Осінь бачила страшний сон, від якого ніяк не могла прокинутись: сьогодні вночі їй снилось, що жовтень не настав.
Це був світ, який втратив свій сенс, це був світ, який розгубив всю красу водночас: листя просто впало на землю,
листя просто лежало, немов померле.
Дерева застигли у сірому просторі і були так далеко одне від одного, не обіймались, не торкались одне одного,
просто застигли.
Розбиті, розлиті вулиці, всі кроки замовкли водночас, тільки хтось викинув непотрібні черевики, і жоден безпритульний,
жоден безпритульний,
їх не взяв.
Втік вітер, точніше просто не прийшов, не приїхав: ані електричкою, ані поїздом метро, ані інтерсіті, автобусом, блаблакар,
нічим, просто нічим,
а навіщо? Буде щось вити, буде щось пролітати, якісь коливання, без нього впораються, без нього впораються,
він чекає жовтня десь в себе.
Осінь не знає, де мешкає він. Осінь вдивляється в вікна, в вітрини, просто озирається навкруги, щоб знайти хоч якесь, хоч якесь з облич жовтня.
Та все позбавлено цього. Немає облич, немає ніяких рис.
Осінь бачила страшний сон, в якому жовтень не прийшов, в якому жовтень не настав. Це був світ, позбавлений краси. Це був світ,
в якому осінь припинила своє існування.
Осінь боїться не існувати, осінь боїться одного разу не настати, вона дуже схожа на нас в цьому плані: ми боїмось того ж самого.
Осінь бачила сон, в якому жовтень не настав, і через силу розплющила очі. Все. Вона вдома, вікна зачинені; неприємна судома зводить живіт.
«Все. Час наставати, час існувати. Тільки почищу зуби. А ліжко заправлю вже взимку».
Додати до улюблених