– Мамо, я вдома! – був чутний шум на кухні, тож П’єтта зазирнула туди. Її мама разом із тіткою поралися навколо декількох кастрюлей і пателень. Батько П’єтти і його брат, жінкою його була її тітка, що зараз допомагає на кухні. Вони живуть двома сім’ями в одному домі.
– Привіт, крихітко. – мама привіталася і тітонька теж кивнула.
Дівчина нарешті змогла піднятися до своєї кімнати. Складно було назвати це кімнатою. Скоріше це невеличка майстерня з ліжком у ній. Кімната мала велике вікно, яке виглядало на сусідній будинок. Воно було закрите довгими ролетами, що гарно пропускали світло. Вздовж вікна, на підвіконні якого стояли різні домашні рослини, стояв широкий робочий стіл. З лівого боку на ньому розміщені стопочкою підручники і зошити, які вона вчора використовувала і забула повернути до шухлядок у цьому ж столі. А з правого боку лежать пластмасовий планшет з прикріпленими листочками і якимись наборами глини, пластиліну і фарб. У дівчини звичайно був ноутбук, але вона ним не так часто користалися, тому він лежав у довгій рухомій поличці, де зазвичай підлітки розміщували клавіатури для комп’ютерів.
Праворуч від столу були скляні двері із опущеним ролетами. Вони вели на балкон. Балкон був відкритою платформою з кованими парканчиком, на якому висіли горшечки з квітами, що вже давно розцвіли. Вже був кінець квітня.
Вздовж стіни навпроти вікна стояло ліжко, охайно застелене бузковою ковдрою. З одного боку кімнати стояла шафа з одягом і великим дзеркалом на одній з дверей, яке П’єтта не полюбляла. А з іншого високий, майже до стелі, стелаж. На його поличках стояли охайні книжки з різними історіями. Якісь наукові, якісь романтичні, а якісь фантастика. Також на цих поличках стояли невеличкі скульптури тварин і людей.
П’єтта займалася ліпленням з глини. Їй подобалося виліплювати кожну маленьку деталь, що зринали у її голові чітким образами. Дівчина спочатку замальовувала свою майбутню роботу на листках бумаги, що прикріплені до планшету, а вже потім ліпила її. Над ліжком вона наліплювала деякі свої ідеї на стіну, а поруч з вікном висіла велика пробкова дощечка вся завішена малюнками, календарем і зрідка невеличкими фотографіями.
Нарешті П’єтта скинула свій рюкзак. Вона вмостилася на стільчику за столом. Витягнула комп’ютер і увімкнула на ньому тиху музику. Потім витягнула планшет з папером і коробку олівців з шухлядки. Вона почала замальовувати велетня. Одинокого, що сидів підібгавши ноги і обійнявши їх за коліна. Він поступово ставав землею. Його кістлява спина, похилена голова і ноги виднілися відокремлено від гори, що утворювалася під велетом. Сірі олівці лиш додавали суму цьому образу. П’єтта гадала, що ще можна додати, як її думки перебив шум у коридорі, скрип дверей і крик:
– П’єтто! – дівчину захопили у полон обіймів дві пари маленьких рук. Це були її кузени-близнюки. Вони повернулися додому і за своєю звичкою одразу залетіли до двоюрідної сестри. Вони були на п’ ять років молодші і дуже любили П’єтту. Вона постійно їм розповідала вечорами цікаві історії, які сама вигадувала або вичитувала у книгах.
Хлопців звали Сев і Сет. Вони мали короткі зачіски такі ж кудряві, як і у П’єтти. Пасма були майже чорного кольору і темно-рудого – сімейна ознака. Їх карі очі дивилися у зелено-болотні П’єттині. Дівчина побачила веселі іскорки.
Частина 5
– Ви вже повернулися. – дівчина посміхалася їм.
– Так. – обоє хлопців одночасно відповіли.
– Тітонька сказала, щоб ти спустилася до них з мамою на кухню, – почав говорити Сев.
– Їм потрібна твоя допомога, бо ми скоро підемо до Даркелів. – продовжив за ним Сев.
– Аааа, звичайно. – П’єтта вимкнула музику і відклала аркуш зі своїм малюнком. Дівчина швидко спустилася сходами і ще швидше опинилася у дверях кухні.
– Мамо, ти кликала?
– Так, люба. Допоможи нам скласти усе з собою. Лада покликала нас до себе і наших нових сусідів. Ми домовилися хто і що готує, а також хто і що несе. Діставай наші кошики й… – не стигла П’єттина мама договорить, як її перебила тітка.
– Фебо, поглянь. Стільки каші достатньо? – тітонька накладала їжу у глибокі миски, які закривалися згори кришкою.
– Фіво, я гадаю, що цього навіть занадто. Наших чоловіків немає сьогодні, отже усім вистачить. – жінки обидві засміялася, бо знали, які апетити у їх чоловіків.
У той час як кухарки завершували свою роботу, П’єтта вже дістала два великих прямокутних кошика. Вони були зручними для пікніків чи для того, щоб ось так наготувати їжі і принести. Дівчинка почала поступово складати миски одна за одною, влаштовуючи як найзручніше.
Вона завжди полюбляла теплі вечори на вулиці з сімейною вечерею чи у гостях у Даркелів. А все тому що Даркель, це прізвище Берклі. Його сім’я частенько запрошувала до себе когось. На подвір’ї вони мали довжелезний стіл, за яким могли вмоститися вони самі, П’єттина сім’я і, мабуть що, ще декілька сімей.
П’єтта раділа. Раділа, аж до тієї мить, поки одна з думок не нагадала їй, що сказала її мама: нові сусіди теж там будуть. Від цього дівчина оторопіла. Вона не хотіла бути там з Демом. Ні, не можна було сказати, що він їй не сподобався. Так само не можна було сказати, що сподобався. Їй просто було некомфортно, коли у її ідилії з’являється хтось новий.
Додати до улюблених