вона.
вона почала змінюватись,як і всі ми.
спочатку вона була стіною,завжди захищала і ставала на нашу сторону,але чим довше живеш у дикості ,тим скорше ти приймаєш правила гри . сил вже вистачає лише захищати себе,або замовчувати щось про інших, на захист не залишається жодних сил.
а коли нападають на тебе ти вчишся нападати на інших,більш слабших.
ти живеш у сутінках,іноді бачиш промінчик,але за правилом гойдалок ,далі приходить гроза.
я ніколи не звинувачувала її (ні у своїй голові,ні на словах) ,що вона не розійшлась з ним,я її розумію
але не розумію як мені тепер з цієї трясовини вибиратись,а вибиратись потрібно.
потрібно знайти роботу але для цього потрібно щось вміти. мені пропонує він лише один шлях,мені складно,і не цікаво.
а коли я не йду за його шляхом ,мене в цьому звинувачують,постійно кажуть що я ніхто,і не вмію нічого. а для того вміння потрібно докладати зусиль.
але чи стає вам сил коли вас спочатку ,принижують кажучи ,що ви ніщо ,а потім требують ,щоб ви стиснувши зуби доказували протилежне? мені вже не стає.
Додати до улюблених