P.S.: Написане давно, тому не впевнена звідки ключова фраза «Піти легко, повернутись тяжко», якщо хтось знає відпишіть будь ласка, я припишу це сюди
P.S.S.: у творі не вказані імена, тому можете підставляти їх під ваші улюблені пари.
Дощ. Знаєш, я любив обнімати тебе в такі дні, ніби обгортаючи своїм коханням. Приносити гарячий шоколад, в який я давав цілих три ложки цукру, як ти і любила. Передавати його в твої холодні руки, цілуючи в процесі. Ставати за спиною і зариватись носом в копну волосся, поки ти неспішно попиваєш цю солодку смерть. А потім, коли ти сонна, брати тебе на руки і нести на наше ліжко. Бували й інші дні – тиха музика, що лине з колонок, окремі тіла та спільна душа. Знаєш, що я скучаю? Так хочу зустрітись з тобою…
Пам’ятаєш, як наше тіло рухалось? Так плавно, ніжно. Ми ніби розчинялись у повітрі і в той же час рухались крізь щось тягуче. Музику ми навіть не чули – наші рухи, очі, душа прекрасно заміняли її. Не раз, коли хтось з родичів чи друзів бачив нас, вони сміялися чи дружньо підколювали нас з того, що нам одного бажання хватить, аби танцювати, і ніщо нас не зупинить. Пам’ятаєш наші танці? Танці душ.
Ти була такою закоханою в науку. Я, неосвічений, мало що розумів, коли ти починала розповідати мені про свій новий винахід. Хотів би я сказати, що твої очі ніби світились у ці моменти, але для мене вони світились завжди. У ці моменти мені здавалось, ніби ціла ти світишся, твій холодний магнетизм, який лише для мене одного ставав жаркою рікою, що так притягує чужі погляди, ніби ставав в рази сильнішим. Я так любив сидіти біля тебе, коли ти така зосереджена й серйозна крутиш свої шурупики, які я навіть не розрізняв, на що ти кожен раз закочувала очі, а потім всоте пояснювала мені, чим же вони відрізняються і для чого використовуються. Зізнаюсь, я рідко коли тебе слухав у ці моменти, хоча ти напевне й сама це помічала. Я чув твій голос, і цього мені хватало, аби закохуватися в тебе ще більше. Розумієш, ти для мене – священне уособлення кохання.
***
Сьогодні я просунувся ні світ ні зоря; мене щось тягнуло встати і вийти на наш поріг. Туман. За ним не було видно навіть нашої хвіртки, не зважаючи на те, що вона порівняно недалеко від входу в дім. Я згадав нашу першу ніч тут, як я перелякався спросоння від шуму у майстерні, і як виявилось що це ти, з безсонням, у п’ятій ранку розставляла коробки з своїм чарівним приладдям. Як ти почала присоромлено вибачатися за грюкіт, і як я пізніше допомагав тобі прибирати. А потім, змучені і, нарешті, сонні, ми вийшли на подвір’ я. Здається, враннішній холод зморив тебе ще більше, як би ти не противилась цьому. А мені тоді здалося, що я бачу, як мінімум, янгола – твоє біле плаття, яких в твоїй шафі, здається, ціла безкінечність, легкий вітерець, від якого ти жмурилась, та білесий туман на фоні робили щось неземне. Твій рум’янець, коли ти глянула на мене, нагадав мені, що ти реальна, але від цього мені ще більше перехопило дух: ти тоді навіть перелякалась, що я в обмок впаду. І жартівливо-серйозно вдарила мене в плече, коли я відповів, що твоя красота – це занадто прекрасно для цього світу.
Я любив дивитися на тебе в тумані – мені здавалось, що ти хтось, посланий мені Вищими. За що, скільки б я не думав, зрозуміти не можу. Іноді це мене лякало – ти виглядала, як видіння, марево, і тоді мене брав такий жах, що ти могла годинами заспокоювати мене. А потім відмовлялася виходити надвір, навіть не ховаючи, як це раніше робила, іскринки страху. І все таки здавалася під моїм напором і красивими фразами, якими я сипав, заставляючи тебе червоніти, як першокласницю. Ох, це була моя улюблена справа – ти ненавиділа ці червоні плями, які ти називала мерзотними, що розповзалися спочатку на вухах, а потім переповзали на щоки і шию. А я обожнював твої відведені очі, те, як ти злилась, як потім закочувала очі і піджимала губи.
