Єва
Одразу після трибуналу я сиділа в кабінеті Заклі разом з Найлом для вибору варти Ерена. Так я і отримала нагоду відзвітуватись перед Доком, що Франц таки наклав на себе руки, а після переважно мовчала, бо сил на подальшу брехню зараз не було. Даріус на цей раз радив Доку не як ворогу, а як відданому союзнику: він надав рекомендацію найдосвідченішим його людям, а не найтупішим як зазвичай буває. Що ж, буде весело. Мало буде з ножем спати тепер.
Невдовзі Найл покинув нас, дозволяючи мені знов зняти маску з балаклавою.
– Тобі слід набратись терпіння. Ти постійно вступаєш у гру занадто рано.
– Головне, що не занадто пізно… Я вже понад 10 років набираюсь терпіння і ніяк не наберусь. Може облишите надію? – у руках я крутила склянку з улюбленим бренді.
– Може. Яке імʼя вишивати на нашивках?
– Марко Бодт.
– Вже ввечері усе отримаєш. Не знаю коли там думає їхати Леві з Ереном, але ти поїдеш не раніше завтра. Вже досліджувала 104-й кадетський?
– Поверхнево. Цікаві діти, один з кращих корпусів.
– Потрібна певність, що Ерен єдиний може перетворюватись на титана з цього набору. Або певність, що це не так.
– Зрозуміла. Я перевірю, але на це може і тиждень піти.
– Маєш помічника тепер. – Він простягнув свою склянку, запрошуючи мене. Я поквапилась вдарити по ній своєю та випити залишок бренді. – Стосовно твого подальшого призначення…
– Хочу в Стохес. Або в Каранес… Ні, Стохес краще. Я звільнила тамтешнього начальника Поліції, можу посісти його місце. Чи це все ще достатньо висока позиція?
– Туди вже призначили Ведмедя, будеш під його керівництвом? Тебе настільки в рідні стіни тягне?
– Цікаво ж Док людей добирає. Важко буде, але мені треба там бути. Нехай думають, що Ведмідь мене контролює… І мої рідні стіни в Герміні… Поряд живе людина, про яку мені треба дбати. – Я не могла відірвати погляд від картини за спиною Даріуса. Вона чудово написана… От би показати якось Марі, вона ж так любить мистецтво… Хоча звісно Ведмідь мене хвилював більше. Треба пошукати інформацію по ньому, щоб було які карти розігрувати.
– Хтось ще йде в Поліцію зі 104-тих?
– Хороше питання… Жан Кірштейн ще ніби планував, але я не впевнена у його остаточному рішенні. Він хотів в Поліцію заради хорошого життя, але так він не задовільнить власне его. Енні Леонгарт я зчитати не можу – замало даних.
– Себе у ньому побачила? – він хмикнув, поправляючи окуляри та повертаючись до своїх папірців.
– Хіба що трохи.
– Мені не потрібна ще одна Липа.
– Він отримав бойове хрещення раніше за мене, значить і раніше за мене почне сумніватись у власних діях. Я не здивуюсь, якщо він зрештою у Розвідці опиниться… Гаразд, мені вже час. Є ще щось?
На щастя, він лише похитав головою та відпустив мене. Швидко виходячи з приміщення суду, я раділа. Нарешті свіже повітря, можливість трохи розімʼяти кінцівки і відданий помічник, який вже чекав на мене. Неочікувано… Хоча ні, радше незвично.
– У вас у корпусі є сироти або хтось, хто мало розповідав про своє дитинство, родину, рідне місто чи село?
– Імір сирота. Вона жила на вулиці наскільки мені відомо.
Цікаве імʼя…
– Значить зараз ми йдемо в архів і шукаємо будь-яку інформацію про неї. Ще хтось?
Я почала крокувати, задаючи темп. Якщо вона жила на вулиці, буде тяжко знайти хоч щось про неї. Треба буде звернути увагу на зниклих дітей в окрузі або на записи Поліції про міських порушників. Неможливо вижити на вулиці і не попастись Поліції бодай раз.
