Вітер, я дуже прошу тебе: навчи мене дихати. Ні-ні, справа не в тому, що я не вмію, як би я тоді дожив до своїх років
(хоча б до якихось років).
Навчи мене дихати так, як дихаєш ти.
Зараз в парках нікого, власне, окрім вітрів і не лишилось: я не можу побачити вигинів ваших тіл, я не можу бачити ваші пальці,
ключиці, щоки, не можу зазирнути вам в очі,
тільки дихання можу відчути, тільки дихання можу побачити.
І я можу поклястися, хоч на Біблії, хоч на Конституції, хоч на Кобзарі, хоч на Тіні великого класика: ваше дихання, вітри,
це найгармонічніша річ, що я бачив восени.
Вітер, в мене до тебе таке невеличке прохання, хоча це тобі судити про його розмір, значимість і все таке інше:
навчи мене дихати.
Мені конче потрібне якесь нове дихання.
Якісь вітри, легкі, невловимі і ще трішки теплі грають в хованки на верхівках дерев, шарудять в листі, намагаються один одного упіймати.
Такі спритні, навіть більш спритні, ніж білки чи кролики.
Інші буцають листя, а потім їм стає соромно, адже зів’ялому листю теж боляче. Тоді вони намагаються зібрати з нього вінок,
але вже пізно, воно наче навмисне не збирається і вітри, розлючені, знов його буцають. І так йде все по колу.
Дивишся на це – і все одно бачиш, яка ж в цьому неймовірна гармонія.
Вітри лякають полохливих горобців, які збирають останні крихти та загублене між щілин плиток насіння.
Я сиджу на лавочці і звертаюсь зі своїм проханням до вітру.
Не до тих хлопчаків, не до тих грайливих і трішки дурних вітрів, а до того самого, жовтневого та осіннього.
Який торкався моїх вуст, який торкався моїх вуст, чиї пальці я відчував на своїх ключицях та під своїм шарфом.
Я звертаюсь до нього. Вітер, навчи мене дихати. Він мені у відповідь тільки зітхає. Тільки зітхає.
І я повторюю його подих
в порожньому парку
раз за разом
раз за разом.
Додати до улюблених