Твайлайт ходила навколо постаменту в центрі своєї приватної обсерваторії, хитаючи головою.
– Я справді не знаю, чи готова я до цього, — сказала вона, з тугою дивлячись на амулет, яким роками керував сонцем і місяцем. – Ви впевнені, що додати більше своєї магії в амулет не допоможе? – З балкона Селестія та Луна спостерігали, як сонце наближається до горизонту. – Певна, Твайлайт. – Селестія озирнулася. – Як ми вже казали, вони не будуть підкорюватись амулету, як раніше. – До того ж, — додала Луна, — більше магії — це не вихід. Ми розповіли тобі, чим ця ідея закінчилася для єдинорогів, які виконували цю роботу до нас. – Вона вказала на п’єдестал. — Амулет не дав тобі реалізувати свої здібності сповна, Твайлайт. Ми знаємо, що ти готова до цього. – Твайлайт спохмурніла, дивлячись на свої копита. – Принаймні ви двоє впевнені в цьому. – Селестія посміхнулася. – Ви заслужила цю довіру, Ваша Величносте. Але час наближається, слід підготуватися та переконатися, що вас не турбуватимуть під час першої спроби. – Вона зітхнула й підвела голову. Поглянувши на охоронців, які непомітно стояли навколо кімнати, вона гукнула їх капітана. – Галлус, звільни кімнату, будь ласка. Нас не можна турбувати з будь-якої причини, якою б терміновою вона не була, допоки я не повідомлю вам. – Грифон акуратно відсалютував, ледь помітно кивнувши головою. – Так, ваша величність.
Він звернувся до інших охоронців.
– Очистіть приміщення та займіть входи. Жодна істота може увійти до подальшого повідомлення. – Він спостерігав, як поні-охоронці відсалютували й організованим маршем поспішили за двері, переконавшись, що вийшов останнім, ще раз відсалютувавши принцесі, зачинив двері. Твайлайт закрила очі й зробила довгий, спокійний вдих, піднявши одне копито до грудей. Витягнувши копито перед собою на видиху, вона знову відкрила очі.
– Добре, — сказала вона, виходячи на балкон. – З чого мені почати? – Селестія та Луна підійшли до неї з обох боків, підводячи її до балконної огорожі. – Зосередь свій розум, Твайлайт, — мовила Селестія. – Спочатку треба опустити сонце, а потім підняти місяць. Коли ти простягнеш свою магію, пам’ятай, що ти не намагаєтеся штовхнути або потягнути сонце, ти просто встановлюєш контакт. – Вона глянула на Луну, кивнула. Луна підійшла ближче, тихо промовляючи. – Як тільки ти встановиш контакт, твоє сприйняття зміниться. Це нормально. Ти можеш опинитися в іншому місці, і твоє відчуття часу буде втрачено. Ти контактуєш з двома найпотужнішими первинними силами нашого світу, і вони приймуть тебе лише на своїх умовах. Ти повинна підкоритися їхньому відчуттю реальності, але будь обережна, тобі треба закріпитися.
– Якір? — запитала Твайлайт. – Як мені це зробити? Селестія посміхнулася.
– Поки спілкуєшся з ними, ти повинна чітко уявляти себе. Вони можуть намагатися змусити тебе забути себе, але якщо ти будеш вірна собі, заслужиш їх повагу. Коли це станеться, твоє завдання стане набагато легшим. — Але пам’ятай, Твайлайт Спаркл, — додала Луна. – Якщо ти втратиш самосвідомість, під час контакту з ними, ти можеш ніколи не знайти шлях назад. – На стривожений вираз обличчя Твайлайт вона посміхнулася. – Ми сказали, що знаємо, що ти готова до цього завдання, але не те, що це буде без ризику.
Твайлайт зітхнула.