– Райнер і Бертольд з одного поселення в стіні Марія, але вони ніколи не казали його назви. І про батьків майже не казали нічого… Складалось враження, ніби у них не було батьків вже на момент падіння стіни Марія, а не після… А навіщо вам ця інформація?
– Треба виключити ймовірність того, що Ерен не один такий особливий. В першу чергу ми звісно ж перевіримо підозрілих людей, про яких обмаль інформації.
– Ви справді гадаєте, що це можливо?
– Усе можливо, допоки не знайти цьому заперечення.
Залишок дня ми провели в архіві, намагаючись розібрати завали, які ніхто не розбирав з самого падіння Марії. Навчити Марко роботи з папірцями та аналізом їхнього вмісту виявилось набагато легше, ніж я очікувала. Люди дуже часто не розуміють яка інформація в архівних записах є важливою, а яку можна упустити. Бувало таке, що мені доводилось читати звіти про те, як звали собак обʼєкта мого інтересу… Золоті були часи.
Будь-які відомості про Райнера та Бертольда починались лише з падіння стіни Марія. Гаразд, це можна було б пояснити тим, що архіви з Марії просто не встигли вивезти і зараз вони десь там гниють. А от як пояснити те, що у графах місця народження, проживання та імен родичів суцільні прочерки? Ні, такого бути не може. Хіба що якась помилка зі сторони архівів. Треба буде якось невимушено спитати у самих хлопців звідки вони. Спитаю у них за акцент, завжди працює.
Про Імір очікувано теж жодної згадки. Лише якісь виписки з рапортів Поліції з описом невідомої дівчини років чотирнадцяти з ластовинням та коротким темним волоссям. Але це нічого не дає.
Марко також вказав на Крісту, але для отримання даних про неї слід було показати посвідчення. Вони засекречені. Секретить тільки уряд, від якого мені зараз слід триматись подалі, тож я перепросила і сказала, що сплутала імена. Але це треба буде повідомити Даріусу. Може в нього вийде безпечно отримати відомості про неї…
Останньою в нашій колекції стала Енні. В неї та ж сама ситуація, що й з Райнером та Бертольдом. Проте вона зовсім нічого не казала про рідне місто, лише трохи розповідала про батька, якого ніби любила. Отже, в неї теж треба буде спитати. Та й обличчя в неї якесь… знайоме чи що? Де я взагалі могла її бачити?
Опісля ми рушили у штаб. Нарешті можна було нормально поїсти і відпочити.
– А ніхто не дізнається, що ми переглядали усі ті особисті справи?
– Будь-хто дізнається, якщо заплатить або пригрозить завідувачці архіву.
– Вона ж не повідомить Райнера чи інших?
– Ні. Вона задовбана життям, надто задовбана, щоб шукати якихось там кадетів і щось їм доповідати… – він боїться, просто так не питав би… От тільки хто саме з усіх цих імен його так лякає? З кожною секундою я дедалі сильніше відчувала його відчай і мені ставало його шкода. Треба якось допомогти йому… – Вони не наважаться діяти у мене під носом, що б там не сталось, чуєш? Зі мною ти у безпеці.
Проте він остаточно знітився і більше не говорив за вечерею, а згодом і залишив мене. То ось що відчував Йорґен, коли опікав мене… Навіть дивно, що він досі живий після усіх тих проблем, які я йому влаштувала. Зачувши тихі кроки позаду, я обернулась. Усього лише Леві.
– Твої друзі сказали тобі коли ми їдемо?
– Ні. Просвіти.
– Завтра опісля сніданку. – Зовсім неочікувано для мене він сів навпроти. – Поїдемо до старого штабу Розвідки, за володіннями Брена. Ервін наказав виділити у твоє розпорядження одну з веж: усе одно на весь замок буде лише десять людей. Але варти тобі ніхто не дасть.
– Передай мою вдячність полковнику Ервіну.
