Я завжди сподівався, що мій соулмейт буде ніжним, вихованим, закохається в мене з першого погляду, і ми будемо з ним зразковою парочкою, яка ніколи не свариться і розуміє одне одного з півслова. Але на жаль, щойно мені стукнуло вісімнадцять і в мене на зап’ясті з’явився напис, я зрозумів, що мій соулмейт повний кретин.
Я так чекав того дня коли дізнаюся що вперше скаже мені мій соулмейт при нашій першій зустрічі. Може ми випадково зіткнемося десь у парку і він скаже щось нібито “Вибачте, Ваша краса засліпила мої очі” (ех, мрії). Ну чи він прийде в кафе, в якому я працюю, і коли я підійду до нього приймати замовлення, він зробить мені комплімент. Загалом, я всім серцем сподівався, що у мене на зап’ясті буде красуватися якась ванільна фразочка і напис нарешті засвітиться красивим золотим кольором. Мабуть, я чимось не догодив Богам і тепер у мене на руці “найпрекрасніша фраза” – “Іди нахуй”. Звичайно, що ще там могло бути. Везіння – моє друге ім’я.
На роботі ситуація спокійна. У кафе, у повітрі витає легкий аромат м’яти та кави, що дуже розслабляє. Незабаром закінчується моя зміна та готуючи каву я відраховую час. Людей мало, хоча зазвичай у вечірній час їх навалом. Зайнято лише 3 столики. За одним сидить доросла парочка, швидше за все чоловік та дружина. Чоловік щось захоплено розповідає та активно жестикулює руками, а жінка уважно слухає. За другим столиком сидить студентка і щось активно друкує у своєму ноутбуці, не відволікаючись на зайвий гомін. Ну а за третім столиком сидить хлопчина і свердлить мене поглядом. Він прийшов сюди приблизно півгодини тому і дивиться на мене приблизно стільки ж.
– Ну Мін-і, скільки ще можна чекати твою напарницю? – простягнув руки на столику той самий хлопчина. – Ти ж казав, що сьогодні працюєш до восьми, а вже десять хвилин на дев’яту.
– Те, заспокойся, – віддавши замовлення, я сів до нього за столик навпроти нього. – Я не просив тебе щоб ти на мене чекав, – я відкинувся на спинку дивана і втомлено відкинув голову назад.
– Ти мене не просив, – підняв голову Те і підпер її руками. – А я себе просив. Ми ж домовились сьогодні випити. – Склав руки на грудях.
У кафе пролунав дзвін, який сповіщав про нових відвідувачів.
– Чимін-і, вибач, я трохи запізнилася. – У кафе зайшла моя напарниця. Сьогодні вона виглядала якось святково, на ній була синя сукня трохи нижче колін і туфлі на низьких підборах, а волосся було завите і красиво покладене.
– Суйон, ну чого ти так довго? – Схопився Техьон і підійшов до дівчини вітаючись приобнявши її.
– У брата день народження, от і запізнилася, – поставила на стійку свою сумочку Суйон. – А ти як завжди чекаєш Чіміна? – потріпала волосся Те дівчина.
– Ти ж знаєш, наша перукарня закривається раніше, як зміниться Чім, – почухав потилицю Те. Суйон кивнула на знак згоди.
Техьон працює в перукарні недалеко від нашого кафе, і так як ми живемо недалеко один від одного і йти нам в один бік, він частенько чекає на мене, нібито щоб мені не було страшно самому йти в пізній час. Хоча насправді, це він боягуз і боїться ходити в темряві, навіть при світлі ліхтарів.
– Я зібрався, – підійшов я до них і поклав руку на плече Те. – Можемо висуватися.
– Нарешті, – закинув рюкзак на одне плече і попрямував до виходу Те. – Суйон, до зустрічі.
– Гарного вечора, – трохи вклонився я і пішов слідом за Те.
– Вам теж хлопчики, – крикнула слідом Суйон.
