Ціна гідності – Це вигадана історія, що відбувалась на справді. Багато історій розказаних тут є справжніми історіями реальних людей що перебували там з листопада 2013 по лютий 2014. Ми повинні пам’ятати і справді розуміти що відбувалось тоді у серці України.
Ціна гідності – Розповідає історію про молодих людей Руслана та Ореста, що серед цих жахливих подій стояли до кінця, де вони знайшли рідних собі людей які стали справжньою сім’єю. Майдан став не просто місцем протесту, він став місцем де народжувались нові сім’ї, палали серця, народжувалась надія.
21.11.2013
«Гаразд, давайте серйозно. Ось хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? Лайки не рахуються. Тільки коментарі під цим постом зі словами „Я готовий“. Як тільки набереться більше тисячі, будемо організовуватися»
—Ти бачив що репостнули у групу нашу? Ти підеш?
—Сорян чувак, у мене в дівчини день народження, думаю якось у наступний раз,—хлопці позаду Руслана переговорювались про клич який зовсім недавно виставив Мустафа Найєм на своїй сторінці. Хлопець й сам у цей час передивлявся його і вже думав, що взяти з собою на цей мітинг. Хлопці, що голосно перемовлялися були одногрупниками Руслана, він можливо і знав їхні імена, але не бачив сенсу згадувати. Той, що кричав найголосніше ринувся до нього схоже не побачивши зі спини хто там стоїть.
—Ей чувак! Ти йдеш…—Руслан обернувся і це перервало його одногрупника.—А це ти той,— юнак скривився не договоривши, злісно зиркнув на Руслана і поспішив геть, обтираючи руку, яку поклав на плече хлопця, об штани. Руслан і сам собі стер відчуття руки на плечі і зовсім ніяк не відреагував на цей випадок. Хлопця мало, що могло зачепити за стільки років знущань зі сторони однолітків і старших людей.
Хлопець як тільки дочитав пост, написав коментар зі згодою і вирішив зайти до своєї квартири за теплими речима та чаєм. Життя, у столиці країни, як завжди було у спішному темпі, хлопець до цього ще досі звикав, але з часом усе ставало терпимим. У його однокімнатній квартирі, яку йому винаймали батьки, у спальному районі, Руслан жив на самоті, гуртожитки та інші людяні місця завжди змушували його почуватись некомфортно. Квартира вітала його тишею та холодом, на вулиці був лютий мороз, а у його районі досі не почався опалювальний сезон. Руслан навіть не перевзуваючись забіг до хати за сумкою у яку поскладав речі та два термосу з гарячим чаєм. Хлопець глянув на годину на телефоні де висвітлилось оновлення на сторінці Мустафи.
«Зустрічаємося о 22:30 під монументом Незалежності. Одягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, гарний настрій і друзів. Репост всіляко вітається!»
Усміхнувшись цьому повідомленню хлопець поспішив на вихід хоч до призначеного миті залишалось ще купа часу.
З кожною хвилиною сонце сідало все нижче, забираючи з собою останнє тепло, навіть капюшон який накинув юнак постійно здувало холодним вітром, що гуляв поміж будинків. Його домівка була у богом забутому районі і після наступу темряви й зовсім знайомилась з дияволом. Так Руслан жартував попри себе, адже кожного разу нічний район вганяв його у жах, мабуть, у кожному місті були такі райони, але коли це місто для тебе чуже стає ще більш лячно. Руслан переїхав до Києва лиш у вересні цього року, коли поступив до університету. Його батьки хотіли орендувати йому хорошу квартиру у Києві ближче до центру, у більш безпечному районі, та навіть машину для нього придбали, однак Руслан зіткнувся рогом і не захотів змінювати своєї забаганки аби жити як простий студент без зайвих привілегій. Тому по вже відомій йому стежині, він прямував до метро. Інколи хлопець згадував як вперше вчився ним користуватись, та загалом будь-яким громадьським транспортом, його завжди пробирало на сміх при згадці як складно було зрозуміти, що і до чого робити. Тоді йому допомогла мила дівчина, що їхала до свого хлопця і теж була львів‘янкою, вона помітила його розгублений вигляд і запропонувала допомогу.