– Не варто змушувати, чи не так? – Селестія кивнула. – Ти стала дуже мудрою, Твайлайт. Ця мудрість і твоє знання про дружбу добре послужать тобі у тому, що ти збираєшся зробити. Я не сумніваюся, що ти впораєшся з цим завданням. – Вона глянула на обрій. – Час настав, Твайлайт. Знайди мить, зосередьтеся, створи своє уявлення про себе настільки чітко, наскільки це можливо. Коли ти будеш готова, дотягнись до сонця своєю магією та встанови контакт. – Твайлайт кивнула, заплющивши очі й знову заспокійливо вдихнула, зосереджуючись на думках. Вона створила у своїй свідомості образ того, якою вона бачила себе, потім як її бачили друзі, та як бачили піддані. Образи злилися, і вона пронесла свої недоліки, свої страхи. Вплітаючи їх у більший образ, Твайлайт відчула, що дивиться собі в очі, і втягнула цей образ глибоко в центр свого єства. Лише тоді вона розплющила очі, дивлячись на сонце, що замайоріло за обрієм, простягнувши свою магію. Це зворушило могутню істоту, майже, неперевершену своєю силою. Твайлайт на мить відчула опір, потім дивне вагання. Вона не тиснула, не намагалася тягнути його, натомість вона просто підтримувала контакт, очікуючи. Через довгу мить, магія поглинула поні, затягнувши в себе. Світ навколо розтягувався і зникав, відпадаючи, виявивши, що вона летить у найяскравіше світло. Твайлайт кліпнула очима, коли до неї повільно поверталися відчуття. Виявивши, що стоїть або припускала, що стоїть у безвиразній порожнечі. Доки вона дивилася в темряві підморгували зірки, і незабаром її оточило безкрайнє небо.
– Привіт? — сказала вона в зоряне поле. Спалахнуло світло, сліпуче, прямо перед нею. Прикривши очі копитом, але це майже не допомагало проти цього світла. Джерело світла підійшло ближче, наповнюючи світлом її зір.
– Де вона?
Питання обпалило розум Твайлайт неначе те світло, що було перед нею. Вона зробила крок назад.
– Я не розумію.
– Де. Вона. Є?
Твайлайт розставила ноги ширше, намагаючись встояти перед силою навпроти.
– Про кого ти кажеш? Хто вона?
Світло трохи послабшало, наче відступивши від Твайлайт. Поні спостерігала, як воно утворювало щось схоже на очі, оточені полум’ям.
– Ти приховуєш її від мене. Я відчула, це була твоя магія від її образу. Де вона?
Раптова здогадка змусила Твайлайт відкрити рота.
– Її образу”— ти говориш про магію Селестії. Ти відчувала, що сила була не її.
Очі звузились та подивились на Твайлайт.
– Спочатку я думала, що це така гра, що вона ховається, а я маю її знайти, але її ніде нема! Де моя Селестія?
Поні злегка посміхнулась, роблячи пару кроків до очей.
– Вона попросила мене прийти замість неї. Я Твайлайт Спаркл, і я рада зустрітись із тобою. – Зоряний простір навколо неї неначе закрутився. Світло спалахнуло знов, так само як язики полум’я навколо очей.
– Я хочу мою Селестію. Я звикла до неї, вона грала зі мною так довго, довше, а ніж будь-хто. Я хочу її!
Мружачись від болюче-яскравого світла, Твайлайт зробила і ще один крок.
– Селестія хвилювалась, що ти нудьгуватимеш без неї, тож вона відправила мене. Вона думала ми зможемо весело провести час разом. Я думаю, у нас вийде, якщо, ти дозволиш мені.
Світло знову трохи відступило та послабшало. Очі звузились у підозрі.
– Чому вона не прийшла сама? Чого відправила тебе?
Твайлайт підняла голову.
– Наші життя обмежені. Ми не існуємо вічно, як ти. Селестія розуміє, що прийшов час дозволити іншим зайняти її місце. І я та сама поні, якій пощастило відвідувати тебе та грати з тобою замість неї.
Очі замовчали на секунду.
Твайлайт скористалась моментом тиші та зробила крок ближче.
– Я розумію, що ти сумуєш за Селестією. Коли ми з нею довго не бачимось, я сумую за нею так само. Кожного разу. І кожного разу я згадую наші заняття, і для мене це наче ми знову разом. Ти сумуєш за тими, хто грав з тобою до Селестії?