На вулиці був легкий теплий вітерець. Світили ліхтарі та вивіски магазинів. Дорогою, Те захоплено розповідав мені як пройшов його день на роботі. Я міг би сказати що Техьон хотів там працювати, але ж це не правда. Він влаштувався туди тільки через те, що думає, що зустріне свого соулмейту саме в перукарні. І це все через його напис, який голосив: “Вибачте, ви вмієте фарбувати волосся?”. І зважаючи на все, він його ще не зустрів.
Ми вирішили, що будемо сидіти у Техьона вдома. Так як я живу ближче, ми зайшли до мене, щоб я прийняв душ і переодягнувся з робочого одягу. Ну а потім попрямували до Те, перед будинком зайшовши в магазин по пиво.
– Оо~ мабуть, не один я покликав друзів, – як тільки ми зайшли в квартиру, виглянув з кухні брат Техьона – Джин. – Привіт Мін-і.
– Привіт хьон, – я зайшов на кухню і поставив пакет із напоями на стіл.
– Хто прийде? – сів на стілець Те і зацікавлено подивився на Джина, я наслідував його приклад, також сів на стілець.
– Повинні прийти Джун-і та Хобі, – не відволікаючись готуючи закуски, промовив Джин усміхаючись. Завжди коли він вимовляє чи чує від когось ім’я Намджун, на його обличчі з’являється посмішка до вух. Джун його соулмейт і вони разом уже півроку. – Начебто з другом, – додав Джин.
– Оу, якщо будуть хлопці, – почувши імена друзів, я посміхнувся. – Значить, буде весело.
– А що за друг? – Піджав під себе одну ногу Те і дістав з пакета пляшку пива.
– Я з ним не знайомий, єдине що можу сказати по розповідях хлопців, так це те, що він хороший, але часом нестерпний, – поставив три великі тарілки із закусками на стіл Джин і сів поруч із Те.
У двері зателефонували і Джин схаменувшись помчав відчиняти. Почувши веселі голоси друзів, у мене з’явилася посмішка. Адже не так часто ми можемо зібратися разом, щоб відпочити і поділитися новинами один з одним. Першим на кухню зайшов Хобі, а за ним Джун обіймаючи за плечі Джина.
– Привіт, – весело махаючи руками, скрикнув Хосок. – Нарешті ми вип’ємо разом, – обійнявши нас із Те сказав хлопець.
– Хлопці привіт, – набагато спокійніше, ніж Хобі, сказав Джун і відпустивши Джина сів на стілець.
– Привіт, – я кивнув головою і мій погляд упав на величезний пакунок у руках Джуна. – Я бачу сьогодні буде п’янка, – усміхнувся.
– Нам все одно нічого втрачати, завтра вихідний Мін-і, – поклав свою руку мені на плече Те.
– А де ваш друг? – посміхаючись склав руки на грудях Джин і сперся стегнами на тумбу.
– Дорогою він трохи посварився з батьком по телефону, – подав голос Хобі. – Тому він на вулиці заспокоює нерви, – знизав плечима.
– Так мене не хвилює, в настрої він чи ні, кличте його, або я сяду пити без нього, – взявши тарілки і попрямував у вітальню Джин, Джун також узяв тарілку і пакет з напоями і пішов слідом.
Я вже збирався йти до вітальні, як Техьон схопив мене за руку.
– Мін-і, – зазирнув мені у вічі Те. – Чи не міг би ти сходити покликати цього друга?
– А чому я? – Чесно, я здивувався. Мені не складно, але я з ним не знайомий і зовсім не знаю як він виглядає.
– Хобі обіцяв показати мені танець, який він готує на конкурс, – перевів погляд на Хобі Те. – А якщо ми вип’ємо, то я знову не побачу його, – ображено надув губи.
– Тц, я думав ти забув, – важко зітхнув Хобі і обернувся корпусом до мене. – Чімін-і, будь ласка сходи якщо тобі не складно, а то це дитя від мене не відчепиться, – тицьнув пальцем на Те і засміявся.
– Ти кого назвав дитиною, – злегка вдарив у плече Хобі Техен.
– Добре, – я підвівся зі стільця і пішов до вихідних дверей.
– Якщо що, у нього попелясте волосся і будь з ним акуратніше, він може бути різким, – почувся голос Хобі з кухні.
