiдрiзняюся і не настільки хоробра серцем і душею.
– Кожен хоробрий по своєму.
Мудрі слова. Стоячи і милуючись її рисами обличчя, я до кінця не могла усвідомити, що вона неймовірно схожа на Герміону.
– Слухай, оскільки екскурсія закінчилася, тепер я не знаю, чим себе зайняти, нам будуть давати якісь завдання на час або типу того, де взагалi органiзатори? І чи триватиме це все до вечора, оскільки мені дуже потрібно повернутися додому до сутінків, а як я зрозуміла, сюди їздять тільки потяги.
– Звісно, нам даватимуть завдання, адже це навчальний заклад. А тобі потрібно додому? Ти ж щойно приїхала, вступила, до того ж, зазвичай учні живуть тут, адже спальні це не музейні експанати. Мені здавалося, ти знаєш усі правила, але я можу пояснити й підказати, ти ж все-таки вперше в школі.
Мене починає лякати, з яким серйозним обличчям вона втирає, що тут усе по справжньому.
Вона помітила, що я шукаю привід, щоб утекти, і від нашої розмови, і загалом від ситуації, тож, пильно подивившись на свій наручний годинник і тяжко зітхнувши, Герміона запропонувала вирушити на нашу першу лекцію цього семестру із зiлля.
Дорогою ми трохи обговорили всю складність предмета, і те, як несправедливо часом Северус ставиться до учнів.
Перед тим, як зайти до кабінету, вона обдарувала мене підбадьорливим поплескуванням по плечу і посміхнулася.
Кабінет був напівпорожнім, бо ми прийшли надто рано, проте пунктуальність запорука успіху, особливо в разі першої зустрічі з проффесором Снейпом. Думаю, це перша кімната з квестом, цікаво, що ми будемо робити. Думки про час не покидали мене, мабуть, доведеться грати за їхніми правилами до самого кінця.
Я сіла біля вікна, розглядаючи замерзлі візерунки на склі, єдине, через що мені було сумно зараз, це самотність. Чому ніхто не захотів поїхати зі мною, чому мене кинули в цьому потязі абсолютно одну, без телефону, в здогадках.
Ну і друзі.
Кабінет заповнився шумом, дедалі більше людей розсаджувалися по місцях, а я вдивлялася в знайомі обличчя, вони не знають мене, але я ніби… знаю їх.
Із різким лясканням дверей кожен учень затих, усмішки спали з облич, наче трапилася моторошна трагедія.
Адже це просто Северус Снейп, точніше актор, переодягнений у нього, чому всі так насторожені, чому люди навколо так натурально… Не встигнувши завершити свій внутрішній монолог, я помітила, як у мене вчепилася пара двох темних, злісних очей, що перебували поруч із прожектором, який транслював лекцiю.
Що відбувається?
– Ваше ім’я?
– Я? Софі Аддамс, сер.
– Міс Аддамс, мабуть, з першого разу мої слова до вас не доходять. Перша сторінка, перший абзац, а ви все ще сидите із закритим підручником.
– Вибачте, я не помітила, все так швидко сталося.
Крізь ряди він повільно підійшов до мене, відкинув свою вугільну мантію вбік і сперся на стіл навпроти. Кілька секунд нічого не відбувалося, він вивчав моє обличчя і його вираз ніби трохи пом’якшився.
– Запам’ятайте надалі, що на моєму предметі жодних поблажок не буде, тут усе треба робити швидко й уважно, а не рахувати сніжинки за вікном.
– Добре, сер.
Швидким кроком Снейп повернувся до презентації, акцентуючи увагу на першому параграфi.
Тихий чоловічий смішок десь збоку відгукнувся в моїй голові, що за дитячий садок.
Піднявши голову від підручника, я спіймала його погляд, він сидів праворуч, через ряд від мене, невже це місцевий булер, ну і пиздець, навіть тут такі є.
Помітивши, що я дивлюся на нього, він ніби злякався, відвернувся і напружено помацав свою шию. Ще одне знайоме обличчя, тільки ось його я згадати не можу, зовсім. Його волосся було свiтло-шоколадного кольору і шовковисте на вигляд, а шкіра виглядала мармуровою, я перевела погляд на його довгі пальці рук, такі аристократичні та акуратні, цікаво, чи грає вiн на інструментах.
