Перші промінчики прорізались через грубі штори замку і поповзли по щоках. Роман відкрив очі та скривився, обхопивши руками голову.
«Який жах… Голова…Розколюється… Чому все так болить? Де я?» – як тільки він обвів пусте приміщення туманним поглядом, то одразу все пригадав. – «Вчора… Місяць» – він знову оглянувся довкола, но нікого не було. Єдина жива душа тут – це він сам.
– Ранок… Точно. Вже ранок! – Рома від радості хотів за танцювати. – На ранок вся не чиста сила зникає! – він підвівся зі зімнятого коцика: в спині щось защемило, і вперся об лежанку, яка дивним чином була ціла хоть він добре пам’ятав як розмахував нею, а потім, відкинув кудись. Так само і вціліли дверні ручки які він вчора безжально виламував. Рома проігнорував порядок у головній залі у якій вночі панував хаос. Він присів і з хвилину шипів від болю, проклинаючи все на світі. Після ж, надибав свій кинутий хрестик, схопив рюкзак та на кинувши на себе коцик, підбіг до дверей, но завмер, почувши по ту сторону віддалений голос:
– Ото сьогодні гарний день. Люди зі Львова по приїджали на екскурсії. Нарешті в кишені за ведуться гроші, а то на дітях не за робиш.
Роман занервував. Проте встиг зреагувати та притиснутись спиною до стіни. Коли ворота відкрились, він затамував подих та став рахувати кроки. Охоронець Володимир клацнув замком та відчинив важкі двері які прикрили собою Рому, приховавши його присутність.
Поки інший пішов розкрити всюди штори, хлопець вибіг на двір та проскочивши через ворота, кулею полетів по схилу вниз.
«Ще б трохи… Ще б трохи і ганьби я б не оминув! Щоб вожатого знайшли полуголим на підлозі в покинутому замку! Люди б подумали, що я на курився, а батько, якби почув, то одразу ж вигнав з роботи! » – Шухевич захекався від бігу, но, не збавляючи швидкості, біг прямо до воріт табору. – «Все через того проклятого привида! Я пожалів його, думав, що зможу допомогти, а він по користувався мною як іграшкою, мало того, чуть не довів до смерті!» – з очей градом посипались сльози. – «Все через нього… Ні. Через мене. Це я надто добрий. Но тепер він заплатить мені за все з повна. Як тільки сяде сонце… Ти зникнеш, місяцю».
В таборі всі, а особливо Таня, неабияк розхвилювалися за нього та розпитували, де він ночував. Рома сказав, що його закрили пяним в їхньому кафе – таке вже з ним траплялось… Но Тетяна не повірила, мовляв: він нього не несе алкоголем, і похмілля, вроді, не має.
– Чому в тебе вся шия в син-… Чекай но, то що, засоси? А ну, признавайся, де ходив з ким гуляв! – штовхала в плече з хитрою посмішкою його колега. Від цього Ромі страшенно розболілось тіло, і він, відмахнувшись, що втомлений, пішов до себе. Сьогодні він не доглядав за своєю группою, через що до нього приходив з претензіями тато, но, побачивши побитий та не здоровий вид сина, все ж, оставив його в спокої.
– З тебе наче душу витрясли… Аж мурашки по шкірі коли на тебе дивлюся. Сходи полеж в медпункт. – після своїх слів Богдан Олексійович зник з кімнати.
Ну а вожатий, поспавши три години і поївши, став шукати в телефоні контракт своєї бабусі і коли набрав, заговорив за пару гудків:
– Бабусю як ваше здоров’я? Так-так, я в таборі за вожатого тепер. В мене все добре, по обідав ось… Бабусь, ви чули про привида в замку на пагорбі? Ні, не жінки, а… Хлопця років 17-ти? Ні? Так ось, мені дуже потрібна ваша допомога. Я хочу прогнати його геть звідти. Він небезпечний… Дуже.
З настанням вечірньої пори Рома через силу заставив себе знову піти в те прокляте місце, но цього разу по важливій справі. Стукнувши в ворота, він зі злістю вигукнув:
– Відкривай, кретин! Є розмова!
– Рома!? – голос по ту сторону воріт так і скрикнув від радості.
«Бісовий син… Зараз ти в мене отримаєш…»
Як він і думав, “місяць” кинувся його обіймати як тільки відчинилися ворота.
– Ромашка! Любий мій! Ти дотримав слова! Ти повернувся! – хлопчак, розправивши руки, під летів, но його раптово відкинуло від Роми, та ще й настільки далеко, що він врізався в замкові двері. – А! Що… Ти… Знову одягнув його!?
«Наскільки ж швидко в нього міняється настрій від невинного дурника до розлюченого чудовиська» – ватажок посміхнувся від власної думки, та, задерши підборіддя, підійшов до світлоликого.
– Ти… Вбив мене морально учора вночі. – процідив крізь стислі зуби старший. – Через тебе мені тепер не страшно попасти в пекло, бо я пізнав на собі всі муки та страждання вже на землі.