Хоча в такий час на вулиці і було прохолодно, я вирішив не одягати кофту, а вийти в одній футболці, адже я не збираюся там сидіти, мені всього потрібно покликати цього друга.
Вийшовши з під’їзду, я озирнувся, на вулиці гуляли тільки собачники. На другій лаві від під’їзду я побачив хлопця, який поклав голову на свої коліна. Зважаючи на все це був саме він, бо як і сказав Хобі, у нього було попелясте волосся. Підійшовши трохи ближче, я поклав руку йому на плече.
– Ти в порядку? – спокійним голосом промовив я. І яке було моє здивування, коли він сказав ті самі слова.
– Іди нахуй, – грубо вимовив і відсмикнув плече від моєї руки хлопець, продовжуючи сидіти в такій же позі.
За всі три роки ніхто ніколи не послав мене тими самими словами. Але ось і знайшовся унікум, який це сказав. Так, мені було прикро, адже я нічого поганого не зробив йому, тільки запитав, чи все гаразд. Це ж як треба вибісити людину, щоб вона посилала незнайомих їй людей.
Я стояв над ним із шокованим обличчям і дивився на своє зап’ястя, напис на якому забарвився в той самий красивий золотий колір. Я не знав, що сказати, щоб мене знову не послали. Але мені й не треба було говорити, адже першим він порушив тишу.
– Хлопець, йди куди йшов, – уже не таким грубим голосом, але й не спокійним сказав той.
– Піднімайся, 45 квартира, Джин-хьон сказав, що сяде пити без тебе, – рівним і спокійним голосом сказав я і розвернувся щоб йти в квартиру, але зупинився. – І так, поглянь на руку, – кинув я і зник у під’їзді.
Зайшов до квартири я зовсім без настрою. Так, я розумів, що рано чи пізно я зустріну свого соулмейту і почую ті самі слова. Але я то думав, що почую їх за справу, а не просто так. У душі шкрябали кішки.
Те побачив мене в передпокої і схопивши за руку потягнув до вітальні. Джин і Джун уже розставили закуски та напої на низькому столику, а Хобі сидів у кріслі та клацав у своєму телефоні.
– Де Юнгі? – відволікся від свого телефону Хобі і глянув на мене.
– Хто? Що? – я виринув зі своїх думок і слідом подивився на Хобі.
– Друг, Юнгі, – повторив Хосок і здивовано глянув на мене. – Ти в нормі?
– Ах так, друг, Юнгі, – ніяково усміхнувся я. – Я його покликав, він повинен підніматися, – я то точно і не знаю, чи піднімається він, чи ні, я то пішов перший.
– Так, я починаю пити без нього, – голосно сказав Джин і хотів сісти на диван, як почувся дзвінок у двері.
Джин вирішив сам піти відкрити, адже йому було не в терпіж. Поки Джин зустрічав гостя, ми розсілися на місця. Джун сів на диван, Хобі так і сидів у кріслі, а ми з Те як зазвичай сиділи на підлозі в позі лотоса підмостивши подушку.
– Проходь швидше, – почувся голос Джина і хлопці зайшли у вітальню. – Так це у нас Техьон, – вказав на друга Джин слідом указуючи на мене. – А це Чімін, ну його вже ти бачив, він виходив до тебе.
– Привіт, – радісно махав рукою Те.
А мені навіть не хотілося піднімати на нього погляду. А я ж досі не бачив його обличчя. На вулиці він був нахилений і не було видно, а зараз і не хотілося дивитися на людину, яка послала мене.
– Привіт, я Юнгі, – трохи посміхнувшись, сказав Юнгі і підійшовши до дивана сів. І як на зло сів навпроти мене.
– Тобі краще? – глянув на Юнгі Хобі.
– Так, мені краще, – підтиснув одну ногу під себе Юнгі.
Цікаво, від чого йому краще? Що послав мене? Міг би і мені не грубити і так само спокійно відповісти.
Я лише на мить вирішив глянути на Юнгі і як тільки підняв очі, наші погляди перетнулися. Він відвів очі першим і я побачив виступаючий рум’янець на його щоках. Він був досить гарний, його попелясте волосся чудово поєднувалося з його блідою шкірою.