Леві навіть дуже хороший, коли звертається виключно з робочою інформацією без особистих додатків.
Невдовзі я повернулась до своєї кімнати. Завтра я вже нарешті заберу свої речі з Герміни перед поїздкою до замку разом з Яблунею, а поки навіть вигравала від такого збігу обставин: не треба було нічого пакувати. Натомість я могла написати такого необхідного зараз листа Йорґену. Набір для письма – один з єдиних речей, які були в моїй кімнаті на цю мить, тож я поквапилась ним скористатись.
“Уряд пішов на ескалацію. Найближчим часом додому не повернусь: близько місяця стерегтиму хлопця-титана, після мене призначать якимось капітаном в Стохесі. Іду по твоїх слідах…
Дам знати, якщо вони вийдуть на Єву. Бережи себе і Люка.”
Підписуючи цей лист своїм звичним псевдонімом, я задумалась. А як же мені його відправити? Якщо віднесу цей лист на пошту як Липа, то його прочитають. Треба перетворитись на Єву, але як? З речей у мене тільки форма. Ще й така чудова мітка на шиї тепер! Від роздумів мене відірвав стук у двері. Посильний озвучив, що він від Даріуса, тож я поквапилась відчинити. Якийсь парубок передав мені згорток та поквапився піти. У згортку виявився стандартний плащ з моєю нашивкою, набір нашивок та патчів на куртку і необхідні папірці.
А це ідея!
Наближаючись до потрібних дверей, я помітила, що він саме вийшов з кімнати. Вчасно.
– Стій. – Переконавшись, що Марко звернув свою увагу на мене, я простягнула йому пакунок, який нещодавно отримала. – Плащ, нашивки та документи. Тебе офіційно зараховано до Поліції. Співчуваю.
Він трохи здивовано прийняв мою поклажу та трохи розгорнув.
– Так швидко… Дякую.
– Маю прохання до тебе. Можеш відправити мій лист?
– Звісно. Я саме йшов на пошту.
Отже, якщо я погано розбираюсь в людях, то у Йорґена будуть гості в погонах. Якщо ж моє чуття мене не підводить і Марко справді залишиться вірним мені, то нічого особливого не станеться. Про це я дізнаюсь пізніше.
Перед поїздкою, жертвуючи сніданком, я встигла забрати з Герміни свої речі разом з кобилою. На щастя, жодних Кенні, Різників чи Акерманів не було у місті. За старою традицією у місті я встигла роздати майже усі гроші, які мала при собі, нужденним. Повернулась я саме вчасно для того, щоб викрасти з їдальні якусь випічку і кілька галет. З їдальні казарм я виходила разом зі своїми новими колегами. Дорога до замку пройшла без пригод.
Загін у Леві був цікавий. Раніше я бачила їх лише зі сторони, а тепер мала нагоду поспілкуватись. Найбільше мені імпонували Ерд та Ґюнтер, вони були найбільш звичайними та надійними. Але зрештою… його загін був хорошим. Вони ідеально доповнювали та розуміли одне одного, чудова синхронізація. Чомусь мені здавалось, що із загоном Леві далеко не піде від Кенні, та я помилилась: вони абсолютно різні. Один Акерман змусив мене зненавидіти ймовірність мати власний загін, а другий Акерман змусив знову забажати власний загін. Яка іронія!
Мої колеги були неабияк здивовані, коли замість готової кімнати отримали деркача з рук Леві. Ну звісно ж, вони білоручки. Руки мастять хіба що в чужій крові. А я лише тішилась такій легкій і навіть приємній праці.
– У мене є робота для тебе. – Ловлячи погляд Марко на собі, я продовжила: – Завтра поскачеш до Герміни, пошукаєш в архівах інформацію на декількох людей, імена напишу пізніше. Одна з них – поліціянтка, можливо, інформація буде засекречена, але на цей раз не бійся, твого посвідчення буде досить. Працюватимеш один на цей раз, тож постарайся.
