Квітень 1899 року
Одного теплого дня матір Ґеллерта отримала доволі несподіваного листа від вже старенької Ільзе-Софії фон Ветцель. Герцогиня знала про трагедію в родині Ґріндельвальдів-Маєрів, їй було самотньо в маєтку і вона запрошувала Ґеорґіну з сином трохи погостювати у них.
-Їхати до маглів в гості – це те саме, що їхати з нашого часу у Середньовіччя – нічого цікавого, – презирливо скривився Ґеллерт, читаючи ранішню пресу.
-Синку, будь ласка, ти моя єдина дитина, – голос Ґеорґіни затремтів, – поїдь зі мною на кілька днів, зміни обстановку, а тоді повернешся у редакцію, твої дописи зачекають якийсь час.
Юнак неохоче погодився – він ніколи не міг заперечити матері. Тим більше зараз, коли вона пережила важко втрату і ходила по будинку в чорній сукні з оніксовою брошкою, в котрій ховала пасмо волосся доньки. Наступного дня вони вже сідали в паротяг, котрий вирушав у Німеччину.
Ґеллерт пам’ятав герцогиню немолодою жінкою з високим голосом і з важкими сандаловими парфумами, а зараз це була вже сива сухенька бабуся з веселими очима, котра ледве піднімалася з масивного крісла, проте зберігала жвавість та молодість духу.
-Доброго ранку, фрау фон Ветцель, ви ж пам’ятаєте мого сина Ґеллерта – він закінчив свої студії в ліцеї і зараз працює в одній місцевій газеті, пише статті про соціальні проблеми нашої провінції, – зніяковіло мовила Ґеорґіна, ховаючи очі, поки її син галантно нахилився над рукою старенької, щоб поцілувати долоню, усіяну золотими перснями.
– Ґеллерте, Herzchen, як же ти виріс! Я пам’ятаю тебе ще зовсім малесеньким, – приязно защебетала герцогиня.
Хлопець спохмурнів – він пам’ятав обставини, за котрих минув його попередній візит у цей дім. Тоді він продемонстрував магічні здібності, за що отримав на горіхи від матері.
Герцогиня не могла жити без уваги, тому на вечерю покликала близько десятка молодих людей – своїх родичів, дорослого онука, котрого колись гляділа фрау Маєр та давніх знайомих Ґеллерта – Хайнца, Пауля, Аннелізе та Мартіну. Компанія, ігноруючи правила пристойності та етикету, весело щебетала за столом, заставленим паруючими тарілками, час від часу кидаючи погляди на «цього дивакуватого і загадкового австрійця». Час стер з їхніх голів пам’ять про ті дивні речі, що коїлися в саду майже десяток років тому, залишивши тільки міраж про «хлопчика з дивними фокусами».
-Тітонько Ільзе-Софіє, наступної осені я вступаю в Мюнхенський університет на філософський факультет, – гордо мовила рудокоса Аннелізе, котра виросла в трохи незграбну, але сміливу на вигляд і запальну дівчину.
-Любонько, я щаслива за тебе і підтримаю будь-які твої рішення, але для чого дівчині ці університети? Май на увазі – кокетуванням, гарними очима та сміхом ти здобудеш в цьому світі значно більше, ніж головою, забитою складними речами. Залиш ці речі чоловікам, – з усмішкою відповіла герцогиня фон Ветцель, орудуючи срібною виделкою над свинячим шніцелем.
Аннелізе закотила очі та зітхнула, перехопивши насмішливий погляд Ґеллерта. Юнак в черговий раз отримав доказ обмеженого світогляду маглів, котрі не бачили далі власного носа.
– Товариство, так як ви вже всі поїли, я пропоную піти у вітальню, хочу пограти на роялі, поговоримо, зіграємо в карти, – порушив тишу Хайнц. – Ґеллерте, ви теж ходіть. Фрау фон Ветцель, з вашого дозволу ми покинемо застілля, – хлопець кивнув господині та отримав знак згоди у відповідь. П’ятеро молодих людей вийшли з-за столу.
У просторій задушливій вітальні, заставленій масивними меблями золотистого кольору, Хайнц відкрив кришку рояля та почав грати вальс.
-«На хвилях Дунаю», моя улюблена мелодія, – часто закліпала очима Мартіна, звертаючись до Ґеллерта, – танцювала б під неї всю ніч.
-Прошу вас, фройляйн! – засміявся хлопець, легко підхопив панянку за тонкий стан і плавно закружляв з нею по кімнаті.
Коли Хайнц припинив грати, завершивши свій імпровізований концерт «Угорським танцем», котрий любили всі присутні, Аннелізе насупилася.
-Тут так старомодно! У нас вдома є радіоприймач, це значно цікавіше твоїх давніх награвань, Хайнце. Та і фрау фон Ветцель досі їздить бричкою, а я хочу купити собі справжній автомобіль! Все місто вибігатиме на вулиці, щоб подивитися на таке диво.
-Аннелізе, ти завжди на варті прогресу, але дивися, щоб ця варта прогресу не перетворила тебе на похмуру стару панну, – засміявся до сестри Пауль, котрий весь вечір сидів тихо, занурившись в читання газети. Дівчина грізно глянула на брата, взяла важезний збірник нот з рояля та кинула йому в голову.
