Земля – це особлива планета. Найбільш щаслива та найбільш нещасна водночас…
Присвячується фандому Planethumans, котрого, на жаль, не існує.
Головними героями є хуманізації Землі, Місяця, Марсу та Венери.
Співавтор – Incana.
Земля завжди посміхався. Привітно та лагідно кожному, кого зустрічав. Посміхався навіть тоді, коли на очах бриніли сльози образи та болю. І Місяцеві завжди здавалося, що ця посмішка колись занапастить його.
На скромну думку супутника, Земля ніколи не вмів по-справжньому сердитися і давати відсіч хоча б комусь. Що з тих цунамі, вивержень вулканів, землетрусів, коли вони жодного разу не завдали людству суттєвої шкоди. Ці дрібні істоти досі живі та вельми жваво розвиваються.
І зовсім не думають про наслідки своїх вчинків.
Проте ані Місяць, ані інші сусіди по Сонячній системі не знали, що насправді Земля ніколи не хотів шкодити людям.
І от зараз Земля вчергове лежав на канапі, прикривши обличчя рукою.
— Ох… боляче ж як… — мимоволі вирвалося у нього.
— Тобі погано? — Місяць присів поряд, обережно торкаючись тремтячої долоні, і одразу ж відсмикнув руку. — Ти ж весь палаєш!
Земля тільки похитав головою і, не розплющуючи очей, пробурмотів:
— Незважай… Все нормально, як завжди. Пройде…
— Ти впевнений? — Місяць з тривогою глянув на старшого брата. — Це зовсім не схоже на норму.
Земля тільки зітхнув. Молодший братик завжди переймався за нього. Іноді навіть занадто. Втім, на це були причини, враховуючи, що вони ніколи не розлучалися і Місяць бачив усе, що з ним відбувалося.
І часом було нелегко тримати свій біль у собі.
— Все мине, — з натиском повторив Земля, вирівнюючи дихання, та лагідно погладивши Місяць по сріблястій маківці. — Усього лише легка слабкість.
Звісно, братик не повірив жодному слову. І він не міг звинувачувати його у цьому.
— Гаразд… — Місяць хитро примружився. — Тоді, я гадаю, ти будеш радий дізнатися, що Марс та Венера завітають сьогодні.
— Що?! Ти їх покликав?
— Ну… так, — Тихо, опустивши очі додолу відгукнувся Місяць. — Ти тяжко хворієш, тому найближчі сусіди з радістю погодилися завітати до тебе.
Він хотів було встати, але Земля ухопив його за руку, змусивши залишитися на канапі.
— Я не важко хворий, ти ж знаєш, — насупившись, почав він.
— Звісно я знаю, — одразу ж перебив його Місяць. — Я з тобою з самого початку часів, і все бачу! Ти вже давно так страждаєш, але робиш вигляд, що все у порядку. Послухай нас хоча б раз. Послухай Венеру і Марс, вони ж можуть тобі допомогти.
Земля скривився:
— Венера і Марс… І чим же вони можуть мені допомогти?
— Ну… допоможуть вирішити твою проблему, — Місяць знітився та зітхнув. — Я про людей…
— О ні, знову… — простогнав Земля, відкидаючись на подушку.
Не встиг він договорити, як ледь стукнувши у двері, до кімнати зайшли Венера та Марс. Земля не міг стримати посмішки — неможливо всерйоз сердитися на тих, кого знав ще фрагментами протопланетного диску.
— Піди до своєї кімнати, пограйся. — Венера трохи недбало скуйовдила сріблясте волосся Місяця. — Дорослим треба поговорити про дорослі справи.
— Але ж я… — Місяць із сумнівом глянув на старшого брата.
— Ходи-но, — підштовхнув його Марс. — Все буде добре, не хвилюйся.
Місяць зітхнув, але слухняно вийшов, причинивши двері.
— Як завжди мужньо удаєш, ніби все добре? — усміхнулася Венера, сідаючи у крісло навпроти Землі. – Коли вже Місяця поряд нема, можеш не прикидатися.
— Зі мною все гаразд, — вже вкотре за останній час відрізав Земля. Відгорнув з обличчя вологі пасма та сів так рівно, як тільки міг.
— З тобою не все гаразд, і тобі це чудово відомо! — Відкарбувала Венера. — Місяць нам все розповів.
— От вже малий зрадник, — мляво відгукнувся Земля, скривившись від раптового нападу болю.
— Цей, як ти висловився, малий зрадник, між іншим дуже турбується про свого старшого брата, котрому начхати на своє здоров’я.