День закінчився доволі швидко. Ніч я проводила у прогулянці по замку. І справді велична споруда… Велична споруда, в якій легко загубитись. Особливо мене порадував вихід на дах. Зорі сьогодні до біса гарні. Такі яскраві… Цікаво, Фокусник досі любить милуватись нічним небом? А зараз він дивиться на небо? Відчуває те саме, що і я? Чи ображається на мене?…
Засинати знову було збіса важко і все ж я виборола свої заслужені три години сну.
– Довірся мені, Єво! Нужбо!
Заглядаючи у її усміхнене обличчя, я не змогла стримати кривої, але щасливої посмішки. Та уся моя радість швидко випарувалась щойно мої ноги знову розʼїхались на кризі.
– Я тобі присягаюсь, я більше ніколи не встану на твої блядські ковзани. Це вперше і востаннє.
– Годі тобі вже лихословити. Як тільки ти досі жива з такою проблемною рівновагою?
Міцно вхопившись у її руки, я знову здивувалась її силі. Ще трохи і я нарешті змогла вирівнятись. Тоді ж вона перехопила мене зручніше і, відштовхуючись, рушила вперед. Її рухи були неймовірно вишуканими та пливкими, вона була справжньою Сніжною Королевою, якій чудово піддавався лід. А от у мене з кригою була взаємна ненависть. Жодні мої навички не могли допомогти мені зараз. Я надто звикла твердо стояти на землі…
Зробивши декілька кіл разом, Марі почала відпускати мене. Невдовзі я опинилась на кризі без жодної підтримки. Я нарешті змогла пристосуватись до цього жахливого відчуття, тож не впала. Дивовижно навіть.
– Наздоганяй, Єво!
Вона усміхнено ринулась уперед щосили, а мені залишалось лише спробувати наблизитись до неї. Це виявилось набагато легше, ніж годину тому. Я стрімко скорочувала відстань між нами. Ось вона вже витягає руку до мене, а я готуюсь ухопити її. А потім вона йде під кригу.
– Марі?
Заледве гальмуючи, я миттю стягнула з себе пальто, шарф та одяг, який потягне мене на дно. Ще раз гукнувши її, я пересвідчилась, що сама вона не випливе і чекати не варто. Без сумнівів я нирнула в холодну воду. Розкриваючи свої очі, я побачила її перед собою. На ній була сукня, яку я їй пошила. Уся тканина була заплямована кровʼю з її розрізаного горла.
– Ти убила мене, Липо. Я ніколи тобі цього не пробачу.
Я спробувала заперечити, спробувала вимовити це заперечення, натомість тільки випустила такий необхідний кисень. Вона лиш підпливла ближче, обхоплюючи своїми ніжними руками мою шию. Її очі були мертвими.
– Моя кров на твоїх руках, прямо під твоїми нігтями.
Відриваючись від ліжка, я заледве стримала власний крик. Не зважаючи на сльози, що лились моїми щоками, я поглянула на свої долоні. Чисті. Під нігтями нема свіжої крові. Всього лише сон. Вона жива.
Всього лише сон. Вона жива.
Я не могла вбити її, тільки не її. Вона мусить бути живою.
Стискаючи тремтячими руками простирадло, я процідила повітря крізь зуби.
– Пресвяті Марія, Роза та Шіна, лик ваш благий, преподобне імʼя ваше. Я, грішна донька ваша, що пішла від вас духом і тілом, схиляю голову перед вами. Пролийте на мене своє милосердя, захистіть від лукавства, пробачте мені гріхи мої, аби я і далі змогла славити імʼя ваше. Амінь…
Я перестала вірити у силу молитви приблизно тоді, коли мене викинули з дому. Але саме тоді я зрозуміла суть релігії. Мені не треба вірити, щоб молитись. Молитва – єдиний безпечний для мене спосіб виявити свої почуття, єдина стабільність в моєму житті, при швидкому повторенні якої розум звільняється від пут серця. Хтось рахує, щоб заспокоїтись, а от я якомога швидше читаю молитву.
