Десь в глибині осіннього лісу є затишна невелика тераса при старому будинку, її давно ніхто не замітав, пил з брудом сором’язливо
вкрило сухе листя, щоб не бачив це ніхто.
І якось сумно навіть: соромиться стара тераса при будинку в глибині осіннього лісу, не хоче, щоб бачили її такою,
а ніхто навіть не дивиться.
Не з гілок дерев, не з глибини лісу, ніхто не дивиться з неба, не сидить на хмаринках, не літає на коптерах та вертолітах,
ніби у всьому світі, в цілому всесвіті, всі очі водночас опинились заплющені.
Там залишився стіл і стільці, на столі навіть якась скатертина, можливо, під нею лишилась чиста поверхня, найчистіша з усієї тераси.
Стільці не щадили дощі, які у цьому вересні видались дуже рясними, і не щадила їх спека у серпні, та особливо у липні.
А взагалі тільки самій осені відомо, скільки ця тераса при старому будинку в ще більш старому лісі в такому порожньому стані.
Чогось не виникає сумнівів, що вона стала такою саме колись восени.
Взагалі це гарне місце: тут пахне справжнім лісом, великі дерева захищають від всього у цьому світі, окрім осені.
Це гарне безпечне місце, яке пахне корою дубів та голками ялівця, це місце, яке встелене листям ясена, листям бука,
в траві ховаються навіть сухі квіти липи.
Це місце, де ніколи не знайдуть нікого, тут можна заховатись хоч назавжди та навіть довше. Головне з найближчими.
А скільки їх буде то питання відкрите.
Це місце, де ніколи не знайдуть нікого, але в тому і пастка: це місце ніхто і не може знайти, щоб там проводити час.
Отак і стоять на терасі в глибині ніби самої осені старі стільці, накритий скатертиною стіл, все вкрите сухим листям, і навіть вітер його не ганяє.
І все тут чекає на якусь дружню бесіду, щоб пили чай та смажили шашлик, щоб сиділи і дивились в глибину лісу, вдень чи вночі,
все тут бажає, щоб нарешті почав лунати голос життя.
І все тут чекає, доки прийдуть в гості до них Леся Українка, Франко, Стус і Сковорода.
Чи хоча б хтось з нас.
Додати до улюблених