Блять, знову я відволіклася, потрібно сконцентруватися. Невже я серйозно готова накинутися на першого-ліпшого симпатичного хлопця, який подивився на мене три секунди і поржав? Приклад того, як відсутність стосунків може реально позначитися на уявленні та свідомості, іноді з цим важко жити.
Минула година, а я все ще дивлюся в книгу і читаю якусь маячню про жижі, навiть не уявляю, коли це закінчиться.
Щохвилини це все переставало здаватися веселим, я сто вiдсоткiв втрачаю щось важливе. Після заняття слід поговорити з дорослою людиною, підходити до професора якось не дуже хочеться, аж надто він злісний, але іншого поблизу я зараз не знайду.
– Заняття закінчено, наступного разу я чекаю від вас чернетки з розпочатим проектом по Фелікс Феліціс.
Цікавий погляд темних очей того хлопця провів мене до столу викладача, а потім він зник за дверима кабінету.
Герміона вирішила не втручатися в нашу розмову і пішла, показавши жестами, що чекатиме на мене в коридорі.
Я дуже не хотіла зараз чути колкі зауваження прямо в обличчя, але знаючи, як зазвичай поводиться Северус Снейп… Гаразд, я сильна, впораюся.
Я підійшла ближче до його столу, впритул мене не помічаючи, він продовжив щось писати в пергаменті.
– Кхм, сер, я можу звернутися до вас?
Неохоче, відірвавши свій нудний погляд від рукопису він запитально підняв брови.
– Не дивно, що у вас, міс Аддамс залишилися питання, адже ви не слухаєте.
Він починає мене злити.
– Я щиро перепрошую, надалі такого не повториться. Я розумію, що вам не можна виходити з образу, але не могли б ви хоча б на хвилинку це зробити і сказати, чи працюєте ви за певною програмою, де знаходяться організатори і чи є у вас телефони, я вже не говорю про мобільні, хоч якісь. Будь ласка.
– Перепошую? Ви вирішили познущатися з мене чи вважаєте це забавним витрачати мій час?
– Навіть підказки не буде? Хоча б який зараз рік, за ідеєю?
– Ви мандрівниця у часі? Зараз 10 січня 1995 року. Навіщо питати такі очевидні речі, двері там, йдіть.
– Точно, згадала, це рік, коли в Червні у турнірі Трьох Чарівників переможе… Гаррі Поттер… Ще й Темний Лорд відродиться, тяжкий рік, но задумка зiграти це – класна.
Тяжко зітхнувши, я зібралася розвернутися і піти, як в ту ж мить, Снейп піднявся з місця, на його обличчі читався сумнів. Одним помахом своєї чарівної палички він наклав на весь кабінет заглушуючi чари, і зачинив двері на кілька замків. Він схопив мене за лікоть і повів в далеку кімнату, заставлену зіллями, банками та казанами, на мить я відчула його страх. Він притулив мене до стелажу з книгами і навис зверху, його дихання було важким, я відчувала його поряд зі своїм вухом, в той момент моє серце почало битися в шаленому темпі, не усвідомлюючи чи то від адреналіну і нервів, чи то від того, що ми з Северусом Снейпом буквально стоїмо притиснувшись один до одного.
Його голос було ледве чутно, однак серйозний тон витяг мене з думок.
– Ми ще навіть не анонсували турнір, звідки у вас ця інформація? І чому ви кажете про переможця Гаррі Поттера? Ще і Темний Лорд?
Однією рукою Северус узяв мене за шию, а другою приставив кінчик своєї палички до мого обличчя.
– І не думайте брехати мені, якщо буде треба, я залізу вам у голову, тому просто так звідти не підете. Відповідайте, хто ви така і як багато знаєте?
– Якщо ви щось зробите зі мною, вас засудять, хочете мене вбити? Ви не уявляєте скільки разів я хотіла накласти на себе руки, так що не заважатиму вам.
Після моїх слів Северус послабив хватку, і прибрав паличку, проте рука так і лежала на моїй шиї.
– Просто відповідайте на запитання, так буде легше для нас обох.
