“Все правильно: я живу,
тому що не можу померти,
а робити мені тут ні́чого
Мені настільки боляче й самотньо,
а люди навколо продовжують казати,
щоб я взяв себе в руки
Я стараюся виплеснути власний гнів,
але я завжди наодинці з собою,
тож який у цьому вбіса сенс?
Кожного ранку я боюся відкрити очі,
я боюся дихати..”
Слова розлітаються по площі, проникаючи людям в серця, правда тільки деяким. На вулиці холодно. Пронизливий вітер обморожує кінцівки, змушуючи їх тверднути й замирати, але музиканту це не заважає. Він грає для душі і того приємного тепла в грудях, що розливається по всьому тілу, змушуючи продовжувати не зупиняючись. Заради цих відчуттів треба займатись тим самим, що дозволяє піднестись до небес, тільки.. падати звідти досить боляче.
Ще одна купюра впала до чохла гітари, гублячись серед небагатьох інших. Було багато копійок, а також паперовий дріб’язок.
Сонце повільно зникає за обрієм, залишаючи світ владі темряви з якою уміло боряться вуличні ліхтарі. Юнак поклав гроші до кишені, а гітару в чохол, потім поправив одяг й пішов вперед по тротуару, вливаючись в потік інших жителів міста.
– Сьогодні особливо холодно,- натягнув на кисті рук кофтину, після чого дістаючи свій скромний заробіток,- так..- копійка до копійки здвигалися в один бік долоні, поглянув на три купюри в 1000 вон,- значить я сьогодні навіть повечеряю,- сказав сам собі,- ще й тій мігері треба віддати щось..
Нагородивши себе дешевим перекусом і банкою пива, хлопчина йшов далі, минуючи всі заклади розваг, супермаркети й ресторани. Просто йшов подалі від цивілізованого світу, саме там живуть подібні йому: десь в нетрях продвинутих міст й гарних вивісок, в чорта на рогах.
Й справді, людей стає все меньше й меньше, а запах відштовхує відразу, це не схоже на аромати парфумів. Він вже доходить до свого під’їзду як тут за плече його хтось хапає.
– Куди ти так поспішаєш, цукорничка моя?,- з усмішкою запитує досить масивний й вищий за першого чолов’яга.
– Я тебе прохав не називати мене так,- із зітханням каже хлопець, повертаючись до прийшовшого співрозмовника.
– Да чого ти, Юнгіш, ти ж знаєш я не зі злоби чи прирікання, привіт, не бачив тебе другий день,- обійняв по-братськи Юнгі й відвів його трохи в сторону до лави.
– І тобі не хворіти, Намджун, можна просто іменами називати інших, я вчора й сьогодні був занадто зайнятий для тебе,- закотив очі,- тим паче якби хотів зі мною зустрітись, то прийшов до квартири.
– І тут вірно, я й сам був зайнятий, зміг підзаробити, так що тепер шикую, не хочеш сьогодні прийти до мене, випити і все таке,- склав руки на грудях,- якось занадто холодно для жовтня, зазвичай тепліше було.
– Так, напевно через холодний вітер так здається і ні, я не хочу пити поки що, пива мені вистачило, може пізніше.
– Ех, ну добре, буду чекати твоєї згоди, цукорничка,- єхидно посміхнувся.
– Ти буваєш занадто набридливим,- посміхнуся,- але що б я без тебе іноді робив,- запихнув руки в кишені,- до речі, а що то за дівка була, яку ти сюди привів? Як вона ще й не втекла.
– Я просто занадто хороший в пестощах,- пограв бровами,- хочеш перевірити?~
– Ой для йти ти, все, я пішов, дістав мене.
Юнгі схаменувся і пішов все таки в під’їзд, паралельно посилаючи друга на всі чотири. Ця дружба хоч і дивна, але така класна. Мін мав мало друзів, і ті були ще в універі, а Моня як знахідка. Він та сама людина, яка спочатку буде сарказм пускати, обкладе нецензурними, а в результаті готовий за друга життя покласти.
Ось чахлі двері відкриваються і показують хазяїну всі його “апартаменти”. Невеликий матрац на підлозі, шафа, міні-холодильник й десь там типу ванна кімната: набір такий собі.
Юн закриває за собою двері й без сил падає на постіль. Не день, а тягота..
– Ох..- повернув голову на сторону,- і де ж мені далі стати, щоб грошей побільше кинули,- підігнув руки під подушку,- можливо в метро.. що ж, як варіант.
Юнак ще трохи полежав, а потім відклав від себе гітару й ліг на спину, закриваючи очі. Так добре лежати.. ні про що не думати, ні про що не турбуватись, просто відпочити.
Хто б подумав, що такий обдарований хлопчина, який отримав диплом продюсера, зараз буде лежати в якихось дебрях і з копійкою за душею. Він намагався крутитись як того вимагало суспільство, але потім відхватив собі депресію, яка все начисто стерла.
І ось, вже без роботи, житла й пропозицій він був змушений перебратись сюди. Добре, що батьки про це не знають, а то б засміяли і сказали в своєму звичайному тоні “А ми ж говорили”. Вони були проти вступу на таку непотрібну, як думали, професію. В результаті Юнгі з ними тепер не спілкується. Можливо це й на краще.