За сніданком я зрозуміла, що мій сон не пройшов без наслідків. Я втратила лік часу, тож не одразу зрозуміла чому усі погляди були прикуті до моєї персони. Виявилось, що чекали мене.
– Слід вночі спати, а не лазити по штабу.
Переводячи погляд на ці диявольські сірі очі, я передражнилась, викликаючи підтримку у Найлових друзів:
– Слід вночі спати, а не слідкувати за мною.
Нашвидкоруч запихаючи у себе їжу, я зрештою приєдналась до групи. Марко вже поїхав і мені доводилось просиджувати лекції для Ерена у компанії своїх чудових колег. Вони грали в карти, поки я намагалась вслухатись у слова розвідників, аби дізнатись щось нове. Заодно мені ж і довелось складати звіт цієї лекції.
– Та не забивай цими дурощами голову. Гайда з нами.
– Не можу, така у мене робота – знати усе.
Під вечір я відчувала себе звично втомленою, та спати не могла. На цей раз я вирішила заповнити свою ніч залишками колись великої бібліотеки штабу. Набираючи перші-ліпші книжки після вечері, я потягла їх до себе і саме перестрілась з Марко, який щойно повернувся зі свого маленького відрядження. Кидаючи книжки у своїй кімнаті, я організувала йому пізню вечерю та сіла навпроти, очікуючи подробиць.
– Діана Адлер служить у першому внутрішньому загоні, є членкинею Культу Стін. Інформації про батьків я не знайшов. З чотирнадцяти нею опікувалась церква, у 17 вступила в кадетське училище Тросту. – Значить ми з нею розминулись… – Родини зараз не має. Живе у Яркелі, винаймає кімнату у пансіоні “Світанок”. Має близькі стосунки з пастором Ґуставом та дияконесою Меґ, які служать в Яркелі… Зовсім забув вік…
– Я знаю скільки їй років – близько тридцяти. Вона старша від Фелікса, але молодша від Рошель.
– Ви добре знали Діану, якщо послали мене саме в Герміну. Поки її не забрала церква, вона жила на вулиці…
– Разом з Рошель та Феліксом, – закінчила я за нього. – Я знаю тільки про їхнє дитинство, тому і послала тебе за інформацією.
– Фелікс Абель віднедавна майор Гарнізону, має свій елітний батальйон, який складається з окремих загонів та базується зараз у Трості. Батьки – відома родина бандитів у Герміні, мав старшого брата. Зараз усі мертві. У дванадцять років затриманий Поліцією за вбивство кількох людей, отримав звинувачення ще й у розбоях та крадіжках, увʼязнений на 15 років. Брав участь у відвоюванні стіни Марія, за що отримав амністію. Опісля вступив до кадетського училища в Трості, а потім пішов до Гарнізону. Відзначився лідерськими якостями та авторитетом, за що отримав прихильність Піксиса. Вже два роки одружений з Рошель Абель, в дівоцтві Даст, дітей чи інших родичів не мають. Від одруження живуть у Джінаї. Це поселення неподалік Тросту.
Рошель Абель капітан одного з загонів батальйону Фелікса. Батьки мертві. У пʼятнадцять вступила до кадетського училища у Каранесі. Попри те, що зайняла перше місце у корпусі, пішла до Гарнізону… Ніби все.
Тепер я не просто відчувала якусь ефемерну провину перед Шавлієм, а отримала підтвердження, що я таки зламала йому життя. Вижити у поході за стіну Марія… як йому це тільки вдалось? Принаймні… з усіх нас, з усіх, хто вижив, він найкраще влаштувався в житті. Мабуть, він і найщасливіший з усіх нас… А чим я маю пожертвувати, щоб отримати щастя і спокій? Теж ризикнути в боротьбі з титанами?