– Народ, – скрикнув Хобі. – Я буду дуже вдячний, якщо ви прийдете подивитися на мій танець для конкурсу. Техьон, можеш не приходити, ти вже бачив, – засміявся хлопець і випив вміст з пляшки.
– А я візьму і на зло тобі прийду, – склав руки на грудях Те.
Хобі дуже часто брав участь у різноманітних танцювальних конкурсах. Він працював хореографом в одній великій компанії і для того, щоб знайти талановитих танцюристів, він часто приходив на конкурси і виглядав їх там, а щоб не розслаблятися сам брав у них участь.
– До речі, щоб ви знали, – усміхнувся Хобі. – Музику під мій танець написав Юнгі.
– Серйозно? – у Техьона спалахнули очі. – Це круто. То ти пишеш біти айдолам?
– Ну можна і так сказати, – ніяково почухав потилицю Юнгі. – В основному я пишу музику для себе, – знизав плечима.
– Так, наш Юнгі репер-початківець, – поклав руку на плече друга Джун і глянув на нього.
Юнгі посміхнувся лише кінчиками губ.
Ми сиділи, випивали, ділившись і обговорюючи новини та нові події. В основному Джин розпитував Юнгі про його життя, оскільки йому було дуже цікаво. Я сидів і не поспішаючи попивав своє пиво, намагаючись не дивитись на Юнгі. Я хотів би розглянути його повністю, але всередині мені було ще прикро.
– Мін-і, – схопився з дивана Джин. – Твій напис, він золотий, – підбіг до мене і взяв мою руку, щоб ближче розглянути напис. Ну навіщо я потягнувся за закускою? Адже знав, що хтось та й помітить.
– Ти зустрів соулмейта? Хто він? – гладив мою руку Джин і роздивлявся золоту оправу напису.
– Дивно, ще сьогодні вона була чорною, – підсунувся ближче до мене Те і так само, як Джин дивився на моє зап’ястя. – Коли встиг? – додав Те. Я лише потай кинув погляд на Юнгі і тяжко видихнув.
– Нічого особливого, – забрав я руку і прикрив напис долонею. – Я потім розповім, – ніяково посміхаючись відповів я.
Не дивно що в Юнгі ніхто не помітив напис, що так само змінив колір. Я впевнений, що друзі не раз бачили її. Не знаю як у решту днів, але сьогодні вона була прихована напульсником. Він сидів нахиливши голову і дивився на свої руки, смикаючи кільце на середньому пальці.
Через деякий час, будучи добре напідпитку, Хобі, Джина і Те потягнуло на танці. Хосок підключився до колонки та ввімкнув музику. Спочатку грали якісь закордонні пісні, а потім, за словами Джуна, почала грати музика Юнгі. Хлопцям було весело, Те та Хобі вирішили влаштувати танц-баттл, ну тут і так зрозуміло хто виграє. Те і не намагався круто танцювати, він просто веселився, ну а Хобі віддавався на повну.
Вимотавшись і трохи приглушивши музику, хлопці посідали відпочивати.
– Хобі, та ти просто танцювальна машина, – віддихавшись сказав Техон.
– А ти машина для веселощів, – засміявся Хобі і відкинувся на спинку крісла.
У двері почувся дзвінок і всі дивилися на Джина.
– Ми ще когось чекаємо? – здивувався Джун.
– Ні, гадки не маю хто це, – знизав плечима Джин.
– Я відчиню, – схопився Те і попрямував до дверей.
Поглянувши в око Те побачив молодого хлопця. Він був у міру підкачаним, це було помітно через те, що він стояв у шортах та футболці.
“Напевно новий сусід” – подумав Те і повернув клямку на замку.
– Вибачте, ви вмієте фарбувати волосся? – почухав потилицю хлопець.
– Не може бути, – відкрив рота Те і піднявши свою руку глянув на зап’ястя. Його напис почав змінювати колір. – Я чекав на тебе в перукарні, а не вдома, – злегка вдарив у плече хлопця Те.