У своїх думках він провів усю дорогу до майдану незалежності, а потім й до монументу. Прилаштувавшись з самого краєчку хлопець підтримував настрої інших людей, що були там. Люди співали пісні і підтримували кричалки які невідомо хто починав. Хлопець опустився на бордюр, витягуючи ноги, хитав головою у такт танкам і майже, що розчинився у атмосфері людей.
—Казали, що прийде хоч тисяча, так кричали, а от зараз ледь сотня назбирається,—приглушений голос наближався до Руслана, але він не звернув на нього уваги і навіть не розплющив очей, доки не відчув як щось перечепилось за його ногу. Тільки на рефлексі хлопець повернувся так, аби врятувати невідомого від падіння.
—Дуже перепрошую! Я не побачила через темря…—дівчина перервалась і краще вгледілась у його обличчя, коли й сам Руслан впізнав і ній знайому, однак ніяк не міг пригадати її імені. —Руслан, так?
Хлопець у відповідь лиш затягнув голосну, виглядаючи бовдуром. Дівчина на це розсміялася і встала на ноги.
—Я Зоряна,—дівчина витягнула руку для вітання, юнак ніяково потиснув її і теж здійнявся на прямі ноги, коли почув настирливе покашлювання. Хлопець, що йшов поруч з Зоряною показово обійняв дівчину за талію, не зводячи очей з Руслана. У такі ніякові переглядки хлопець хотів під землю провалитись, але партнер Зоряни лиш м‘яко посміхнувся і його погляд потеплішав коли він звернув його на дівчину.
—Ви знайомі? Адже мені здається ми надто напудили цього хлопця,— хлопчина засміявся і Русланові мов від серця від лягло, що цей юнак не став робити конфлікт.
—Зоряна допомогла мені коли я блукав по метро і ледь не скочив під нього. Просто я не очікував, що ти мене впізнаєш, тай зізнаюсь, я й справді забув твоє ім‘я…—набравшись сміливості, мовив Руслан.
—А як тут не запам‘ятаєш? Твоя краса і особливо очі видають тебе з потрохами,—легко засміялась дівчина, але від коментаря про очі хлопець потупив погляд в землю, зовсім забувши, що тримало його по далі від натовпу.
—Чуваче, не парся взагалі, виглядає круто,— незнайомець схоже зрозумів його комплекси і підійшов до нього ,він був значно нищим за Руслана і намагався розправити плечі аби здаватись більшим, коли простягнув руку. —Я Сергій-хлопець Зорянки,—він гордливо задер підборіддя і Руслан відповів сором‘язливою посмішкою.
Доки вони говорили година перевалила далеко за вечір і наблизилась до ночі, тоді вони й помітили, що люди невеличкими групами почали наповнювати площу.
—Дивись скільки людей набігло, а ти тут нервувалась стояла,—Сергій підштовхнув свою дівчину, а та у відповідь грайливо нахмурилась.
Чим більше людей приходило тим більше Русланові ставало не по собі. Хлопець повів плечами намагаючись скинути неприємне відчуття натовпу. Він прислуховувався до розмови двох молодиків, які на диво, нікуди від нього не втекли, зайнявши місце під його правим боком.
—Руслане, ти тут сам чи з компанією? Можливо ми тебе займаємо своєю присутністю?—Сергій нагнувся через Зорянку і привернув увагу хлопця.
—Ні, я тут сам, думаю вам зі мною не найкраще сидіти…—Руслан зовсім не розумів чому вони досі стояли тут поруч з ним, коли там усі люди зійшлись навколо імпровізованої сцени, звідки наголошувались вимоги людей до президента і влади в цілому.
—Ей, перестань себе так накручувати, усе добре, нам в радість розділяти час з тобою,—Зоряна штовхнула хлопця плечем і тихенько розсміялася в руки, що розтирала перед обличчям. Дівчині було холодно хоч вона цього й не визнавала та кожен раз відмовлялась від пропозиції підійти ближче до людей аби зігрітись. Руслан прийняв ще одну спробу, витягуючи теплий термос зі своєї сумки.
