Сонце опустилося за ліс і швидко згустило ранні осінні сутінки. У лісі одразу потемніло й нам стало страшно. Ми прискорилися, але ліс ніби не відпускав нас. То гілляччя хапало за одяг, то гілки били по обличчю. Стежки давно не було видно, тож ми йшли навмання. Раптом в темноті засяяли два палаючі ока.
Сашко посвітив ліхтариком й перед нашими очима з’явилася жахлива картина: повішене тіло молодого хлопця, в якого не вистачало руки й ноги. Дивлячись на останки, можна подумати, що відсутні частини хтось відкусив. При житті чи посмертно? Цього ми вже ніколи не хотіли знати.
Від жаху Сашка випустив ліхтар з рук, на нещастя, він не вимкнувся. Чому “на нещастя”? Бо ліхтар освітив ще два покусані тіла. Я заверещала. Мій друг закричав. Друге тіло було з відкритими очима й прокушеним черепом. На ньому було багато крові. Третій залишився без серця, ребра стирчали назовні. Стояв дикий металічний запах крові. Невже вони померли нещодавно?
Недалеко було світло, як вдень. Це мабуть повний Місяць: світло пробивається крізь гілки дерев. Чомусь оточує липке відчуття, що ми не одні. Ніби хтось дивиться. Я хапаю ліхтар з сирої землі. Потрібно посвітити навкруги, щоб впевнитися, що ми на самоті. Сподіваючись, що мені здалося, я натикаюся на ще одну пару очей. Цього разу – не труп.
Сашко хапає мою руку й тягне за собою. Довго чекати на відповідь йому не довелося, я одразу побігла за ним.
Четверть кілометра ви трималися в одному темпі, доки Воно не почало нас наздоганяти. Ліс поступово згущається. Істота почала кидатися на наші литки. Добряче пошарпавши їх, Воно прийнялося за задню частину стегна. Кіготь вп’явся в мою ногу. Я закричала, але адреналін зробив свою справу – біль притупився.
Раптово ми побачили якесь світіння: будинок на галявинці, в самій гущі лісу. Не втрачаючи жодної секунди, ми почали тарабанити в двері. Нам відкрив чоловік на вигляд років сорока. Він швидко впустив нас всередину, зачиняючи двері.
Побачивши поранену ногу, Сашка підхопив мене й повів до дивану, на який вказав чоловік. Через декілька хвилин той повернувся з аптечкою і попрохав мене лягти на живіт, щоб оглянути рану. М’яз неушкоджений, але рана глибока, довелося її зашити. Було пекельно боляче, хоча адреналін ще не відпустив. Сашко обійняв себе і почав мілко тремтіти. Всі литки були в припеченій крові. Чолов’яга відлучився, щоб поставити чайник на вогонь і приніс ковдру. Довелося усаджувати Сашка поруч, доки він літав у своїх думках.
Чоловік приніс дві чашки з чаєм і почав розповідати нам про вовкулак, які водяться тут в повний Місяць. Його батьки були мисливцями на перевертнів, тому перед смертю розповіли як не стати жертвою вовчої щелепи. В цей будиночок він приїжджає кожен Місячний цикл, бо хоч-не-хоч, а кожного місяця з’являються заблукалі люди. Коли чай був випитий, а нерви заспокоєні, чоловік запропонував нам лягти спати на дивані, чим ми й скористалися.
Зрання чоловік вивів нас з лісу, а ми знайшли попутку й дібралися до дому. Той шрам на стегні, залишений вовкулаком, кожен повний Місяць дає про себе знати.
***
Якось з друзями ми вирішили виїхати на природу. Починало темніти і я запропонувала їхати додому. Коли речі були зібрані, шрам почав нити.
В ту ніч додому повернулася лише я.
Додати до улюблених