Цю ніч я провела за якимось обліком розвідників та стратегією Розвідки. Спати тепер я боялась ще дужче, та все ж на світанку мені вдалось подрімати з годинку. Цей день видавався кращим, я майже не ловила ґав. І лишень один лист за обідом усе зруйнував. Це був терміновий лист по внутрішній лінії Поліції. Йорґен має до неї доступ, але швидше нова людина-титан зʼявиться, ніж він нею скористається. Зчитуючи з конверту псевдонім, який належав Марі, я ледь не виплюнула легені. Я миттю встала з-за столу та вийшла у перші двері, які побачила перед собою. Я навіть гадки не мала куди йду, аби лише втекти подалі.
Врешті мої ноги привели мене під якесь вікно, що давало достатньо світла для читання. Тихо кладучи маску на підвіконня, я заслаблими руками відкрила конверт, який не дався мені одразу через моє хвилювання.
“Мене розпитував внутрішній загін про Липу. Я не сказала їм нічого зайвого, лише те, чого ти мене вчила. Вони сказали, що повернуться. Мені страшно, Єво.”
Її страх передався мені. Він сидів десь у горлі і не давав мені зробити вдих. Лист був написаний ранком цього дня. Повернуться? Коли? Хто? Внутрішній загін… який саме? Чому вони взагалі полізли на мою територію?! Адже… адже усім відомо, що той бордель під моєю протекцією, я ж подбала про її безпеку! Тільки не вона, прошу, хто завгодно, але тільки не моя маленька Марі!
Я не памʼятаю коли саме усвідомила, що читаю молитву, але памʼятаю чому мені довелось урватись.
– Липо! Де ж ти…
Швидко ховаючи листа в кишеню разом з конвертом, я роззирнулась у пошуках нових дверей, які могли б мене захистити. Мені слід заспокоїтись наодинці, а потім вже ляси точити із кимось. Проте замість дверей я знайшла лише ненависні очі, на дні яких боязко майнула цікавість. Мені захотілось істерично розсміятись від цієї злощасної іронії, та часу на це не було. Залишалось лише довіритись йому.
– Сховай мене.
Я не знала чи вимовила ці слова уголос, чи просто поворушила губами, але я була певна, що він зрозумів, зрозумів лише він. І він врятував мене, хоча я готова головою закластись, що він би з радістю подивився на моє падіння.
Блискавично скорочуючи відстань та хапаючи за руку, він нарешті вивів мене до таких омріяних дверей та заштовхнув у них. Я поквапилась встати так, щоб двері у відкритому стані приховали мою присутність у кімнаті. Це була якась зала для конференцій з неймовірно великими вікнами. На щастя, це був достатньо високий поверх, аби мене було видно.
– Липа тут не пробігала випадково?
– Пробігала. Просила залишити її на самоті.
Гаразд, тепер я проклинатиму Леві трохи тихіше і менш яскраво. Все-таки він мене врятував щойно.
– Шкода звісно. – Я почула клацання запальнички. Закурити і мені хотілось. – Ми з Майлзом хотіли запросити її випити сьогодні.
– То ви нарешті їдете?
– Не радій так, коротуне. Відпочинемо трохи від вашої нудьги і повернемось зранку.
Я чула як Леві закотив очі. Звісно він зробив це беззвучно, та життям поклянусь, що він таки це зробив.
– Сподіваюсь, ви втопитесь у задоволеннях буквально.
– Тобі того ж.
Гаразд, що я можу зробити для безпеки Марі?.. Вау, ціле нічого. Потрібна людина, за спиною якої можна буде її сховати. Йорґен відпадає одразу: я і так перетнула межу з Люком, та й це вже буде небезпечно для нього самого. А окрім нього нікого нема… Можна було б сховати її у Розвідці якоюсь кухаркою, але це буде надто підозріло. Є ще Гарнізон. І хто мені там може допомогти? Ні, просити Піксиса захистити Марі це вже точно занадто. Ніхто мені в Гарнізоні не допоможе. Залишається лише порушити обіцянку Фокуснику і… і що? В нього у самого з Поліцією не все добре. Якщо обʼєднаю їх, то зроблю уряду послугу. Не зможе він її захистити зараз, йому самому захист потрібен… Може і справді повезти її в Даупер? Йорґен має багато знайомих в глушині, зможе підшукати їй нове місце…
В Гарнізоні нема людини, яка допоможе мені, але є людина, яка допоможе Марі. Цим треба скористатись.