-Я пропоную піти в сад, хочу закурити, – мовив Хайнц до товариства, щоб розрядити напружену атмосферу.
Молода компанія вийшла в той самий сад, в котрому Ґеллерт колись експериментував зі статуями та метеликами. Юнаки та навіть Аннелізе закурили, осяявши вогниками сигарет темні громаддя дерев та статуй, а Мартіна вмостилася у великій лавці-гойдалці з коробкою шоколадних цукерок.
-Ґеллерте, ти ж декадент та соціаліст? – раптом запитав Хайнц, коли вони вдвох мовчки пройшлися трохи далі. – Я бачу по твоїх висловлюваннях зневагу до сучасного капіталістично-буржуазного стану і мовчазну згоду з нашою емансипе-Аннелізе.
-Хайнце, я дотримуюся тільки однієї ідеології, котра вестиме людство до єдиного спільного блага і дозволить вийти з підпілля усім, кого туди насильно загнали, – багатозначно мовив юнак.
Хайнц аж оторопів, хапнув співрозмовника за рукав і продовжив напівшепотом:
-Ого, так ти ще й неабиякий філософ, я аж вмираю від нетерпіння, щоб дізнатися, що ти маєш на увазі. По тобі видно, що ти цікавий та достойний співрозмовник, не те що більшість наших однолітків. Може приїдеш цієї суботи в наш Клуб Соціального Прогресу Баварії, ми там обговорюємо різні нагальні політичні та соціальні проблеми, а іноді нам вдається опублікувати наші тези в пресі? Один юнак навіть на радіо виступив. Аннелізе там часта гостя разом з іншими феміністками. Нам потрібні такі розумні люди та ще й зі зв’язками з пресою у дружній країні. Особливо тепер, коли над Європою нависає привид війни у вигляді можливого союзу Англії, Франції та Російської імперії і коли кілька особливо активних наших членів потрапили під арешт. Адресу я тобі напишу.
Ґеллерт тільки знизав плечима, дивлячись на величні вершини Альп вдалині та слухаючи шелест трави під ногами і спів цвіркунів. Хлопцю зовсім не хотілося брати участь у маглівських екстремістських напівлегальних організаціях. Його вигнали з магічного Інститут, а ще й гіпотетично можуть посадити в маглівську в’язницю – яка іронія.. Тим більше він вже й так знав, що напружена атмосфера в Європі тільки згущуватиметься і що війна неминуча – побачив видіння тоді на кладовищі. Рано чи пізно він досягне своєї цілі і магли коритимуться чарівникам. Тому чи є сенс зараз встрягати в маглівську політику?
-Розумієш, Хайнце, я не бачу зараз потреби втручатися в політичне життя. Тим більше – я працюю і своєю роботою висловлюю свої погляди, а не веду спосіб життя лінивого студента чи аристократа, котрий не знає чим зайнятися, – Ґеллерт пустив шпильку в бік родичів Ільзе-Софії.
Хайнц тільки зітхнув, а так як хлопці вже дійшли до огорожі, то мусили вертатися назад, де Мартіна вже доїла всі цукерки, Пауль вернувся в дім, а Аннелізе гарячково писала якогось листа, сидячи в тій самій злощасній альтанці, освітленій гасовою лампою.
-Лізхен, що ти пишеш? – запитав Хайнц в кузини, відсуваючи густе плетиво дикого винограду, котрий сильно розрісся за роки фактичного недогляду та сідаючи на лавку навпроти.
-Пишу листа Вередливій Магдалені. У в’язницю. Ми знайшли їй іншого адвоката, може подамо апеляцію і Магдалена вийде цього року на волю, – відповіла Аннелізе. – Я в обуренні – голосувати не можна, свідчити у суді – тільки з великими обмеженнями, але в в’язницю чи навіть на ешафот – будь ласка, – в її голосі забриніли істеричні нотки.
-От такі у нас ризики, Ґеллерте, – ще раз зітхнув Хайнц.
«Нічого, за деякий час всі ваші ризики здаватимуться дріб’язком в порівнянні з тим, що можуть маги. І багато ваших дріб’язкових та побутових проблем вирішуються елементарною магією», – подумав юнак.
Минуло кілька днів і пора було вирушати додому. Ґеллерт вперше в житті проїхався маглівським автомобілем, поїздив верхи на чорному коні Хайнца і навіть жартівливо відкараскувався від нав’язливої уваги та млосних поглядів Мартіни і натяків Ільзе-Софії про те, що вона б мріяла бачити такого розумного і відповідального хлопця зятем бічної гілки роду фон Ветцелів. Романи, а тим паче шлюб, його не цікавили. Зрештою, якби цікавили, то аж ніяк не з обмеженою магелкою.
На прощання Хайнц подарував йому збірку творів Оскара Уайльда з пам’ятним підписом, а Аннелізе сунула в руки записку з адресою їхнього клубу та телеграфною станцією, де працювали перевірені люди і могли передати будь-яку інформацію для «молоді fin de siècle» – так вони себе називали для конспірації.
Додати до улюблених