Ілля на мить завмер, дивуючись моїй реакції, а потім знову почав наступати, посміхаючись іще ширше.
— Віталіна, я розумію що це виглядає, як переслідування, али ти принаймі могла б зробити вигляд що рада мене бачити. Дивись, які я тобі гарні квіти купив.
Він випростав до мене руки з «біологічною зброєю».
— Прибери їх від мене.
Задкуючи, я перечепилася за сходинку, гепаючись на дупу. Телефон вислизнув з пальців і з брязкотом впав на бруківку.
Наче нічого не помічаючи, Радченко поклав на мої коліна букет лілій, знімаючи на камеру власного айфона цей романтичний, на його думку, момент.
— А щоб тобі, — ошелешено дивлячись на бісові квіти, я з запізненням накрила, складеними разом долонями, частину обличчя.
Пилок вже зірвався з тичинок, здійнявся в повітря, потрапив через носоглотку в бронхи.
— Ну ж бо, посміхнися, красуне. Не буть такою приндою.
— Пішов ти, — розпачливо випалила я, відчуваючи як почали сльозитися очі.
Це був перший дзвіночок до наближення неминучої катастрофи.
— Не засмучуйся, я куплю тобі новий телефон. Він не вартий твоїх сліз.
Я відкинула від себе лілії, наче вони були отруйною гадюкою. Насправді так воно і було. Принаймі для мене. В носі почало нестерпно свербіти, я панічно обхопила пальцями горло, яке швидко набрякало.
— Ти, що, ненормальна? Ти хоч знаєш скільки вони коштують?! — обурився цей інфантильний кретин. Коли я почала судомно хапати ротом повітря, він занепокоєно запитав: — Агов, ти чого?
— Сумка… — прохрипіла я, жалкуючи що не взяла її з собою.
В ній лежали ампули і шприць, з допомогою яких можна було зняти набряк.
— Яка сумка? — розгублено роззираючись, Ілля почав її шукати, глипаючи ошелешеними очима на сходи, смітник, тротуар… — Де вона? Як вона виглядає? Чого ти мовчиш?
Радченко панікував навіть більше за мене. Збагнувши, що на його інтелектуальні здібності не варто сподіватися, я стала навколішки і на осліп поповзла до дверей. Може хоч так він допетрає, що моя сумка залишилася в салоні краси. Чого б іще я стовбичила на вулиці напів одягнена.
— Куди ти повзеш? Не рухайся, я викликаю швидку.
Чоловічий баритон потонув у товщі води. Всі звуки зникли, неначе зав’язли в смолі. Перед тим, як втратити свідомість, я почула занепокоєний жіночий голос…
***
— Давай, дівчинко, дихай. Ось так, молодець.
Віддалено знайомий хрипкуватий голос, наполегливо витягував мене із забуття. Киснева маска, що щільно прилягала до обличчя, допомогала нормалізувати концентрацію кисню в крові. Праву долоню міцно стискали чиїсь пальці — сильні і лагідні водночас.
Відкривши свинцеві повіки, я зустрілася з пильним поглядом насмішкуватих зелених очей. Сивочолий чоловік, з рудими від паління вусами і в накрохмаленій медичній шапочці, привітно мені усміхнувся.
«Трясця, невже я знову на його зміну потрапила»
— Савицька, коли ти вже знайдеш собі постійного кавалера? Який знатиме які квіти можна тобі дарувати, а від яких ти можеш померти. Не дасиш мені спокійно до пенсії доробити.
В удавано буркотливому голосі вчувалася турбота. З Зінкевичем ми були давні знайомі. Відтоді, як він вперше приїхав на виклик і врятував мене від задухи, ми з ним бачилися тепер не так регулярно. Хоча ні. Востаннє Валерій Ігнатович реанімував мене пів року тому.
Того ранку кур’єр помилився адресою і вручив мені трикляті лілії від якогось Хвалька. Я знати його не знала, але ж хіба Зінкевичу це можна було донести до вух? Навряд. Він неодноразово забирав мене на швидкій саме з невдалих перших побачень, тому не дивно, що в дідугана склалося таке враження.
«Стоп! Якщо він обома руками стискає балон, тоді хто мене тримає за руку?»
Скосивши очі, я з подивом витріщилася на Славку. Волошкові очиська дивилися на мене з занепокоєнням. Вона посміхнулася краєчком вуст, послабивши тиск на мою долоню. Артеріальний натомість підскочив угору, і прибори, під’єднані до мене, оскаженіли.
«От лайно!»
— Агов, легше, дівчинко. Ти, що, ніколи гарненьких білявок не бачила? — пожартував Валерій Ігнатович, хрипко загиготавши.