— Послухайте, не варто так за мене перейматися. Все гаразд…
— О, та невже? — ущипливо відгукнулася Венера. — А як же твої любі діточки, котрих ти протягнув через усі сходинки еволюції, сподіваючись, що вони розвинуться, порозумнішають та стануть допомагати тобі піклуватися про інших підопічних… Шкода, що ці паразити обрали інший шлях: знищують все, що їх оточує, і тебе також. Ти вочевидь на тих обрав улюбленчиками.
— Гаразд, визнаю, вони завдали мені клопоту, — Земля сумно посміхнувся та неусвідомленим рухом торкнувся шрамів від атомних бомбардувань. — Але ж вони не винні у цьому, сестричко. Вони занадто юні та не усвідомлюють наслідків своїх дій.
— А мені здається, що це ти не усвідомлюєш всієї проблеми, – похмуро відказав Марс. — Якщо нічого не робити – рано чи пізно вони дістануться й нас!
Земля закотив очі та роздратовано пирхнув:
— І що вони тобі зроблять? Заберуть кілька камінців для дослідження? Ти не маєш атмосфери, жити на тобі ніхто не збирається. Принаймні найближчим часом.
— А на мені є атмосфера… — Венера задумливо накручувала на палець довгі сяючі кучері, роздумуючи про щось своє.
— О так, звісно, атмосфера з вуглекислого газу, — не стримався Земля. Він підняв руки на знак примирення. — Любі мої, мені приємно, що ви так турбуєтеся за мене, але не треба. Я з усім розберуся самостійно.
— Як? — невдоволено скривився Марс. — Влаштуєш декілька катаклізмів, щоб налякати їх. Кілька тисяч дрібних паразитів, звісно, загине. Але це змусить усіх інших міркувати, як якнайшвидше звалити з такої «небезпечної та непривітної» рідної планети, щоб заразити собою інші, цього разу, дійсно небезпечні та непривітні планети.
Земля втомлено відкинувся на канапи і тихо озвався:
— Коли ви нарешті зрозумієте — життя, то не хвороба. Це — дар, яким може похвалитися не кожен світ.
Біль минав і сперечатися ставало легше. Хоча бажання все ще не було. Ці розмови починалися кожної їхньої зустрічі, і кожного разу завершувалися нічим.
— То й добре, що не кожний, — презирливо форкнула Венера. — Якби наші з Марсом люди були до сих пір живі, точно знищили б нас і полетіли шукати собі інших жертв у Всесвіті…
— Ой, як тоді добре, що ви їх заздалегідь знищили… — в тон їй пробурчав Земля.
— Гей! стрепенувся Марс, скуйовдив своє руде волос— ся. — Моєї вини у цьому немає! Я не зміг утримати атмосферу, хоча й намагався.
— То чого ж ти намагався, коли зараз умовляєш мене вбити моїх дітей?
— Бо тоді я був таким молодим та наївним, як ти зараз, брате. І зі свого досвіду можу абсолютно точно стверджувати, що життя без будь-яких істот — набагато простіше.
Земля лише розвів руками, немовби кажучи: це твій вибір, я його приймаю, але не підтримую.
Венера сумовито дивилася на зірки, ніби згадувала щось добре та невимовно болюче водночас. Її голос звучав відсторонено та надламано.
— Я… теж любила своїх живих істот… вони були неймовірні у своєму розвитку… Та, як і ти, Земле, я обрала не той вид, щоб зробити його вищим над іншими. Я зрозуміла це, коли вони вирішили дістатися до мого серця, — вона притиснула долоню до грудей. — Щоб добути джерело вічної енергії. І тоді… — Венера стиснула кулаки, і рішуче закінчила. — Тоді я покарала їх.
Вона замовкла, відвернувшись від усіх, і розкішне русяве волосся приховувало її обличчя. Земля знав, що в її очах, незважаючи на зовнішню жорсткість, блищать сльозинки, а серце, як і раніше, болить від втрати дітей.
— Мені шкода, що так вийшло, — він співчутливо торкнувся її плечей.
— Не варто перейматися, — Венера обернулася, легким рухом поправила зачіску і злегка посміхнулася. — Тепер я чудово почуваюся. Більше не потрібно підтримувати ідеальні умови для паразитів, можна просто жити задля самої себе.
— Безцільно існувати, я б сказав… — байдужо знизав плечима Земля. — Мені цього не зрозуміти…
— Ти просто не пробував, — Марс закинув ногу на ногу, всім своїм виглядом демонструючи задоволення життям.
— Якщо я «спробую», — холодно зауважив Земля, — то всі мої діти помруть, і повернути їх назад я не зможу.
— Чи ти, чи вони, — спокійно, майже відчужено зауважив Марс. — Поміркуй над цим.
— Якщо ти сам не можеш позбутися людей, попроси про допомогу у Сонця! — додала Венера, знову ставши сліпучою і неприступною красунею, немов це не вона хвилину тому відверталася, приховуючи біль. — Свого часу вона мені дуже допомогла позбутися моїх паразитів…
— Я прошу не називати їх так. І я не збираюся нікого позбуватися… — жорстко відрізав Земля, випростовуючись. Розмова знову заходила в глухий кут. Скільки б аргументів не наводили Венера та Марс, скільки б не переконували у необхідності знищити людство, Земля не міг навіть допустити подібної думки.
— Ну що за дурниці, братику, — з м’яким притиском, немов нерозумній дитині, мовила Венера, встаючи з крісла і підходячи ближче. — Просто попроси і Сонце допоможе тобі! Все, що потрібно – прибрати магнітне поле, тоді люди помруть від жару та радіації. І ти станеш вільний, як усі ми!
Остання крапля… Земля підхопився з канапи і, не звертаючи уваги на запаморочення та темряву, що згущувалася перед очима, відкарбував:
— З мене годі! Геть звідси, обоє!
— Гей, братику, — відступив Марс, піднімаючи руки, немов здаючись. — Ми просто хочемо допомогти… До речі, в тебе кров носом пішла.
— От іще один доказ того, що людей слід позбутися, — скривилася Венера, дивлячись як Земля притискає руку до носа і відкидає голову. — Ти ж скоро на шматки розвалишся.
— Звісно, якщо ще хоч секунду послухаю про геноцид, — нерозбірливо пробурмотів Земля, із вдячністю киваючи Марсові за простягнутого носовичка. — Дякую за поради. А тепер забирайтеся і свої плани щодо знищення моїх підопічних забирайте з собою!
— Гаразд, як знаєш, — Венера підхопила Марс під лікоть. — Покличеш, коли буде зовсім погано. Може тоді ти дослухаєшся до гарних порад.
— Обов’язково, — похмуро обізвався Земля, знесилено спираючись на двері та заплющуючи очі.
Було тоскно, боляче від нерозважливих дій любих дітей, але думка про те, що їх так легко знищити приносила ще більший біль.
Нехай він сердився на них все частіше, нехай люди завдавали йому все більше проблем, але все ж вони іноді щиро намагалися виправити свої помилки та залікувати завдані рани.
Дуже нечасто, але все ж таки їм це вдавалося.
І тільки заради цього варто було терпіти біль.
— Земле, ти… може не варто було так… — Місяць підійшов майже нечутно, несміло торкаючись братової руки.
— А ти що… — не розплющуючи очей стиха мовив Земля. — Ти справді згодний з ними? Ти ж сам допомагаєш мені підтримувати життя всіх цих істот.
Місяць винувато похнюпився.
— Н-ні! Я пишаюся тим, що допомагаю берегти твоїх дітей, але… — він ледь не схлипнув. — Я дійсно боюся за тебе… Хоча я не хочу, щоб люди загинули… Вони ж інколи прилітають до мене і з ними цікаво.
— Цікаво, кажеш, — всміхнувся Земля, сповзаючи по стіні, щоб бути нарівні з Місяцем і обійняв його за плечі. — Тоді може не слухатимемо Марса та Венеру, і не будемо робити помилку, яку вже не зможемо виправити.
— Але ж ти страждаєш!.. — Місяць із тривогою зазирав йому у вічі. — Тобі ж боляче!..
— Ну… я потерплю, поки люди зрозуміють, що вчиняють неправильно і їм треба змінюватися.
— А якщо не зрозуміють? А раптом Венера права, і вони схочуть вбити тебе заради джерела енергії?
Земля похитав головою.
— Вона неправа. Люди так ніколи не вчинять, бо люблять мене не менш, ніж я їх, — він тепло посміхнувся. — Все буде добре, от побачиш.
Місяць довірливо притулився до брата, міцно обіймаючи його. Вони були разом скільки він себе пам’ятав, і тільки зараз особливо гостро усвідомив, що без Землі та його людей він був лише шматком каміння, позбавленим мети та сенсу існування.
І чи був би взагалі?
А якщо Земля так цінує життя, що мешкає на ньому, якщо він не може уявити себе без нього, то й Місяцеві потрібно просто бути поруч, допомагати і підтримувати, чекаючи того дня, коли люди принесуть Землі більше радості, ніж болю.
Додати до улюблених