—Тримай, тут теплий чай допоможе трохи кров розігнати,— хлопець протягнув великий термос до дівчини і хоч вона закотила очі, але все ж прийняла дарунок, наливаючи його у ковпачок.
—Якщо у чаї немає віскі – це поганий чай для розігріву крові,—тихо буркнула чи то пожартувала дівчина.
—Хто взагалі п‘є віскі з чаєм?—Сергій скривився від слів своєї дівчини, утворюючи дружнє перепинання.
Руслан ще мить спостерігав за ними, а тоді лиш фиркнув та пропустив легку посмішку на вуста, переводячи погляд на сцену. Руслан не знав чоловіка, що там виступав, однак той закликав усіх йти ходою до адміністрації президента аби їхні голоси почули. Руслан штовхнув Зорянку, що запекло сперечалась зі своєю парою та вказав на чоловіка. Дівчина мить в слухалась до закликань, а тоді на її обличчя проскочив рішучий вигляд і вона здійнялась на ноги. Хлопці підтягнулись за нею та пошкутильгали до людей які по трохи рухались до вулиці великою колоною. Хто стояв по переду вигукували заклики і ті проходились хвилею по народу. Найгучнішою з них усіх була Зорянка, що горланила так, що у вухах дзвеніло. Руслан соромився так вигукати, однак під впливом Зорянки та Сергія також почав вливатись у це середовище. Хлопець вже у повний голос скандував зі всіма і від атмосфери яка царювала тут, у його груді розцвітало щось підступно схоже на гордість і натхнення до боротьби.
23:00
24.11.2013
«Україна це Європа!»
—Мені здається я тут до смерті буду стояти,—Сергій перепинався з ноги на ногу, розтираючи руки коли з його дощовика, в якому він був закутаний з ніг до голови, лились ріки з водою.
—Що думаєш, вони нас ніколи не послухають? — тихим і недовірливим голосом пробубнів Руслан краєм ока задивляючись на людей, що сновигали по майдану.
—Що? Та ні! Вони нас точно послухають подивись на цих людей! Ти їм спробуй відмов, я про те, що точно зараз під цією зливою простину, отримаю запалення легень, а потім буду довго загорати від температури ось тут на цій бруківці!—хлопець для більшої ясності тупнув ногою по калюжі. — Серйозно чувак, у мене вже навіть труси змокли!
—О чую хтось вже знову жаліється,—Зорянка доєдналась до хлопців після того як вкотре кудись відходила, схоже заводячи все нові знайомства , заодно, стягуючи пластиковий капюшон, який вилив усю воду, що назбиралась у складках хлопцеві за шиворот. Той відскочив від своєї дівчини та почав тупцювати на місці аби вивільнити усю воду, що мабуть дуже не приємно стікала по спині. Руслана пробіглись мурашки по шкірі але усмішка розтягнула кутики уст від цієї картини двох закоханих, що не пропускали й миті аби не пожартувати одне над одним.
—Ой ну годі тобі королева драми! Вам холодно бо тут стоїте і не рухаєтесь! Ось ходімо до інших, —вона схопила їх обидвох за руки та потягнула у гущу подій. Сергій буркотів щось собі під ніс, але сильно не пручався і Руслан помітив як один його кутик рота легко підстрибував у посмішці коли він дивився на свою запальну дівчину. Хлопець у свою чергу спробував таки вирвати своє зап’ястя з яскраво рожевих кайданів.
—Я зовсім не змерз та можу собі ще постояти!
—Навіть не смій, я вже змучилась ходити тут сама з цим нюньою, я хочу аби наш друг теж був поруч!
—Ей! Чого це я одразу ньюня?! Я всього лиш раціонально мислю—майже образливо вилаявся Сергій. Дівчина на це лише перекривляла його та показала тому язика, голосно засміявшись на гримасу свого партнера, поцілувавши у ніс в знак вибачення. Вона смикнула Руслана знову коли він перестав пручатись, перебуваючи у шоковому стані коли його назвали «другом» ще ніколи ніхто так його не називав. Він й сам не міг зрозуміти, що відчуває з цього приводу, адже це було так природньо і правильно та його це зовсім не лякало. Коли йому вдалось осягнути отриману інформацію, хлопець тихо розсміявся та з кожним кроком його сміх ставав сильнішим коли молоді люди, зупинились витріщаючись на нього. Руслану стало ніяково і він вільною рукою стер з лиця цю усмішку та пожалкував про свої дії.