Туман… Останнім часом він переслідує мене. Навіть в останню нашу зустріч він супроводжував нас. Я не впевнений, що відчуваю, коли бачу його. Здається – страх, здається – радість. Він і першу нашу зустріч супроводжував. Він весь час з нами, коли ставалось що важливе. Іноді мені здається, що це дивне природне явище є твоїм покровителем. Але це все ще залишається фактом – він буде останнім, що я побачу.
***
Холодний ранок, що супроводжував мене, доки я закінчував свої справи, повільно перетік у теплий день. Ось і все – будинок прибрано, подвір’я теж, залишилось лише дописати кілька рядків. Коли ми тільки познайомились, ти досить скептично поставилася до мого “хобі”, а коли я заявив, що воно буде моєю майбутньою професією, як котик скривила носа, хоча твої слова були досить болючими. Я з першого погляду, хоч тоді цього й не розумів, закохався в тебе. Дурне хлоп’я, що погналося за тобою. В мене досі перед очима стоїть той спогад, крихкий і в той же час такий міцний. Квітуча вишня і ти, під водоспадом її пелюсток, як завжди зі своїми винаходами в руках. Тоді це, здається, була якась механічна рукавичка? І твій зляканий погляд видавав, що ти точно не очікувала, що я підійду саме до тебе. Ти завжди думала, що тебе ніхто не обере, що завжди знайдуться ті, хто замінять тебе. Як же ти помилялась – навколо тебе небагато людей, та вони зробили би все для тебе. Мій молодший брат, завдяки якому ми і познайомились – він завжди ставив таємничу вчительку мені в приклад, як “більш дорослу і свідому, хоч ви і одного віку”; мій дядько, що в твоєму таланті бачив набагато більше, ніж ти сама, і який завжди підколював тебе словами, що пора би вже заміж…. Думаю, що зрідка я ревнував тебе до них.
Поставивши, нарешті, крапку, і кілька разів тихенько наспівавши слова, перевіряючи їх риму та милозвучність, я взяв листок і настроїв мікрофон. Все таки потрібно закінчити з цим якнайшвидше, адже стрілки годинника вже відрахували кілька хвилин по п’ятій. Музика була написана вже давно: я лише з текстом, на диво, так тянув. Це було вперше так – раніше саме пісні виходили легко, а от за музикою мені частенько треба було до когось іти. Все не хотіли складатися слова, що задовільнили б мене, і я кілька разів зминав та переписував цілі куплети. Раніше я спалював невдалі уривки, та коли про це взнала ти, довго читала мені лекцію про шкідливість таких дій. Ти завжди це робила – інші кричали, нічого не пояснюючи, коли їм щось не подобалось, ти ж спокійно пояснювала і причину, і наслідок, і свою думку до цього.
Коли прозвучала остання нота, я раптом зрозумів – це кінець. Так, розумом я вже давно це розумів, та, схоже, все ще на щось сподівався. На що? Тінь посмішки пробігла по моєму лицю, та швидко загубилася десь в темно-синіх, з фіолетовим відливом, очах. Потрібно закінчувати. Накласти слова на музику, підібрати ефекти… І викласти нову пісню на власному сайті. Вже за кілька хвилин вона почне набирати по кілька тисяч переглядів, я у цьому впевнений. Ця пісня підніметься в чарти на перші місця, а потім… Потім – про це буде думати вже не я. Виключити комп’ютер, поскладати всі листи у красиву купку, засунути стілець. Коли я вийшов надвір, сонце почало сідати і стелити туман вогкою ковдрою. У лісі завжди так, хоч наш будинок і був на його окраїні. Звернувши на ледь помітну стежину, я почав наспівувати ту пісню, роздивляючись крони дерев. Здається, що всі вони одноманітні, та якщо придивитися, стає ясно що вони зовсім не похожі. “Як люди”.
Вийшовши на невелику галявину, я неспішно підійшов до низенької могили. Вона була зовсім простенька, звичайна заокруглена на кутах бетонна плита з вирізбленими ім’ям та датою. Та підписом унизу, “Піти легко. Повернутися додому тяжко”. Поряд розкинулась вишня, її ніжно-рожеві квіти обплели все віття. Легкий порив вітру зірвав та закрутив у невеликому вирі кілька ніжних пелюсток, опустивши її на плиту. Сівши поряд, я дістав з кишені у штанах невеличку бутилочку. Покрутив її якийсь час у руках, розглядаючи рідину всередині, а потім відкрив та випив.
— Ти була права. Піти легко. Повернутися додому тяжко.
Додати до улюблених