– Вибач, якби я тільки знав, – усміхнувся хлопець. – Я Чонгук, – простяг руку.
– Техьон, – потиснув йому руку і різко потяг. – Якщо вже ти тут, проходь.
До вітальні зайшов Те з якимсь хлопцем. У Техена сяяли очі, і це не від кількості випитого алкоголю, як від радості. Опустивши погляд нижче, я побачив, що він тримає хлопця за руку, та ще й міцно. По одному його виду можна було зрозуміти, що трапилося щось хороше.
– Привіт, – трохи вклонився Чонгук і опустив погляд у підлогу.
– Народ, не повірите, – надто голосно і якось збуджено говорив Те. – Я знайшов свого соулмейта, – повернув руку Те так, щоб ми бачили золотий напис.
– Ну взагалі-то, це я тебе знайшов, – глянув на нього Чон і міцніше стиснув руку.
– Ой та гаразд, не чіпляйся, – потягнув за собою Чона Те і посадив на своє місце. – Сідай.
Усі сиділи у захваті. Тільки Юнгі та цей хлопець перекидалися якимись здивованими поглядами.
– Я звичайно радий, що ти знайшов соулмейта, – подав голос Джин і подивився на Техьона. – Але, може, ти нас уже познайомиш? – усміхнувся Чонгуку.
– Аа~, вибачте, – почухав потилицю Те.
– Я Чонгук, ваш новий сусід, – вирішив узяти на себе ініціативу Чон. Він сидів трохи скуто, адже ми були для нього зовсім незнайомі.
– Приємно познайомитись, я Джин, брат цього дурника, – кивнув головою і посміхнувся Джин, Чонгук у відповідь також кивнув головою.
– А я Намджун, хлопець брата цього дурника, – пустив смішок Джун і обняв за плечі Джина.
– Ей, ви змовилися? – Схопився Те, але я потягнув його за руку і посадив назад.
– Те, заспокойся, – промовив я. – Я Чімін – найкращий друг, – кивнув головою.
– А я Хобі, головна заводила в цій компанії, – посміхався на всі зуби Хобі. Так, це було у його репертуарі.
Представившись, всі втупили свій погляд на Юнгі, адже він ще не привітався і не представився.
– Привіт, Гук-і, – усміхнувся Юнгі.
– Юнгі-я, ну чому я постійно скрізь натикаюся на тебе, – не стримуючи сміх, говорив Чонгук. – Ти що стежиш за мною?
– Ви знайомі? – здивувався Джун і почергово подивився на одного.
– Звичайно, – коротко відповів Юнгі. Не дивно, адже за весь вечір він лише кілька разів відповів Джину, а решту часу мовчав дивлячись на свої руки.
– Звідки? – втрутився в розмову Хобі.
– Жили в одному будинку вісімнадцять років, – сів позу лотоса Чонгук.
– І що це значить? – замислився Те. У таких ситуаціях він часто тупив.
– Ми брати, – потяг Юнгі.
– І чому ми цього не знали? – склав руки на грудях Хобі.
– Тому що нас розділили, я ріс із матір’ю, а він із батьком, – втомлено видихнув Юнгі.
Джин як завжди почав розпитувати гостя про життя, а Джун і Хобі діставали Юнгі, чому він раніше їм не розповів, що в нього є брат. Ми з Те сиділи обговорювали наші вихідні.
– Отже, це виходить, що кожен з нас уже зустрів соулмейта, – звернувся до всіх Джин.
– Чому ж, не всі, – здивувався Хобі. – Юнгі ще не зустрів, – тицьнув пальцем на друга.
Юнгі ніяково підняв голову і глянув на мене. У його погляді був ніби жаль.
– Ну взагалі, – почав знімати напульсник Юнгі. – Я теж зустрів, – повернув своє зап’ястя, на якому був красивий золотий напис “Ти в порядку?”.
– Ого, Юнгі, – підскочив до нього Хобі. – Та коли ти тільки встиг?
– Тоді, коли ви послали за мною Чіміна, – з виною глянув на мене Юнгі. Я не витримав його погляду і опустив голову.
