Незнайома персона йде між бордових столів. Пахне чимось алкогольним, але до цього запаху звикли вже всі клієнти. Кожен зайнятий своїм, та це не завадило відвідувачам звернути увагу на нового “гравця”. Впевнена хода, пряма спина, горда усмішка. За маскою не видно, хто це такий. Оточений поглядами, невідомий голосно промовляє:
– Я ставлю на нього, усі свої гроші. Думаю, переможець лише один. – з високого голосу стало зрозуміло, що це жінка.
Ніхто не заперечив, люди повернулися до своїх справ. А жіночка присіла за невеликий стільчик, вишуканий та приємного червоного відтінку. Він підходить під її вбрання.
Після кількох хвилин пильного вивчення присутніх, новоприбула заговорила:
– Ну, й що ми тут робимо? Можливо, вже є якісь здогадки, хто володар?
– Якщо ти прийшла пізніше, це не значить, що ми тут знаходимося вже годинами! Звідки нам знати, хто це? Ще прийшли не всі, нас всього четверо. Ти думаєш, що ми до твого приходу сиділи й безперервно балакали? Ніхто й слова не подав, тому висновки робити зарано.
Чоловік, який вперто мовчав з приходу Цзиюй, наче вибухнув. Скоріше всього, він просто чекав, поки хтось заявить про себе, щоб можна було зірватися хоча б на комусь. Дівчина вкотре глянула на нього з презирством, зітхнула та вирішила не продовжувати цього діалогу.
– Якщо не хочете зізнаватися, що тут було, то це вже не мої проблеми. Я Ліа, доречі. Звертайтесь до мене так, – вона ледь помітно усміхнулася. Але це не було посмішкою, бажаючою успіхів, то був тваринний оскал. І такий нахабний, наче вона була самою дочкою диявола.
Знову тиша, навіть Ліа нічого не казала. Її впевненість руйнувалася з кожною новою людиною. Гравців уже сім, а здогадок, хто може бути засновником гри немає.
П’ятою прийшла Момо. Вона, звісно, спокійніша за деяких, але в її очах теж поблискували відблиски хвилювання. Років 25, бо виглядає наче молодо, але бруд на обличчі не дає повністю розглянути. Момо поглядала то на Джихьо, то на підлогу, ніби шукаючи якогось порятунку. І цей шанс вона вишукувала саме в очах жінки напроти. Було видно, що чим довше Хіраї дивиться в очі брюнетці, тим спокійніше вона стає. Навіть якась тендітна посмішка видніється на її вустах.
Черьон, яку буквально затягли до цього метро, вже відкривала двері. Чоловік, який прикривав її, зайшов слідом. Він не представився тоді, не було часу. Але зараз рятівник дівчини назвав своє їм’я.
– Вибач, що прийшов так пізно. Я Бан Чан, тепер ми можемо товаришувати,- рудоволосий сказав ці слова з якимось відчуттям провини. Він наче запитував, “чи ми зможемо товаришувати?”
– А… Так, звісно… – Черьон була розгублена, не кожен день тобі рятують життя незнайомці. – Ти не повинен вибачатись, це я винна в тому, що накоїла, – ще через десяток секунд дівчина згадала. – я Черьон, приємно познайомитись.
Вони глянули одне одному в очі, сподіваючись знайти там відповіді, чи що… Коли кожен з них отямився, нові товариші попрямували до столу, за яким сиділо вже п’ятірка учасників. Лі Черьон – шоста гравчиня, Бан Чан – сьомий гравець.
Наче казино – ти можеш робити ставку, але не знаєш істини. Заточені в цей світ, не маючи підказки про те, хто може з ними таке робити. Ніяких здогадок, підозр, натяків. Всі тут однаково бояться, жахаються, турбуються. А може злочинець навіть не тут? Прийде останнім, або його взагалі не буде? Даремно вони тут зібралися, не вийде нічого. Просто згниють зі своїми надіями, стануть непотрібними оточенню. Про них забудуть, їм не вдасться врятувати себе та рідних.