—Щось не так?
—Так, ти вмієш сміятись, —якось занадто шоковано проговорила Зоряна. А тоді сама розсміялась та кинулась обіймати зніяковіло хлопця, сильно стискаючи його у своїх тендітних руках. Дівчина хоч виглядала маленькою, та у ній ховалась така сила, що у Руслана перехопило подих та заскриготіли кістки.
—Ну так?
—Чувак ми з тобою тут вже кілька днів під ряд і ще не бачили від тебе більшого прояву емоцій а ніж налякані очі чи насуплені брови. — Сергій пальцями відкрив свої карі очі та так само зсунув брови до носу.
—Якщо ж не секрет, то що так сильно розвесилило нашого хлопчика? — Зоряна штовхнула хлопця у ребра і він відійшов від дівчини, аби вона перестала штурхати його і без того бідні бока.
—Мене ще ніколи не називали своїм «другом», —хлопець ніяково пробурмотів свою таємницю, потупивши погляд калюжі де бачив своє розмите відображення. Здається, на важку мить між ними запала тиша, крізь яку пробивався шум натовпу. Хлопця це у раз налякало і він поспішив сховатись від цього по далі, однак відчув як на його плечі лягла рука, а з іншого боку талію обвила інша.
—Ну тоді ми будемо першими! Ходімо вже.
Вони у парі потягнули хлопця до людей, що взявшись за руки кружляли у танку, помістивши його поміж собою і тоді світ закрутився. Відусюди чувся спів та сміх, хлопець швидко вловив правила хороводу вміло змінюючи напрямок та переставляючи руки аби добре змащена конструкція не заплуталась у одне одному. Руслан навіть і не помітив як вже танцював з абсолютно чужими людьми та завжди у моменті хвилювання знаходив яскраву шапку з котячими вишками Зоряни, яка відповідала йому підбадьорюючими усмішками, чи яскраво жовтий дощовик Сергія. Він вперше в житті відчував себе таким вільним серед усіх цих людей, які були однієї думки з ним, що скандували з ним однакові гасла, що стрибали усі тримаючись за руки коли хтось закричав у весь голос «Хто не скаче той – москаль».
Коли навіть най енергійніша з них усіх Зоряна почала складно дихати, а щоки її набули яскраво червоного відтінку, вони троє покинули місце забави, а на їхнє місце добавилось ще з п’ятірка людей. Дівчина витягнула свій смартфон увімкнувши камеру знімаючи усе, що відбувалось навколо. Руслан вже звик до цих репортажів та все одно знаходив чим прикрити лице коли Зоряна пробувала свою вдачу аби й його захопити у кадр, здається, це стало для них своєрідною грою аби глянути як буде імпровізувати юнак.
—Передай привіт Оресту, —вона повернула камеру на Сергія який посміхнувся та помахав у об’єктив рукою а іншою показав знак «сос». Дівчина стукнула цього розумника по голові і знову перевела камеру на Руслана. —Можливо хоч сьогодні мені повезе?
З надією у голосі промовила дівчина коли хлопець натягнув зелений дощовик до самого підборіддя і для більшого ефекту розвернувся. Зоряна хмикнула і не змушувала хлопця показатись.
—Так, я тобі клянусь він крутий просто веде себе як дикар, — дівчина стишила голос, але її все одно було чудово чути.¬— А ще він такий красунчик! Звісно не такий красень якого я собі вже відхопила, але ти б точно оцінив мій смак.
Дівчина засміялась коли Руслан видав нерозбірливо заперечливий звук, а від Сергія випромінювалась гордість яку хлопець відчував навіть спиною.
—Так все, я закінчила, можеш розвертатись інкогніто ти наш.
Лиш після цих слів хлопець розвернувся, поправляючи капюшон відкривши лице аби мати можливість хоч щось бачити.