– Любий мій… – піднявши голову, поглянув на того “місяць.”- Пробач мені. Я не міг знати, що тобі було настільки боляче. Більше я не завдав тобі зла. Я більше-… – парубок замовк побачивши позаду нього чиюсь згорблену постать. – Хто…
– Ого, та він ще дитина. – посміхнулася старенька, від чого зморшок на її круглому обличчі прибавилось. Вирівнявшись, вона дістала зі сумочки баночку з священою водою, та, відкривши кришечку, перехрестила і почала пошепки замовляти її.
– Ромчику… – не відриваючи шокованого погляду, покликав того привид. – Хто вона? Ти її знаєш? Ця стара, що, бачить мене?..
– Яка я тобі стара, негіднику!! – гаркнула до молодшого жіночка. – Краще стулися, якщо хочеш спокійно, без мук, піти з нашого світу!
– Ця стара, як ти сказав, – відгукнувся Шухевич, опустивши на переляканого малого очі. – Моя рідна бабуся. Вона ясновидиця, і вміє про ганяти потусторонні душі та дарувати їм упокоєння.
– Що?.. – “місяць” витріщився на нього як божевільний. – Навіщо…
– Я ж обіцяв допомогти тобі покинути замок, – з не добрим блиском в очах посміхнувся йому Роман. – Правда, змінив хід дій, а точніше – ти змусив піти на те, що я не хотів. – помітивши як він підібрав до себе коліна, та похитав головою, старший хмикнув. Зробивши кілька кроків назад, та вставши біля бабусі, він підбадьорив:
– Не бійся, все пройде так швидко, що ти і не помітиш як розвієшся, наче попел.
– Рома!! – парубок злетів в повітря та миттєво опинився перед носом у іншого, проте торкнутися так і не зміг. – Не прогоняй мене! Я допустив жахливу помилку – це правда! Но я не хочу йти!
– Хіба? Мені здалось, що ти хочеш вийти за межі замку. – знизав плечима хлопець.
– Так! Хотів! Но лиш для того щоб побачити де ти живеш! Щоб бути поряд з тобою! Рома… Ром… Не покидай мене. Я ж казав, що мені не потрібен рай якщо ти будеш зі мною.
Інший мовчки відвернувся, щоб взяти з рук бабусі святу воду та білу тканину з великим, тяжким хрестом.
– Я по любив тебе… Так сильно по любив, що боявся втратити. – оправдовувався “місяць” – Пойми, якби ти пішов і більше не повернувся я б збожеволів і знищив тут все! Мені було страшно, що ти мене покинеш, от я і почав тобі погрожувати… Я не розумів, що перейшов межу дозволеного.
– Ну от. Ти це зрозумів. Я радий. Ну а тепер… Зникни! – він окунув хрест та окропив того. Но вода потрапила лиш на ноги. “Місяць” впав на землю, і більше не зміг злетіти. – Водою поливаю, тебе проганяю. – промовляв Роман, проливши на землю трохи води. – Загублену душу Богу повертаю. – він ще раз окропив його. На цей раз тому попало в обличчя і око.
– Ай! А-а-а! Пече! Не треба! – за благав без тілесний, розкинувшись на бруківці двора.
– Боляче? Скажи, ти відчуваєш хвилю пекельного болю? – вискалив ряд зубів Рома. – А тепер представ, що мені було в тисячу раз гірше, ніж тобі!
– Рома, я зрозумів! Я каюсь! Не проганяй мене! Пожалій! Я не хочу піти не дізнавшись, як помер! Ти ж обіцяв дізнатися, хто я! – прикриваючи обличчя руками, тремтячим голосом вигукував від страху він. Силует духа став ще більш прозорим, і більше не випромінював сліпуче світло.
– Ти не достойний нічого знати! Такий покидьок як ти, точно заслужено помер! Геть! – ви крикнув хлопець, змахнувши рукою з хрестом, і привид завив, притиснувши до грудей руки:
– Агх! Ні! Рома, прошу тебе, дозволь остатися ще на трохи! Я хочу знати хотя би своє ім’я! А тоді я піду, обіцяю!
– Геть! – окропив він знову.
– Не вбивай! Будь ласка… – той з відчаєм зігнувся навпіл. – Не хочу… Я не хочу йти…
Роман по вагався перед тим як полити його водою в третій раз.
– Чого встав!? Поливай його! Та й ділу кінець! – крикнула позаду нього бабця. – Не слухай його скиглення! Він хоче обдурити тебе!
Роман стиснув в долоні хрест, та омакнув в воду.
– Пробач мені… А! Нгх!.. – “місяць” скрутився, обійнявши себе за ноги. – через біль він подивився на іншого. Рома присів щоб накрити його білою тканиною з вишитим на ній, обличчям Христа, но руки ніяк не опускатися… Він наче вбиває когось… Но цей “хтось” чуть не вбив його…
«Но він ще дитина… Я не можу так… Як…як я буду жити далі, знаючи, що забрав у когось право існування?»
– Романе! – знову вигукнула Галина Степанівна. – Накривай! Нехай забирається геть!
Той подивився через біль в серці на прикрившого очі, привида, що прохрипів:
– Я тебе… правда… сильно по любив…
Стиснувши в руках тканину, Рома пошепки звернувся до бабусі:
– Давайте… Дамо йому ще три дні. А за цей час заберемо сили, щоб не завдавав шкоди?
Бабця Галя з докором пропалюючи в маківці онука дірку, хмикнула:
– Не можна любити не живих.
Додати до улюблених