– Так виходить, ви з Мін-і соулмейти? – скрикнув Те і подивився на мене.
– Виходить так, – все також дивився на мене Юнгі. Я відчував його погляд на собі і мені було ніяково.
Я вже зовсім не хотів пити і тим більше продовжувати цей вечір. Мені треба було переварити все, що трапилося за цей вечір. Ще трохи і моя образа зжере мене зсередини.
– Хлопці, вибачте, я мабуть піду, – почав вставати я зі свого місця, як Те схопив мене за руку.
– Мін-і, не йди, – благаючи подивився Те.
– Я втомився, чесно, – усміхнувся я. – Завтра ще буде день, щоб випити.
– Все гаразд? – спитав Джин. Як же мені не подобається це чортове питання.
– Все добре. Вибачте, я піду, – трохи кивнув головою.
Я так швидко хотів звідти піти, що забув свою кофту у Те, а на вулиці далеко за північ і прохолода огорнула вулиці.
Думки не давали мені розслабитись. Ну чому саме мені попалися ці погані слова? Як казав Техьон, я дуже вразливий, і коли я зустріну свого соулмейта, коли він вимовить ті самі слова, я розплачуся. Я не вірив Те.
Але він, як у воду, дивився. Ні, я не розплакався, але якби мені не потрібно було йти до друзів, я розплакався і пішов додому тихенько плакати в подушку.
Мене пробирало тремтіння від холоду. Додому мені йти близько десяти хвилин, але замерз я, як собака. Ззаду почулися кроки і на плечі мені лягла чиясь чорна кофта. Обернувшись, я не повірив. Переді мною стояв Юнгі. І судячи з того, що він був захеканий, він біг.
– Що ти хочеш? – Злість пробирала мене.
– Чімін, – віддихнувшись в півголоса сказав Юнгі.
– Навіщо йшов за мною? – Не витримавши я підвищив голос. – Хочеш ще раз послати мене? Так давай, – я розумів, що він не за цим біг за мною, але на жаль, я вже не контролював свою промову.
– Вибач мені, – винно опустив голову Юнгі.
– Вибач? – я подивився на нього здивовано. – Для тебе це норма? Спочатку посилати незнайомих тобі людей, а потім просити вибачення?
– Вибач, я правда не хотів, – глянув мені прямо в очі Юнгі так, що мене пробрала тремтіння. – Просто цього вечора на мене стільки навалилося.
– Це не означає, що треба посилати всіх і вся, – спокійніше сказав я. – Не такої першої зустрічі із соулмейтом я хотів. Вибач, але я втомився.
Я розвернувся і пішов. Але Юнгі не зупинявся.
– Вибач, Чімін-і, – він обійняв мене ззаду. Мені здавалося, що в мене ось ось зупинитися серце. На очі накотили сльози. Я розвернувся до нього обличчям і перша сльоза побігла по моїй щоці. Юнгі акуратно доторкнувся до моєї щоки і стер сльозу, потім узяв мене за руку.
– Вибач мені, я дуже жалкую, – дивлячись мені в очі ніжно вимовив він. – Давай почнемо знову?
– Що саме? – не стримуючи свої сльози, спитав я. При ньому мені не було так соромно плакати. З ним я почував себе захищеним.
– Запитай мене теж саме, – вказав поглядом на напис на своїй руці Юнгі.
– Ти в порядку? – витираючи сльози, спитав я.
– Я буду в порядку, тільки якщо ти будеш поруч, – поклав свою руку мені на щоку Юнгі. Я не стримуючи плач кинувся йому в обійми.
Він обіймав мене щосили і гладив мене по голові. У його обіймах мені було так тепло і спокійно, що мені не хотілося його відпускати. Я й забув про образу, адже вона ніщо порівняно з його новими словами.
Мені було настільки добре, що я й не помітив, як напис на моїй руці почав змінюватися. “Я буду в порядку, тільки якщо ти будеш поруч” – голосив напис. Мабуть, я дуже сильно хотів саме цих слів. І не дарма мріяв про щось ніжне та ванільне. І Юнгі зовсім не кретин.
Додати до улюблених