Вони втрьох примостились неподалік бочки у якій розпалили багаття, п’ючи чай який зовсім не так давно для них роздобула Зоряна.
—Мені насправді давно вже цікаво, та все ніяк не мав змоги спитати, — Руслан звертався до дівчини, що махнула йому рукою аби той продовжував. —Ти постійно знімаєш комусь відео-звіти, цей «Орест» твій брат?
Дівчина промичала собі під ніс та хутко допила залишки свого чаю.
—По великому рахунку можна й так сказати.
—Тобто?
—Ну тобто він мені як брат. Взагалі його бабця моя сусідка і коли він був меншим у бабці Клави були проблеми зі здоров’ям тож мені частенько доводилось бавитись з ним. Але мені було тільки в радість, він був чудовою дитиною, —на устах дівчини з’явилась м’яка та ніжна усмішка.
—Не те що зараз вже виріс хлоп! — Сергій засміявся вставляючи свою репліку.
—Так, тепер на нього жодної управи немає, він просто у нас…—дівчина задумалась підбираючи певне слово. — Войовничий юнак. Так, мабуть це найкращий опис. Однак він справді дуже добрий і хороший хлопець, я його люблю як свого власного брата.
Усмішка набула сумного вигляду і Зоряна помахала головою скидаючи це.
—Я трохи сумую за ним та сильно переживаю, так він завжди таким був,я ніколи не говорив про свої проблеми.
—Зіронько, з ним все добре він вже не маленький хлопчик,¬—Сергій обійняв дівчину і та пригорнулась до нього тісніше.
Руслан відчував себе зніяковіло через те, що підняв таку як виявляється болісну тему.
—Пробач мене, я не хотів тебе засмучувати.
Зорянка зіщурилась на нього та поманила до себе пальцем мовби щось хотіла йому сказати. Руслан підійшов ближче та нахилився до дівчини. А у відповідь отримав легкий удар по затилку та був одразу притиснутий у купу до них.
—Ну й дурень ти Руслане, все нормально я просто параноїдальна старша сестра і нічого більшого. Краще давай я тобі наші фото спільні він завжди такий кумедний.
Сергій на це здавлено простогнав але вглядався у телефон на якому вже світились зображення, а Руслан у свою чергу не міг натішитись теплом що йшло від усіх них і зігрівало далеко на шкіру, воно теплилось десь під ребрами осяючи усе навкруги навіть під зливою.
18:00
29.11.2013
«Це не просто крок назад, це крок на ціле покоління назад, туди до наших дідусів і бабусь, у СРСР »
—Ну як вам настрій хлопці? Готові стати на стежину до цивілізованого світу?
Зорянка обхопивши обидвох хлопців сяяла від надії, що вони стояли тут стільки часу не марно. Що от-от повинні показати як їхній чинний президент підпише Асоціацію з Європейським союзом. За сценою був величезний екран на якому повинні були показати одразу усе. У Руслана в самого бурлила кров, він з гарячими очима дивився і очікував. Люди продовжували скандувати гасла, що в’їлись у мозок та лунали усім серцем. Ось екран що до того мерехтів кольорами стягу потемнів і усе навколо затихло. Хлопець не міг второпати чому його серце билось у горлянці, ця тиша була такою не природньою для цього місця, що здавалось було затишшям перед бурею. Руслан усім своїм нутром сподівався, що він помиляється і зараз будуть хороші новини.
«В останній момент президент так і не підписав договір про вступ України у Європейський союз»
На якусь коротку мить усі присутніх немов облили холодною водою. Якщо до того ще було чути тихе перешіптування людей то тепер Руслан зрозумів вираз «гробова тиша». Це тривалу всього мить перш ніж майдан заповнився вибухом звуків.
«Ганьба»
З усіх сторін лунали викрики, люди не могли повірити у те, що вони тільки но почули. Хлопець теж не вірив, він розумів що почуте не було обманом слуху але осягнути це було не можливо. Кров забурлила мабуть вперше за все його життя. Після стількох днів тут під дощем і холодом, влада все одно не поступилась. Руслан кричав разом з усіма, його гнів підхоплювався та змішувався з люттю людей що стояли поруч. Він чув як надривисто кричала Зоряна, мабуть він кричав так само. Вони у трьох переглянулись між собою і зрозуміли одне. Вони ще далеко не скоро, справді відпочинуть.
Зі сцени скандувалось — Ре-во-лю-ці-я, Ре-во-лю-ці-я. — Та це відбивалось у серцях кожного з присутніх.
З кожної годиною у повітрі ставало складніше дихати, здавалось що якщо десь спалахне іскра усе підлетить. Тріо тримались щільно одне до одного, вони спостерігали як приїжджають автобуси а з них виходитьвиходять десятки правоохоронців, що здавалось оточували майдан. По черзі кожен з них встигав покимарити на дощечках що використовувались як імпровізовані лавочки вони намагались набратись сил мовби передбачаючи що коїться щось не хороше. Серед змучених людей ширились дивні чутки. Хтось говорив про нову сцену, хтось це заперечував.
Руслан не знав що й собі думати і кинув погляд на друга що вже у цей момент дивився на нього. Зоряну хоч трішки попустила образа та злість і її зморив неспокійний сон коли вона притискалась до стегна Сергія.
—Що думаєш? — Сергій зрозумів питання хлопця без уточнення, підтиснув губи і похитав головою, вглядаючись у натовп поліції.
—Я думаю вони нам таки щось везуть та це зовсім не нова сцена, —він перевів втомлений погляд знову на Руслана. —Мені здається, вони збираються припинити усе це.
Від його слів Руслан напружився ще дужче підтиснувши плечі до себе.
23:57
30.11.2013
«Лягли спати в Україні — прокинулися в Білорусі…»
—А ось і наш сюрприз.
Не довго довелось чекати, перш ніж на усі питання приїхала відповідь, приїхала разом з купою машин. Кожен намагався у темряві розгледіти, що насправді ховається за чорним тентом, коли вони побачили зелене гілля ялини, що визирало з країв. Сергій продовжував вглядатись навіть після того як пролунали перші викрики проти.
—Це ялинка, вони привезли довбану Ялинку, —люб’язно підказав хлопець іншому.
—От чорти, таки згортають нас.
Їм не дали подумати над тим що робити далі, Зоряна потягнула їх обох до стели де мітингувальники робили спроби перешкодити установленню ялинки. Правоохоронці на пару з людьми у чорних костюмах кричали аби люди дали дорогу, однак ті не слухались. Навколо стели збиралось коло, що відділило його від Сергія та Зоряни. Він тримався пліч опліч з невідомими чоловіками різного віку. Він бачив і стареньких дідусів, і своїх однолітків, і чоловіків середнього віку навіть на вигляд зовсім діти усі стояли одне одного плечима. За спиною чулись дівочі голоси коли вони почали співати гімн. І ще до того щільна стіна ще дужче напружилась аби стримати напір. Почулись перші крики і міцна оборона почала розпадатись, дівчата плачучи продовжували співати гімн. Усе навколо перетворилось в один суцільний шум. Руслан озирався намагаючись вловити поглядом своїх друзів як чоловіків що стояли поруч з ними почали бити кийками. Вони падали по сходинках до низу тягнучи хлопця за собою. Він приземлився на бите скло, однак товста куртка зробила своє діло. Хлопець не встиг підвести на ноги коли його відкинуло в бік від удару. Здавалось його вдарили міцною арматурою, а не гумовим кийком. Він намагався розгледіти свого кривдника у якого навіть не був засунутий щиток, він здивовано дивився на свою зброю, однак на довго цього не вистачило і знову розвернувшись до хлопця він почав бити того ногами коли його відволік інший чоловік що впав зі стели і міліціонер кинувся бити і його. Зрозумівши що потрібно вшиватись Руслан зібрав усю свою силу на ривок та кинувся тікати. Він бачив як били усіх під ряд, пенсіонерів, жінок. І все, що йому залишалось робити це сподіватись, що Зорянка та Сергій змогли вибратись з відси як найшвидше.
Ноги продовжували його нести вслід за іншими людьми. Дуже не чітко він усвідомлював, що біжить в сторону вулиці інститутської, по його скроні тече кров, що заважала бачити на ліве око, біля нього бігло кілька дівчат з хлопцями. Одна з них жахливо шкутильгала опираючись на інших людей аби продовжувати рух, невідомий йому хлопець складно дихав і тримався за бік Руслан притиснувся до нього аби переконатись, що той не звалиться з ніг.
Дихання збилось, але їх несло на страху та адреналіні сили були витиснуті. Машина з ковпачком (?) таксиста зупинилась коло тротуару. Схоже водій чув про міліцію та беркут, які виловлювали людей і вирішив прихистити молодиків. Найбільш поранених посадили у таксі, адже для більшості місць банально не вистачило. Руслан пошарудів по кишенях та зміг знайти кілька купюр, не дивлячись, що це було він всунув водієві це у руки і попросив довезти цих людей до безпечного місця, водій стримано кивнув і зник за першим поворотом. Хто залишився на своїх двох переглянулись, коротко кивнувши поспішили у різні боки.
Вже почало світато, небо було пофарбоване в криваво багряний колір. Руслан біг у напрямку Бассарабської площі й Жовтневого палацу коли побачив, що повз нього проїхала патрульна машина, у грудях затріпотів страх. Раптом вона призупинилась, але продовжила рух далі, здається юнак видихнув легше доки не звернув до Хрещатику і побачив туж саму машину. Вони шукали його. Його і всіх інших мітингувальників. Хлопець глянув на жовто-блакитний стяг у себе за плечами і зрозумів, що саме так міліція впізнала у ньому революціонера, але стяг так і не сховав, він не відмовиться від своїх принципів. Страх гудів у вухах женучи в перед. Час втратив свою владу, здавалось Руслан біжить вже годинами, що змінюються днями. Оговтався лиш біля станції метро назву якої не зміг прочитати через плівку яка затягла очі . Усе здавалось поганим сном, він примостився у темному кутку станції провалюючись у поверхневий, викликаний знесиленням, сон.
4:20
30.11.2013
«Нам було страшно, але якщо ми хочемо аби нам не було страшно завтра, сьогодні ми повинні відстоювати свою думку.»
Холод ранку по малу приводив у почуття, він пробирався крізь порвану куртку та кусав за шкіру коли Руслан ледь перебираючи ногами сам не тямим куди його вело, здавалось він йшов вже вічність, усе зливалось в монотонну картину коли його погляд нарешті зачепився за яскраві барви, здавалось вона сяяла серед усього сірого. Йому не хотілось вірити у те, що він сходить з розуму, але справжнім християнином його не назвеш отож прийшлось змиритись з обманом зору, він прямував далі попри ніжно блакитний колір бетонної стіни у якій він впізнав Михайлівський собор. Місто було не правдиво тихим, йому зустрічались перехожі що ховали погляд і спішили по своїх справах. Він не пам’ятав який сьогодні день, знав лише що вчорашній день закінчився і почався новий, десятий день протесту.
Хлопець похлопав по кишенях шукаючи телефон однак так і не відчув його, схоже, згубивши його десь під час втечі. Руслан втомлено і злісно простогнав від безсилля. Десь неподалік відходили звуки метушні та криків. На свій страх та ризик Руслан шкутильгав туди, навіть попри головну біль, що пульсувала все сильніше від того як близько він підходив. Притиснувши руку до скроні аби вгамувати біль, хлопець вглядався у дійство.
—Ми вас не тронемо!
—Треба було раньше думать!
Руслан почув викрики людей по дві сторони барикади і відсахнувся назад, побачивши, що це ці правоохоронці що так жорстоко розганяли народ біля стели. Хтось потягнув його за шиворот куртки, змушуючи відступати назад.
—Ти що малюк з дуба впав!? Одразу видно що ти з майдану, зцапають тебе навіть оком не встигнеш повести, — старший чоловік тягнув його за собою у протилежну сторону. Він з перемотаною головою сильно кульгав, невідомо чи то, від відомих подій чи то, від плину часу. Руслан тільки і зміг не голосно хмикнути та дозволив себе помалу тягнути до іншої сторони церкви.