Хоча щодо батька було совісно. Саме він навчив малого Міна грати на фортепіано і відвів на гурток гри на гітарі. Він хотів, щоб син пішов по його стопам і став виступати в оркестрі або ж давав сольні концерти на піаніно. Продюсер – це не те, про що можна говорити з гордістю та похвалитись сусідам.
Ох.. як все так трапилось в житті. Навіть не встиг кліпнути, як все перемінилось..
– Да йди ти до біса, чортів гравець!! Ти розумієш скільки ти туди грошей відніс?! Як ти взагалі посмів мені це зараз казати!
“Господи… Знову вони” – пролетіло в голові Юна. Ці молодята вже дістати. Кожного вечора вони лаються і
з’ясовують стосунки, поперед горла все це. Вже розведіться, їй богу.
– Падлюка ти кінчена! Ми одружились тільки 2 місяці назад і що тепер?? Живемо в цій дірі через твоє бісове казино! Скільки ще грошей чи речей ти туди віднесеш?,- продовжувала галасати дівка.
– Та закрий ти вже того рота, дістала, гроші та гроші, йди і заробляй як не вистачає, мені всього вдосталь,- в монолог дружини вирішив втрутитись і винуватець сварки,- не треба було за мене виходити, пиздою думала чи що? Айщ, відчепись
– Як ти можеш так мені говорити?! Ти ж клявся мені у вічному коханні! Я заради те..
В один момент дівчину обривають на половині слова, потім глухий удар і її плач..
Все це слухати тяжко.. але що залишається. Юнгі вже ходив до них розбиратись, все що отримав фінгал від того неадекватного й наганяй від власниці будинку. Поліція теж сюди не їздить, немає сенсу. Тут панує не закон, а звірині інстинкти, авторитет, фізична сила, а у Юна нічого із вище перерахованого.
Юнак просто нижчий із рангів. Його вберігає тільки гітара від подібних персон. Хоч люди й відбиті, але гру на гітарі слухати люблять. Тому на цьому Мін і рятується, а, ну ще Нам, він теж іноді допомагає. В цього хлопця фізичні дані що треба, з одного разу приб’є.
Дивно тільки чому Кім тут. Міг би хоча б в тренажерний зал влаштуватись або хоч на бої без правил, там гроші гарні платят. Проте, як каже сам Монстр (його кличка), бити людей він не любить. Б’є тільки тих, хто не живе по правилам, в сенсі ображає слабших, жінок, не дай бог дітей, також крадіїв може лупасити і все таке. А дівок то яких водить.. іноді і заздрити можна.
Можливо й собі треба було б знайти якусь дівчинку, хоча б однолітка. Тільки як їх шукати, з такими то заслугами як життя в нетрях. Намджун то зрозуміло, там подивитись на що і куди є, а Юнгі то таке, чахлий і малий (навіть сам себе так назвав).
Що б він не сказав, на лице то вийшов. Та й тіло не таке погане, підтягнуте, просто не підкачане, так про що ж це ми..
Дівчини йому не бачити. Чому? Бо він вже одружений. Несподіванка трохи, проте ця дівчина не реальна. Він повінчаний з музикою, більшого й не треба. А що, вона не виносить мізки, коли щось не так, постійно поруч. До того ж так надихає і заспокоює, як найкращі ліки.
-Так плине й ніч-
Юнгі, як і думав, пішов до підземного переходу. Став в одному з коридорчиків і поставив напроти чохол. Гітара вже була в руках. І ось, глибокий вдих.. чарівні звуки струн почали розноситись по простору, звертаючи увагу інших людей.
Люди звертають увагу на дивного музиканта. Не враховуючи його становище, вигляд він має непоганий, навіть стильний, хоча й трохи потертий. Хтось зупинявся, щоб послухати, але невдовзі йшли далі. Всі кудись поспішали.
Пісні, які грає Мін, є авторськими. Кожну з них написав він сам, тому й емоції відповідні. Слова й мелодія передають особливий відрізок його життя, який сповнений своїми неповторними згадками і подіями..
Погрянувши у свої думки, Юнгі і не помітив одразу як йому кинули 5 тисяч вон. Оце так рідкість. До того ж, той хто кинув, зараз стоїть навпроти і не думає йти далі.
Цікавість взяла верх і хлопець підняв погляд на людину навпроти, при цьому продовжуючи грати.
Навпроти стояв хлопець років 17 і уважно слухав, трохи посміхаючись. В нього було руде й гарно вкладене волосся. Одяг натякав на те, що він або школяр, або студент.
“Школяр, а так гроші кидає.. багатій чи що” – подумав Юн і повернув погляд знов на гітару. Не хотілось би зустрітись з ним поглядами.
Так проходить година чи півтори. Юнгі хотів ще зайнятись деякими справами, тому треба вже збиратись. Заробіток на цей раз побільше, та і той хлопчина.. так, зачекайте.
Мін підняв очі на незнайомця, який так і не пішов. Той самий юнак ще й досі стоїть навпроти, що за чортівня. Хлопець поплескав в долоні, а потім, яскравіше посміхнувшись.
– Ви дуже гарно граєте. Це ваші пісні? Ніколи їх не чув,- з чистою правдою каже він.
Юнгі завмер на місці. Ці слова було неочікувано почути. В грудній клітині з’явилося приємне тепло, яке розійшлося по всьому тілу. Чомусь посмішка цього хлопця зачіпала і змушувала зацікавитись ним…
Додати до улюблених