Світло знову послабшало, переставши бути нестерпним. Очі пом’якшили вираз, розширившись.
– Деяких, дуже здавна. Потім були інші, які грали жорстко. Вони не повертались, коли я відповідала тим же.
– Тоді все, що тобі потрібно, це пам’ятати Селестію. Я можу грати з тобою, якщо хочеш. – Твайлайт посміхнулась. – Я дійсно була б рада.
Очі зникли, залишивши її у темній зоряній пустоті.
– Будь ласка! – Твайлайт вигукнула в пустоту. – Я тут заради тебе. Я хочу пограти з тобою!
Зорі вирували навколо неї, все швидше і швидше. Їх світло злилось, оточуючи Твайлайт, яскравішаючи, забиваючи собою всі її почуття.
Коли видимість повернулась, Твайлайт побачила, що стоїть на вкритому травою пагорбі, а над ним розкинувся небокрай із сонцем далеко у вишині. Теплий вітерець доніс до неї запах квітів. Вдалині їй здалось наче вона побачила будівлі, маленькі хатинки, схожі на ті, що були навколо Понівіля, і ліс десь аж на горизонті.
Позаду себе Твайлайт почула мелодійне хіхікання. Вона обернулась та побачила жовте, неначе кульбаби, алікорненя, що стояло із широкою посмішкою. Вона дивилась на Твай знизу своїми великими коричневими очима з-попід оранжево-червоної гриви. “Тоді давай грати”. Вона повернулась, і стало видно кьюті-марку у вигляді темно-жовтого сонця-смайлика. – Впіймай мене, якщо зможеш! – І дзвінко сміючись та розставивши крильця, кобилка злетіла із місця.
Це нагадало Твайлайт часи коли Фларрі Харт була ще малечею. – Не втечеш! – вигукнула вона, та галопом побігла за кобилкою. Їх дзвінкий сміх луною ходив між пагорбами поки вони наздоганяли та ловили одне одного. Сміх маленького поні перетворився на захоплений писк, коли вона забігла за великий камінь, а Твайлайт телепортувалась прямо перед нею, вигукнувши – Впіймала!
Кобилка відреагувала знявшись у повітря та засміявшись, коли пролетіла прям над головою Твай. Та розкрила крила щоб полетіти за нею, давши їй відлетіти трохи подалі. Скоро вони вже гоняли поміж хмар. Твайлайт розкрутила одну з найпухнастіших, й жбурнула назустріч кобилці. Та ухилилась в останній момент, буквально пробігши по краю хмаринки і копитами направивши її в річку.
Твайлайт підлетіла ближче, регочучи разом з нею. Алікорненя обернулась з великою посмішкою.
– Ти граєш сильніше за Селестію, – промовила вона. – Мені це подобається. Сподіваюсь ти не втомилась. – Кобилка знову припустила, заставивши Твай не відставати. Вони ганялись та кружляли над пагорбами, в долинах між ними, навіть пролітали над струмком, що пролягав внизу.
Коненя чкурнуло до містечка, сміючись, та зникло за однією з хатинок. Твайлайт полетіла трохи, шукаючи малечу, але не знайшовши нічого, спустилась на подвір’я за однією із хат. Вона торкнулась землі копитами і сніг захрумкотів під ними.
Твай насупилась, дивлячись навкруги та обшукуючи зором усе містечко, що було вкрито товстою ковдрою важкого снігу.
– Щойно ж було літо, – пробурмотіла вона під ніс. Подивившись назад вона побачила, що одягнена в тепле сідло та зимній шарф, і взута в теплі чоботи. – Коли я—
Її думки обірвала сніжка, що вліпилась їй в бік та шквал сміху. Твай обернулась якраз вчасно, аби ухилитись від наступної сніжки, що запустило жовте алікорненя, також вдягнене в тепле, із сніжного форту, побудованого нею неподалік.
Твайлайт посміхнулась та побігла за дерево. Там за допомогою магії вона сформувала з десяток сніжок. Вони обкидували одне одного деякий час настільки активно, що простір навколо них був заповнений сніжками та сміхом. Аж раптом маленька поні перелетіло через свою барикаду та запустило три сніжки одночасно. Твай скрикнула, падаючи назад, бо вони розлетілись об її круп. Вставши знову вона сміючись помахала шарфом.
– Я здаюсь! Ти виграла!
Жовта поні підбігла та застрибнула на Твайлайт, обіймаючи її чотирма ногами.
– З тобою дуже весело! Я б могла грати з тобою вічно. Давай ліпити сніговика. – Вона злізла та побігла до центру містечка.
Твай трохи почервоніла від обіймашок та компліменту, та підвелась йти за жеребеня. – Мені з тобою теж дуже весело. Давай зробимо цього сніговика! – Вона побігла за жовтою поні, сміючись, та жбурнула повні копита снігу в її бік перш ніж почати катати частину тулуба для сніговика.
Вони ліпили сніжну поні разом, хіхікаючи та жбурляючись снігом одне в одного протягом усього полудення. Снігова поні швидко набувало форми, а сонячна поні десь знайшла з чого зробити очі та ріг. Не встигла Твайлайт втягнутись в роботу, як вони вже стояли перед готовим творінням. Висока, з широко розведеними крилами та довгим рогом, сніжна поні дуже нагадувала Селестію.
– Вона ідеальна, – сказала Твай.
Жовта поні подивилась на Твайлайт. Її очі сміялись. Не говорячи ні слова вона впала на спину в сніг та стала рухати всіма ногами по снігу, утворюючи на ньому фігури та заливаючись сміхом. Лавандова поні посміхнулась та плюхнулась поруч, малюючи і собі великі напівкола своїми кінцівками. Їхні погляди зустрілись і вони разом вистрибнули зі своїх місць. Твайлайт обернулась та подивилась на результат.
Вона побачила дві майже однакових фігури, кожна розміром із малу поні.
– Не зрозуміла, – сказала Твай, звертаючись до кобилки. – А де мій відбиток?
Алікорненя засміялось.
– Не кажи дурниць, Твайлайт Спаркл. Він прям тут, поруч із моїм. У нас вийшла непогана композиція, скажи?
– Але вони обидва такі маленькі.
– Аав, ти не маленька, Твайлайт. – Жовта поні обійняла її плечі копитом. – Ти така ж велика, як і я. Давай грати далі. Наприклад, можемо дослідити цей ліс! – Вона потихеньку побігла до виходу з міста.
Твайлайт подивилась на свої короткі ноги та маленькі крила, потім копитом намацала свій невеличкий ріг. Вона покрутилась, намагаючись як слід роздивитись себе, і дійсно, вона виглядала прямо як маленький алікорн. Вона прошепотіла: – Як це сталось?
І неначе відповідь вона згадала слова Луни. Я забула мій якір, панічно подумала Твайлайт. Вона стала ошаліло озиратись навкруги, поки її подруга продовжувала йти вперед. Вона зробила пару кроків за нею, потім зупинилась і затрясла головою. Ні, я можу знайти його. Мені просто потрібна хвилинка.
– Зачекай! – покликала вона в сторону, куди направилась кобилка. – Ми грали так довго. Здається, мені треба перепочити. – Не чекаючи на відповідь вона заплющила очі, подумки повертаючись назад, згадуючи усе, що вони робили. Вона заринулась вглиб себе, шукаючи образ, який вона сконструювала на самому початку.
– Ой, та не втомилась ти! – почула вона оклик подруги здалеку. – Я не втомилась, то чому б тобі втомлюватись.
Нарешті вона знайшла образ себе далеко в глибині свого розуму. Ментально обійнявши його, вона розплющила очі. Снігу вже не було, але жовте алікорненя стояло поруч, дивлячись на дорослого розміру Твайлайт Спаркл.
– Ну так не цікаво, – сказала вона. – Ми могли б грати ще довго, і тобі б це дуже сподобалось.
– Та, я все ще хочу грати, – сказала Твайлайт. – Я просто трохи втомилась. Прокрокувавши до фонтану в центрі містечка вона сіла поруч із ним, опершись об нього спиною.
– Я просто подумала, я могла би розказати тобі казку, поки перепочиваю.
Жеребеня підійшло поближче, скептично дивлячись на неї.
– Мене не обдуриш. Ти просто хочеш вкласти мене спати.
Твайлайт це здалося смішним. Вона посміхнулась відповідь.
– Ой, не кажи нісенітниць. Я ж бачу, що на відміну від мене ти не втомилась. Я тут трохи перепочину, а щоби не заснути, розкажу тобі історію.
Жовта поні подивилась скептично, але підійшла.
– Можливо. Казка звучить достатньо весело. – Твайлайт похлопала по землі перед собою і поненя всілась поряд.
Твай приголубила поненя.
– Тобі зручно? Добре. Так, що ж мені розказати? – Вона приклала переднє копито до носа, задумавшись. І через секунду почала. – Колись давно, в чарівній країні Еквестрії, жило чудове алікорненя, що було яскраве, як сонечко! Більш за все вона полюбляла грати увесь день від ранку до вечора, ніколи не зупиняючись відпочити.
– Мені не треба відпочинок, – втрутилось поненя, притуляючись до Твай. – Я зовсім не втомилась!
Та посміхнулась та бупнула поні в ніс. “Звичайно ти не втомилась. Я ж про поні в моїй історії.” Жовте поненя посміхнулось і Твай продовжила. “Вона обожнювала грати з друзями, але ніхто не міг поспіти за нею. Час підходив по обіді, і все більше дітей знаходили зручні місця для сну, але не вона. Вона бігала, танцювала та грала, аж допоки помітила, що вона залишилась на самоті.”
– Це невесело, – промовила жовта поні. Вона позіхнула крізь закритий рот. – Я не люблю бути на самоті.
– Так само і поні з нашої історії. Вона побігла назад і знайшла своїх друзів, які спали разом, обіймаючи одне одного в великій поні-кучі. Вона почала трясти одного за іншим, вигукуючи, ‘Прокидайтесь! Пішли далі грати, ну чого ви?’ Її друзі, прокинувшись не виспані та втомлені, намагались довести їй, що їм треба поспати. ‘Давай спати разом,’ сказали вони, звільнивши їй місце прямо посередині.
Жовте поненя позіхнуло гучніше, заперечуючи крізь зівання,
– Я не втомилась!
Твайлайт посміхнулась.
– Саме так наша поні і сказала. Але вона бачила, як її друзі зручно та затишно лежали. Вони сказали їй, ‘Спати теж може бути цікаво. Коли спиш, бачиш сни, а в них ще більше пригод. Спробуй, тобі сподобається.’ Вона трохи подумала і сказала, ‘Добре, я спробую.’ Протиснувшись в середину, алікорненя зручно вклалась та потихеньку провалилась в теплий сон. І виявилось, що її друзі були праві! Її сни були переповнені пригодами та іграми, а коли вона прокинулась, в неї було ще більше сил щоби гратись вже наяву. Від цього дня вона завжди приєднувалась до денного сну з друзями, і це було весело. Кінець.
Жовте понятко посміхнулось, її очі закрились, дихання поглибшало та стало повільнішим.
– Це хороша казочка, – промуркотіла вона. Поні поклала голову на плече Твай та зівнула іще раз. – Сподіваюсь ти прийдеш до мене завтра, Твайлайт Спаркл, – сказала вона тихенько.
Лавандова поні погладила її щоку та прошепотіла, – Я приходитиму кожного дня відтепер, наскільки зможу. Обіцяю. Спи спокійно, малеча, побачимось вранці.
Кобилка задоволено зітхнула, пригорнулась, і поринула в сон.
Магією Твайлайт притягнула ковдру та обгорнувши нею спляче алікорненя, поклала на м’яку траву.
– Ох, добре, дитя спить. – Голос роздався позаду Твай, вона хутко піднялась та повернулась до високу алікорну, що стояла в дверях одного з будинків. Її довге сріблясто-біле волосся гриви наче пливло над її темно-сірим хутром. Подивившись на Твайлайт кобила посміхнулась. – Тепер ми вдвох можемо зайнятись по-справжньому цікавими речами.
Додати до улюблених