—Ой лишенько, що ж за людьми треба буть щоб таке зробити? Та що їм ті діти зробили геть? Я прийшов до собору одразу, а як от на рання почали все більше приходити жахнувся. Ми тут людей латаєм, годуємо і мобілки даєм, щоб хоч рідним подзвонили, але я зовсім не можу зрозуміти тих нелюдів, синку, уявляєш оце в мене голова перебита через те, що дівчину захистив, дівчину! Боже, молоденька гарненька, а вони її так били, що забрали на швидкій, господи милосердний, за що, нашим дітям така доля? — дідусь усе лепетав про події минулої ночі доки вів Руслана, а той зі сумним виглядом слухав, лиш хитаючи головою, він й сам вчора там був і усе бачив, а тепер залишився сам, не маючи й гадки де знайти друзів. —Це тут синку, заведу тебе через чорний хід, бо ті пси і тут у нашому прихистку святому лишити нас не можуть.
Юнак чкорнув одразу за дідусем у маленьку хвіртку яку зачинили з середини. Коли вони увійшли на території собору, світ й зовсім змінився, за товстими стінами огорожі було багато людей, які хоч перемовлялися стиха створювали настирливий шум. Руслан ходив поміж людей і столиків виглядаючись у лиця не знайомців коли наткнувся на столик з дівчатами які допомагали людям зі зв‘язком. Вагаючись чи варто йому просити допомоги хтось підштовхнув його до столика аби він не затримував чергу.
—Я телефон свій згубив, мені потрібно друзів знайти,—тихо промямлив Руслан, сором’язливо потираючи руки. Дівчина одразу почала шукати вільний телефон з поповненим рахунком, а на лиці була ніжна, заспокійлива усмішка . Коли дівчина нарешті знайшла прилад то передала кнопочний телефон йому у руки.
—Ось тримай, з нього ти зможеш набрати до будь якого оператора, але якщо буде можливість – принеси його назад, нажаль у нас немає можливості забезпечити усіх телефонами,—дівчина вибачаючись посміхнулась. І поспішила до інших людей, коли Руслан кивнув роблячи кілька кроків назад. Коли він механічно розблокував телефон то зупинився розуміючи, що не пам‘ятає на номерів телефону жодного з друзів. Він стиснув чорний кусок пластику, не знаючи, що робити й далі та лиш вирішив якщо вже є можливість, то зателефонує батькам, аби ті не переживали через відсутність зв’язку з ним. Про-кульгавши до відносно тихого місця по-під стіною хлопець з пам‘яті почерпнув цифри і слухав гудки. Коли слухавку підняли на тому кінці залунав ніжний і трішки наляканий жіночий голос у якому він впізнав неньку.
—Матусю, це Руслан, пробач мені, що дзвоню з чужого номеру, я…—Руслан не планував розповідати батькам, що з ним трапилось тож потрібно було придумати швидку брехню. — я телефон свій поламав от попросив у перехожого зателефонувати вам та попередити, що не буду на зв‘язку кілька днів.
—Руслане! Ти б тільки знав як ми з батьком переживали! Ми бачили усе, що у вас там коїться, може ми б тебе забрали з відтам? Щось я синку дуже переживаю за тебе…
—Ні мамо, я нікуди не поїду, але обіцяю що буду у безпеці? — Жінка на це у відповідь лиш складно видихнула.
—Ох не знаю синку, прошу, знайди собі тимчасовий телефон аби з тобою зв‘язатись могли, бо ти такими забаганками матір у могилу зведеш.
Руслан на це лиш кивнув і коли зрозумів що мати його не побачить, погодився усно.
—І Русланчику, якщо тобі щось потрібно ти дзвони нам, тато твій он як ображається, що ти зовсім у нас нічого не просиш, любий. Будь з нами добрішим, ми ж турбуємся про тебе.
—Так мамо, я знаю,— трішки подумавши хлопець додав.—Люблю вас.
Та аби не затримуватись скинув слухавку, попрямувавши до столиків аби віддати пристрій.
Хлопець розвернувся не знаючи що робити далі. Він не бачив знайомих лиць але твердо вирішив що після вчорашнього більше нікуди не піде та стоятиме тут до останнього.
11:40
Додати до улюблених