«Господи! Невже не можна було змовчати?»
Моє обличчя миттєво запалало багрянцем, на що Зінкевич задоволено крякнув. Звірившись з моніторами він знову поглянув на мене, мружачи очі.
— Ну і ну, Савицька. Якби я знав, що твій тиск так швидко можна привести в норму, без допоміжних препаратів, не став би їх на тебе витрачати.
Загнавши мене цими словами в ще глибший стан збентеження, лікар змовницьки підмигнув Славці. Вона зніяковіло відвернулася до вікна але руку мою не випустила. Її підтримка була дуже приємною. Байдуже, з яких міркувань вона це робила.
«Цікаво, як Славка опинилася зі мною в кареті невідкладної допомоги і куди подівся той блакитноокий красунчик?»
Де був Радченко мені було начхати. Йому ж краще не потрапляти мені на очі найближчим часом. Інакше я гарантую, що він на власній шкурі дізнається, як це, коли тобі бракує повітря.
Тактовно покашлявши, Зінкевич звернувся до мене:
— Гаразд, давай перевіримо чи ти вже можеш дихати самостійно. Готова?
Я погідно хитнула головою. Залишатися на ніч в лікарні мені не хотілося, та й не було в цьому потреби.
Припіднявши кисневу маску Валерій Ігнатович вперився в монітори. Вони трохи попискати і швидко заспокоїлися. Дихати без сторонньої допомоги було просто казково. Мої вуста розтяглися в щасливій усмішці. Зінкевич підбадьорливо похлопав широкою долонею по моєму стегну.
— Спробуй сісти. Скажеш, чи не паморочиться в голові.
Коли я сперлася на лікті, долоня Славки опинилася на моїй спині, даруючи підтримку і незабутні відчуття.
«Хто сказав, що тільки «Red Bull» окриляє людей?»
Я їй вдячно кивнула і загубилася в її неймовірно красивих очах, зовсім забувши, що маю доповісти Зінкевичу про своє самопочуття.
— Що скажеш? Тільки чесно! Бо я тебе знаю.
Озирнувшись до нього, я впевнено відповіла:
— Почуваюся просто чудово. Ви чарівник. Не знаю, що б я без вас робила.
— Отримувала б на горіхи від пращурів, за те що залишила бабу Ганю без правників, — згуморив чоловік, регочучи з мого насупленого вигляду.
Валерій Ігнатович був добре знайомий з моїми родичами. Вони замучили його з «подарунками вдячності», за мої порятунки, від яких він відхрещувався, кажучи що це його робота і що за неї йому платить держава. Про правнуків Зінкевич дізнався від моєї бабусі, яка постійно торочила, що я от-от маю її ощасливити. Тепер, при кожній слушній нагоді, він нагадував мені про це в жартіливій манері.
— Агов, Вітоська! Ти там жива? — почувся знадвору схвильований голос Маринича, — Відгукнися. Мене ці цербери, в білих халатах, не хочуть до тебе впускати.
— А ти хто такий, щоб тебе впускали? — осадила Дениса сварлива жіночка, — Ходять тут всякі, права свої качають!
— Як це хто? Я її наречений. Тож маю повне право знати, як себе почуває мою кохана.
— Який наречений? — обурено вибухнув Ілля, — Я з Віталіною ходив на корпоратив, а не ти. Ви розійшлися з нею, всі про це знають.
Я дійсно таке казала колегам по роботі, коли вони в мене запитували, чому я прийшла цього разу на вечірку без Маринича.
— Слухай сюди, довбню, Ще раз тебе з Вітоською побачу, руки повириваю. Зрозумів? — розійшовся ненажарт мій «наречений»
— А-ну заспокойтеся, бо я зараз поліцію викличу. — пригрозила їм та сама жіночка, що вартувала біля карети невідкладної допомоги.
Крила, які нещодавно виросли за моє спиною від доторків Славки, вирвала та ж сама рука, яка їх мені подарувала. Прибравши долоню, білява красунечка відсунулася від мене подалі. Я розгублено поглянула на неї, однак вона цього навіть не помітила. На її обличчі застиг вираз байдужості і ще чогось такого, що в мене не вийшло зчитати.
«Бог дає, Бог забирає» — розважливий голос бабусі, що майнув в голові, змусив мене заскреготіти зубами.
Я стиснула кулаки. Нам’яти боки тим двом довбням, що все зіпсували своїм патяканям, здавалося чудовою ідеєю.
— Моя тобі порада, дівчинко, впорядкуй своє життя. — торкнувшись до мого плеча, стиха промовив Зінкевич.
Додати до улюблених