За вікном майнули вершники. Я поквапилась обережно підійти до вікна, аби розгледіти їх. Так, це Найлові друзі. Отже… зараз я йду до кімнати… Ні, слід спочатку простежити де усі інші. Простежити і повідомити про свій відʼїзд. Тоді піти до кімнати… до кімнати Ельзера, скористатись його печаткою для отримання кількох пропусків, а після магічним чином виїхати до Стохеса як цивільна. Ну… я знала, що легко не буде.
З першою частиною плану я впоралась легко. Довелось залишити Марко за старшого, та що мені ще лишалось? Залишалось лише знову сподіватись на допомогу Леві.
Далі я рушила до кімнати свого чудового колеги, який мав нахабність назвати Леві коротуном. Треба ж помститись за свого рятівника. Швидко оперуючи своїми відмичками, я опинилась всередині збіса неохайної кімнати. На робочому столі я швидко знайшла папір та його печатку. Поставивши штамп на десятці аркушів, я поквапилась до своєї кімнати. Біля входу у мою вежу стояла Петра. Мене чекала чи що?
– Капітан просив передати це вам і принести йому відповідь.
Розгортаючи коротеньку записку, я здивувалась. Так хвилюється?
“Те, що у тебе сталось, може вплинути на наші справи?”
– Ні – це уся моя відповідь.
Страх підганяв мене, тож попри доволі довгі сходи зовсім скоро я вже перевдягалась у своїй кімнаті в якийсь робітничий одяг. Тоді ж я використала один з аркушів для написання пропуску у Стохес на свій псевдонім. Невідомо в чому справа, але тепер краще не видавати звʼязок Єви з Марі. Нашвидкоруч згрібаючи необхідні речі до сумки, я нарешті вибігла зі своєї кімнати, залишаючись непоміченою. Сідаючи на свою кобилицю, я погнала її до Стохеса. Востаннє я так рвалась до Тросту, коли він впав, але тоді це була не моя Яблуня, той кінь не зміг зрівнятись з нею у швидкості. По дорозі я і зняла маску з балаклавою, ховаючи їх у своїй сумці.
У місті я опинилась, коли сонце вже сідало. Швидко добираючись до готелю, в якому зараз повинна бути Марі, я віддала свою кобилу у стайню при ньому. На вході я дізналась потрібний номер. Перестрибуючи по три сходинки за раз, я нарешті добігла до потрібних дверей. Стримано постукавши, я додала:
– Це Єва.
І лише після цих двох слів вона мені відкрила – саме так, як я її вчила. Одразу ж вона сховала своє хвилювання в наших обіймах. Вона стискала мене так міцно, що мені знову захотілось повбивати усіх і кожного, хто довів її до такого стану. Легко відриваючи її від землі, я увійшла до кімнати та закрила двері. Лише тоді я поставила її на ноги та почала оглядати кожен сантиметр її тіла, шукати найменші подряпини чи синці.
– Вони нічого мені не зробили. Лише питали.
– Ти впевнена?
– Так… Що буде далі, Єво? Мені доведеться переховуватись?
Обхоплюючи її надто бліді ланіти, я ніжно стерла чергову її сльозу. Її вії були склеєні від плачу, а очі зовсім червоними. Як же мені хотілось сховати її за своєї спиною і не давати їй висуватись до самої смерті!
– Я не дозволю тобі жити у страху, чуєш? Ти не будеш переховуватись, вони більше не зачеплять тебе. Моя маленька, я обіцяю тобі, що усе буде добре. Ти мені віриш?
Вона кивнула. Саме тоді я відчула як мій страх відступає, як наш страх відступає.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених