Ох, бісова мавка! Я не хотів влучати в цю іншу дівчину! Я був неймовірно злий на себе через промах й через те, що поранив невинну людину. Та коли перший приплив злості пройшов, я помітив що реакція жінки доволі незвичайна. Я їй клинком тільки трохи спину зачепив, а вона мовби помирала на очах. Ще цього мені не вистачало. Я швидко запхнув клинок на місце й підійшов до неї.
— Нумо я вам допоможу піднятися, ходімо до води, вам треба промити рану. — я допоміг їй спертися на мене, й наостанок, перед тим, як покинути це місце, я кинув засмучений погляд на вінок та переборовши своє бажання забрати його із собою, я все-таки пішов разом з дівчиною до води.
Вона була мовби не жива і я майже ніс її на собі. Я не міг її покинути, ні, мені було соромно за свій промах. Якби не ця бісова мавка…
По дорозі декілька разів я ледве не впав, та нарешті ми все-таки були біля малесенького озерця. Я поклав жінку й роздивився рану, вона була якась незвичайна, мовби ця рана була сама по собі жива й пульсувала на тілі забираючи останні крихти життя. Та я все одно не розумів в чому справа, рана була не глибока, я б навіть сказав, подряпина й не більше. Я дивився на цю дивну рану й відчував власну вину. Раптом, мені спало на думку — цей клинок заподіює велику шкоду, навіть роблячи маленьку подряпину, тільки різній нечисті. Тому я і цілився в мавку, але попав по цій дівчині. Значить, вона теж яка-небудь нечисть? Але, ось, яка? На мавку вона була мені не схожа, та й з тією, що на мене напала не дуже в приязних стосунках була й до того ж, волосся в неї не зелене, інших ознак немає. Та мені раптом подумалось: хіба є тій нечисті різниця? Нечисть – це нечисть.
Мені думалось, що я зараз можу просто вбити цю потвору, навіть не кліпнувши оком, або ж залишити її тут й вона або згодом помре або її врятує ще якась нечиста сила, що мешкає в цих краях. Але… я ж чув, що вона сперечалася з мавкою про мене… але це нечисть… я знову потягнув руку до клинка, витягнув його й підняв руку для кращого розмаху й сильнішого удару і… і не зміг. Я тяжко видихнув й відкинув клинок. Я просто не можу вбити цю нечисть, — подумав я. Та й вбити її було б нечесно, цей клинок був у мене для захисту, а зараз на мене ніхто не нападав. Ця нечисть навіть хотіла мені допомогти…
Думки роїлися в мене в голові тисячами незвичних комашок. І я вирішив пустити все на випад долі. Я швидко піднявся, забрав клинок й побіг далі чим бачив. В мене не було співчуття до подібної мразоти і я змушував себе вірити в це знову й знову, біжучи від цього лісу якомога далі…
***
Водяник побачив, як я лежала з раною на спині й підійшов ближче.
— Отакої, не пам’ятаю, коли востаннє його величчя Блуд приходила до мене у гості.
Я не розуміла, що зі мною сталося. Так багато різних думок роїлися в моїй голові й майже розносили її на маленькі кусочки. Ще і Юліан цей. Я думала, як людина, я думала про біль. Я думала.
— Відстань від мене. — Я перевернулась на спину. Не знаю, чим там попав по мені той хлопчак, але це було дуже боляче, він ще й втік. Одна біда з цими людьми. Рана вже майже загоїлась, хоч клинок був й справді зачарований, мавка не збрехала. — Подивись на мою рану.
Водяник знизав плечима та з кислою мордою почав роздивлятися її спину.
— О-о, здається, ти натрапила на щось, що було гарно зачакловано захисними чарами. — Я подивилася на нього виражаючи поглядом всю свою зневагу, водяник пояснив: — шрам зостанеться.
Я фиркнула й піднялася. Треба сказати зробити це було нелегко, але я не хотіла сидіти з цим приставучим. Мене лихоманило й вигляд я навряд мала привабливий – тіло ставало слабшим, але через декілька хвилин Водяник вже не бачив ні мене, ні навіть мого вбрання. Я повністю злилася з тінню лісу.
***
Коли я вийшов з лісу на галявину, то безпомічно впав на траву яку вже освітлювало не сонце, що заходило за небосхил, а місяць. Ліс з’їдав час й мої життєві сили, він мов хотів задавити мене як комаху. Звісно, я відчував полегшення коли позбувся задушливості лісу, та ніяк не міг викинути з голови ту істоту, я вже навіть встиг пожалкувати, що покинув її. Небо почало затягувати хмарами, і я подумав про те, що це або погода залежить від цього темного лісу, або він від неї. Я так і не вирішив, що з цього правдивіше тому просто зупинився на думці, що все між собою зв’язане. Окрім людей, їх не хоче приймати ні природа, ні такі ж як вони. Весь час люди воюють, сваряться… Перші краплі почали падати на землю.
Час вертатися додому.
Я з болючим стогоном піднявся й поплентався в сторону, яка по ідеї повинна була привести мене додому. Хоча це містечко мені рідним не було, я приїхав сюди тільки для того, щоб бути охоронцем пані Марени й жив я при маєткові її матері. Свого дому я не мав та про себе називав своїм домом виділену мені кімнату в тому розкішному домові.
Коли я біг чепез ліс то пепечипився й підвернув ногу, спочатку я на це зовсім не звертав уваги, але зараз ступати було нелегко, та все ж я дошкутильгав до своєї кімнати, сполоснувся прохолодною водою й впав мов мертвий на ліжко. Біль в нозі несамовито пульсувала, але я навіть був радий їй, не хотілось думати про той клятий ліс, хоча б зараз, бо вранці дівчата точно побіжать туди знову і я, не маючи право вибору, буду змушений піти з ними.
***
Марена радісно зустріла новий день збираючись піти під вечір з дівчатами та нарвати квітів для вінків. Івана Купала – чудове свято, воно завжди їй подобалось. Та її радість вивітрилась коли вона дізналась, що всі її подруги не хочуть плести ніякі вінки. Треба сказати, що вони були старші за неї, тому такі речі, як плетіння вінків, вважали дитячою забавою, за їхніми словами їх це не цікавило. Звісно, Марена могла б піти з якимось іншими дівчатами, але її матінка тоді б дуже розізлилася, що вона бавиться з дітьми нижчого статусу. Та й всі від неї шугалися через один давній, прикрий випадок, що й дотепер поколює глибоко в серці.
Коли дівчина була ще зовсім маленькою мала років десь сім, а може й трохи старшою була. В неї з’явилась подруга мила, доброзичлива дівчинка — Міла. З нею було весело, а ще вона розповідала, що в лісі живе багато доброзичливих сутностей, хвалилася своєю дружбою з Блудом. Марена погано пам’ятала, але їй здавалось, що коли вони разом з Мілою ходили гуляти до лісу, то вона бачила справжніх русалок… Одного разу матуся почула про це від щасливої Марени й спочатку обурилася, що її дочка бавиться з різними “низькими” дітьми, а потім злякалася й сказала, що Міла якась хвора, якщо таке розказує. Спілкуватися їм заборонили, але дівчата таємно зустрічалися й бавилися далі разом. Все було б добре, якщо не стався один випадок. Дівчат хтось забачив й доповів про їхню дружбу матері й та була несамовита зла. Мама Марени жорстоко віднеслась до маленької Міли: вона зробила життя батьків дівчини справжнім пеклом, після цього матір дівчини повісилася, а батько вирішив тікати з містечка й більше ніколи не вертатися. Перед від’їздом Міла дуже сильно плакала, як і Марена, але ніхто з того часу зі звичайних дітей так з Мареною і не заговорив. Мілу вона більше не бачила, що з нею зараз теж не знала, єдине, що лишилось від їхньої давньої дружби, це гарний медальйон з камінчика на якому були вирізьблені якісь знаки.
Міла з радістю б сходила плести з нею віночки. Та Міли немає. Й сидіти в одному домі з матінкою дівчина не хотіла, тому вона схопила за руку Станіслава й потягла його за собою до гарної місцинки з квітами, яку помітила вчора гуляючи з дівчатами.
***
— Стій-стій-стій, Марено, — дівчину, чесно кажучи, було важко зупинити.
— Ну що таке, Стасику?
— Я забув свій клинок, зачекай, будь ласка, поки я по нього збігаю, добре? — я недовірливо глянув на неї, але вона мило дивилась мені в очі, що я вирішив, що не вірити їй причин немає й тому швидко побіг у свою кімнату по клинок. Після вчорашнього я без нього взагалі не збирався навіть близько підходити до лісу. Нога, до речі, за ніч переболіла, бігати, звісно, було трохи боляче, але терпимо.
Забігши в кімнату, я швидко кинувся до столу, але ніякого клинка там не знайшов. Я майже все перерив в кімнаті й ніде його не було, нерви вже мені підводили, коли я нарешті знайшов його бід своїм ліжком. Після цього я швидко запхнув його на звичне місце. Коли я вибіг назад до дівчини, то все тіло моє оніміло. Її ніде не було. Коли шок минув, я побіг в сторону тієї галявини з квітами про яку говорила Марена. Добігаючи, машинально взявся за ручку клинка, готовий в будь-який момент завдати удару…
***
Марена сиділа між квіток й весело посміхалася вплітаючи у вінок своє щастя. Коли вона побачила Станіслава то весело йому усміхнулася кличучи до себе:
— О, Станіслав, вибач, що пішла без тебе, ти просто так довго шукав свій клинок. Йди до нас!
Хлопець німими від страху ногами підійшов ближче.
— Знайомся це Єремія, мила дівчина, погодилась зі мною поплести віночки й зовсім не боїться моєї матінки. — Голос дівчини був, як відлуння. Станіслав нічого не зміг з себе видавити, а лише дивився в лице іншої дівчини.
Його очі розширилися й він ще дужче стиснув рукоядку клинка, та розумів, що перед Мареною буде виглядати абсолютним дурнем або хворою людиною. Але якби ж дівчина знала… То вона б зрозуміла реакцію Станіслава. Незважаючи на те, що лице в неї було блідим й майже не живим, він впізнав в цій дівчині ту нечисть з лісу. Він не міг помилитися, це була саме вона.
Додати до улюблених