Мінхо падає, пуля влучила йому прямо в руку. Боляче, щось тепле стікає по всій довжині. Його кофтинка заляпана густою кров’ю. Але жага до життя, прагнення врятувати свого найкращого друга все ще з ним. Не здаючись, хлопець підіймається. Він тримає місце рани, треба було б перев’язати. Кров стікає повільніше, через те що Мінхо тримає руку. Йому вдається забігти за якусь кам’яну стіну. Знявши з себе сорочку, він намагається обв’язати нею ушкодження. Зробивши все, що в його силах, Мінхо продовжує мчати до метро. Нарешті, парубок зумів. Дихання збилося, серце вибивало приголомшливі ритми. Довгоочікувані двері відкрилися, впускаючи його до будівлі. Зацікавлені погляди зустріли його без ласки чи захвату, вони просто знали, що повинні прийти ще люди. Хлопець завалився на підлогу, сили покидали його. Перев’язати руку було недостатньо. Йому, схоже, треба було б лікуватися в лікарні. Над ним зразу ж збіглися всі охочі. Дівчата були в паніці, а Ліа дала йому води, якої в самої було не дуже багато. Мінхо стало трохи легше, хлопці допомогли йому дійти до стільця.
Знову хтось зайшов, два гравця. Блондинка та занадто радісний хлопчина. Вони наче не бачили того, що відбувалося за стінами цього місця. На їх обличчях не було й відтінку страху. Вони швидко оглянули кімнату, а потім сіли за стіл. Настільки наповнені енергією, спокійні. Хто вони? Ніби почувши це питання, яке Мінхо задав собі в думках, брюнет відповів:
– я Джисон. – дивлячись на кожного, він посміхнувся.
Так смішно, всі представляються наче діти: “Я Черьон”, “я Бан Чан”, “а я Мінхо”. Ну, а як по іншому? Це, звісно, забавно. Ти як в дитячому садочку або на лінійці в школі.
– я Сана. – і знову те ж саме. “Все, учні, перекличку завершено. Можете сідати за парти!”
– І коли гра почнеться? Нас тепер десятеро. – Ліа прийшла до тями, хто б подумав. Вона не була здатна чекати занадто довго. – Що нам тепер робити? – дівчина переходить на крик.
Ніхто не знає, всі мовчать. Хіба це не дивно? Кожен біг сюди для того, щоб знайти цього божевільного володаря. Вони за крок до правди, зараз же можуть врятувати мільйони життів. І ці ідіоти просто сидять. Сидять, нічого не кажучи. У них вистачило слів лише на привітання, нікому непотрібні слова. А що тепер? Опустили очі вниз, боягузи. Не можуть опанувати себе, хоча, здавалось, це просто. Всього десять, назви будь кого, це ж так працює?
Скільки вони вже тут сиділи? Декілька хвилин, годинами, може пройшов цілий день? Двері вкотре відкриваються, це той самий ключ до розгадки? До залу заходить ще одна людина, гравець чи володар, невідомо. Подив був на обличчі кожного. Одинадцятий учасник, гра розпочалася.
Світло згасло, вгорі ввімкнувся величезний прожектор. На ньому яскравими літерами загорілися імена всіх учасників. Вони були розкидані по колу, а всередині лиш одне слово: “скорбота”. Той самий голос, який всі чули, почав говрити.
“Чудово! Ми всі зібралися.
На екрані ви можете побачити свої імена, а також головну емоцію – скорботу. Одному з вас буде вручено пістолет, за допомогою якого ви повинні вистрілити в того, кого вважаєте господарем скорботи. На роздуми вам дається 10 хвилин, за цей час ви повинні командою обговорити рішення. На постріл дається дві хвилини, тому будьте обережні. Вам не буде відомо, хто з гравців має зброю, цікаво? Так, це захоплює! Я думаю, що ви вже здогадалися. Я – серед вас, і скорбота – моя емоція. Сподіваюся, ми всі зможемо насолодитися грою!”
Світло знову загорілось, і розмови почали литися з кожного. Кожен щось розказував, намагався перебити іншого. Дійти б до висновку не вийшло ні в кого, якщо б Джихьо голосно не заявила:
– Почекайте! Подивіться, тут є таймер, спираючись на який, ми вже загубили дві хвилини! Якщо і далі продовжимо цей балаган, нічого не вдіємо. Я пропоную кожному по черзі сказати свої підозри, а потім ми можемо проголосувати. – з нею погодилася Момо, потім Сана, Черьон…
Було вирішено, що кожен має розказати про свої сумніви.
– Я перший, – почав Чан Бін. – Думаю, це може бути Ліа, – перевівши погляд з Джихьо на дівчину, сказав він.
– А я думаю, що це ти! – відмовила Ліа.
– Ми так нічого не досягнемо! Взаємна ненависть нас погубить, – втрутилася в розмову Джихьо.
– Гей, спокійно. А я підтримую Чан Біна, мені здається, це Ліа. Ти втрачаєш самоконтроль від однієї тільки думки, яка не співпадає з твоєю, – Цзиюй сказала про свої підозри, молодець. Вона ж бісила тебе зі свого приходу, така вискочка. От і поплатиться за те. А сама сиділа, мов риба. Жодного слова, ніякої допомоги. Певно, Ліа дійсно хотіла врятуватися, якщо так розпитувала.
– Я втрачаю самоконтроль? Може мені просто хочеться вийти звідси! Чи ти вважаєш, що я не маю права подати голос? У мене є сім’я, друзі і колеги. Заради них я намагаюся щось вдіяти! Ти сидиш тут більше, ніж я, і нічого не придумала! Якщо тобі немає заради кого щось робити, то це не означає, що я така сама!
– Але ж нам треба шукати того, чия емоція скорбота. Не думаю, що таким чином ми зможемо знайти господаря, – сказав Чонін, глянувши на дівчат. Він прибув останнім, тому не міг точно знати про кожного. Але виходячи з теперішньої ситуації, парубок запропонував придивитися до мовчазних. Це ж головний прояв скорботи?
Кімната занурилася в темряву. Всі затихли. Бачу тільки я. Це неправильно. Я не можу вирішувати, хто помре. Ні, тільки не це. Тільки дві хвилини, мені потрібно вирішити, хто стане ціллю.
“23:56
Так, я знову пишу. Хех) така моя робота. Але це приносить мені радість! Тут я бачу себе, хочу працювати далі. Мої друзі завжди казали, що в мене гарно виходить. Я показував свою пісню Феліксу, він так хвалив цей трек! Іноді здається, ніби я цим живу. Дійсно! Я 24/7 пишу, і це приносить мені задоволення. Кажуть, не можна так багато часу приділяти роботі, але це мені вже хобі! Я не можу відірватися, кожен раз приходить якась ідея. Доречі, Міна просила мене написати їй пісню! Я не жартую! Це так хвилююче! Вона так впевнено підійшла і попросила про це. Я в захваті! Я буду старатися, як ніколи! Міна мені дуже подобається, і я знаю, що вона чекає від мене приголомшливого результату! Завтра продовжу писати, а поки мені треба спати, завтра складний день.”
В голові пусто. Не можу зосередитися. Тягар провини буде йти за мною все життя, такого я не витримаю. По обличчю прокотилася сльоза. Тіло знає краще за мене, що я сам відчуваю. Не в змозі забрати чиєсь життя безпідставно. І ось час стікає. Омріяного майбутнього мені вже не знати, але це краще, що я міг зробити. Сподіваюся, вони мене зрозуміють.
Почувся постріл. Кімната знову наповнилася тьмяним освітленням. Очі Мінхо поступово звикли до яскравих барв приміщення. Як тільки він зміг розгледіти місце, в його свідомості запанував невимовний страх. Він це зробив. Водночас так хоробро, але й боягузливо. Рудоволоса дівчина біля мене, здається, Черьон, найбільше перелякалася.
На кремезному екрані ім’я “Бан Чан” виділялося червоним кольором. Через секунди три механічний голос сповістив про те, що хлопець вибув з гри. Але це був не він, його емоцією була провина. А сам парубок непохитно тримався на стільці. З його голови ніби літрами витікала кров. Вона настільки віддає чорним, що походить на чорнила чи смолу. Він зробив свій вибір, та поплатився за це.
-Що ж, схоже, це тільки початок, – з азартом промовила блондинка, яка точно виглядає японкою.
Додати до улюблених