– Ви сказали, що зараз січень 1995 року, я думала, що працівники в цьому місці повинні знати всі дати і події які були, є та будуть по канону всесвіту Гаррі Поттера, типу, 1995 рік, смерть Седріка, ім’я Гаррі в кубку, Альбус збирає Орден Феніксу, тощо. Але вже кілька годин поспіль мене дуже лякає, що всі навкруги поводяться так, начебто ми РЕАЛЬНО знаходимося в магічній школі, вивчаємо магію, не використовуємо техніку та не живемо в 2024 році. Ніхто з моїх друзів не повідомив мене заздалегідь, що тут буде відбуватися і скільки я буду тут знаходитися. Я знаю тут майже кожну людину, її характер, долю та історію. Сюжет також, можу переказати якщо хочете, але навіщо? Просто прошу, будь ласка, допоможіть мені.
Северус Снейп втратив дар мови, він стояв і не рухався, навіть не дихав кілька хвилин, як статуя, і розмірковував. Його обличчя не виражало нічого, крім застиглого шоку, ніби його прокляли.
Згодом він повільно відпустив мене, сів на підвіконня поряд і закрив обличчя руками, намагаючись усвідомити мої слова.
– Ти думаєш, я повірю в це? Якщо ти шпигунка, то краще вб’ю тебе прямо на цьому місці. Доведи, що твої слова правда, скажи щось, що невідомо нікому, але мені.
– Як швидко ми перейшли на “Ти” мабуть, це перший крок до довіри, чи не так? Що ж, тоді дай подумати. Я знаю, що в тебе, Северусе, такий самий патронус, як і в матері Гаррі, а ще те, що ти таємний агент Дамблдора і є Пожирачем Смерті, а ще…
– ДОСИТЬ! Досить… Боже, тільки глянь, у мене вже руки тремтять від тебе, мені треба обміркувати зараз той факт, що ти… Хто ти? Як ти потрапила сюди із 2024 року? Як я розумію, ти ще й маггл, що за чортівня срана.
– В сенсі “як я потрапила з 2024 року”? Ви хочете сказати, що це все реальність 1995 року? Нi, я прийшла до тями у потязі, практично без нічого і…
До мене прийшло розуміння того, що я абсолютно нічого не пам’ятаю до того, як прокинулася в потязi. Я точно засинала у своєму ліжку, а наступного дня була різдвяна вечірка, чи мені це наснилося? Як і чому я опинилася тут, невже ніхто не помітив моєї відсутності?
– Боюся ти можеш стати проблемою. Як багато ти знаєш? Ні, постривай, не кажи, ми можемо випадково змінити хід історії. Я не можу обіцяти тобі захист, принаймні зараз, тому просто напуття: тримайся в колі Грейнджер настільки довго, наскільки це можливо, вона розумна і якщо знадобиться різко діяти, то ти будеш під її захистом. Однак, пам’ятай, що вона нічого не знає і дізнатися не має. Мені треба подумати і звернутися до Дамблдора, якщо не до Мінстерства Магії.
Я не промовила жодного слова, поки ми не вийшли з його кабінету, почуття розпачу душило мене, хотілося зомліти і більше не прокидатися. Снейп одразу помчав до директора.
Герміона зістрибнула з найближчого підвіконня і акуратно підійшла до мене, вручивши магічну коробку з локшиною, ще гаряча.
– Софі, ви так довго не виходили, я навіть почала хвилюватися, що він прибив тебе там, виглядаєш блідою. Але ти не переживай сильно, пам’ятаю якось він дві години допитував мене через звичайний реферат, у нас з ним навіть дебати були, правда віч-на-віч.
– Дякую за локшину, я так давно її не їла, пам’ятаю тільки, як мама готувала.
Знову сльози, непрохані і зовсім не вчасно, надто велике навантаження на психіку в один день.
Герміона підхопила мене за руку і повела на вулицю, ми сіли на майданчику біля дерева.
– Тобі треба перепочити і поїсти. Знаєш, Рон і Гаррі, вони надто зайняті зараз, щоб проводити зі мною час, але я не хочу, щоб ти думала, що ти їхня заміна. Оскільки ти теж магглонароджена, то я подумала… Може, у нас є багато спільного і ми зможемо потоваришувати.
– Я відчуваю себе втраченою зараз, але це не через тебе, ти дуже хороша людина, Герміоно, думаю будь-хто захотів би стати частиною твоєї компанії.
Вона нічого не відповіла і підняла очі нагору, спостерігаючи за польотом зграї птахів.
Небо сьогодні таке світле, незважаючи на середину зими.
Додати до улюблених