Темна магія не шкодує нікого. Кожен може стати її жертвою. Адже легенда каже: «Темна магія обирає слабких. Їй не потрібні ті, хто осилить її вплив на чарівника. Їй потрібні ті, кого вона буде контролювати. Не бійтесь темної магії навколо, бійтесь темряви всередині себе».
***
Навчальний рік ще не розпочався, а Гаррі вже встиг втрапити у халепу. Чи здивована я? Ні. Чи очікувала я на це? Так.
Я дізналася про це від сімейки Візлі. Аврора, моя сова, прилетіла з листом, в якому Рон написав, що Гаррі в Міністерстві. Ми з мамою порадились і вирішили, що варто мені навідати друзів і зустрітися і міністерстві.
Моя мати, Ріна Кейч, одна з найдобріших людей, яких я тільки зустрічала. Я вдячна їй, що вона мені дозволяла багато речей, які зазвичай підліткам забороняли робити. Мама навпаки була завжди за те, щоб я бешкетувала разом з близнюками, говорила, щоб я їй розповідала про витівки, щоб в неї піднімався настрій. Тому в гостях у Візлі я бувала часто. Наші сімʼї здружилися за моїх два роки навчання. Тому наші батьки не переймались за нас, віддаючи у руки іншої сімʼї.
Тому на наступний ранок після звістки, я вже сиділа за столом внизу та чекала друзів, яких не бачила ціле літо.
Раптом пробіг щур та рудий котик (прямо як я) і я нахилила голову вбік. Невдовзі пробігли і власники цих створінь. Тобто Рон та Герміона. Вони почали жваво спертчатися, не помічаючи, що я сиджу неподалік. Мені було дуже смішно з їхньої поведінки. Як я скучила.
– Попереджаю, Герміоно, якщо ще раз побачу твого монстра поруч з Скеберсом, то оберну його на рукавицю. – Я побачила як з сходів спускається Гаррі. Я йому всміхнулась.
– Це ж кіт, Рональде, чого ти чекав. Така його порода. – Гаррі тихо підійшов до мене і ми обійнялись.
– Це кіт? Хто тобі сказав, більше схоже на кудлате порося.
– І це мені каже власник старої щітки для взуття, не зважай Криволапику, хлопʼя ще мале і дурне. – Нарешті Рональд помітив нас та дивився, наче Скеберса Криволапик зʼїв.
– Гаррі! – На цих словах обернулась і Герміона. В дівчини зʼявилась посмішка на обличчі.
– Аліса! – Я розкинула руки, натякаючи на наступну дію.
Ми всі обійнялися. Нарешті зустрілись.
– Єгипет? Ну і як там було?
– Чудово, стільки старовини: мумії, гробниці. Навіть Скеберсу сподобалось.
– Єгиптяни поклонялися котам
– і Жукам-гнойовикам. – На в їхні перепалки можна дивитись вічно. Впізнаю друзів. Не вистачає тільки…
– Знову показуєш ту вирізку з газети, так Рон? – Я почула знайомі голоси. Хотіла повернути та подивитись на близнюків та хтось мені закрив очі.
– Відгадай хто, – голос лунав десь над головою. От ці близнюки.
– Фред. – Я прибрала руки хлопця та піднялась з стільця. Відгадати було не так важко, адже саме Фред так робив зазвичай. Обійнявшись, я відступила, та побачила, що хлопець виглядав засмучено.
– Ти не вгадала. – Я здійняла брови. Повернулась подивитись на іншого близнюка.
– Та ні, ти точно Фред. – Після цих слів він усміхнувся.
– Я перевіряв чи ти ще не забула як нас відрізняти.
– Мучиш ти нашу лисичку. – За спиною пролунав ідентичний голос до голосу Фреда. Я розвернулась і застрибнула Джорджові на руки. Той засміявся і покрутив мене. Мої улюблені бешкетники.
– Ну і як наша принцеса провела літо? – Ми втрьох сіли за стіл. Я була між близнюками.
– Нічого цікавого, наодміно від вас.
– Гаррі, Алісо. Як я рада вас бачити. – я підбігла до Пані Моллі та обійняла жінку. – У вас все добре? Гаррі, в тебе все є?
– Так, так, і одяг, і підручники.
Поки Гаррі відвів в бік Артур Візлі ми всі сіли за стіл, і почали обговорювати очікування на наступний рік навчання.
Я гріффіндорка. Вся моя сімʼя були під червоним факультетом, і я не стала винятком. Як я тільки прийшла в школу чародійства, то капелюх довго думав куди мене віднести. Спочатку дуже хотів, щоб я була Гафелпафкою , пізніше задумався про Слизерин, і тільки після цього, знайшовши щось потрібне, промовив: «Гріффіндор». Я була рада будь-якому факультету, адже бути чаклункою для мене вже якесь досягнення. А факультет, в якому навчаєшся, не саме головне. Наразі я буду третім курсом в Гоґворці. Мені навіть не вірилося, що я вже два роки знаю цих всіх людей. І дуже переймаюсь за них.
***
Ми вже сиділи в потязі. Знаєте, так дивно, я не можу звикнути до колії 9¾, до того, що я чаклунка. Ну дійсно, незважаючи на те, що я чистокровна, мені дивно від всіх цих пригод. Дивно спілкуватись з Гаррі Поттером, хоч я його не боюсь, але я ним пишаюся. У нього важке життя, хоч тут він може спокійно жити та спілкуватись з однолітками.
Нам всім по 13, тільки близнюки на рік старші*. Не знаю чому, але саме з хлопцями я знайшла спільну мову одразу. Напевно, вони бачили як я в перший же рік жартувала над вчителями. Одного разу замість коріння Мандрагори я поклала звичайне коріння і всім казала, що приручила чудовиська.
– Як на мене, однаково блискуче. – Ми послухали чудову історію, як Гаррі надув свою тітку, в прямому сенсі. Я згодна з Роном, це весело. Як мінімум та тітка точно заслуговує на таке покарання.
– Сюди, інший займуть. – Ми зайшли в кабіну, де вже спав чоловік.
– Хто він такий. – Рон і Герміона сіли навпроти нас з Гаррі та вчителем.
– Професор Люпін.
– Все ти знаєш. Як вона може все знати?- Я посміялась з фраз Рона.
– Написано на валізі, Рон. – Хлопець подивився на мене і замовк. Герміона кивнула мені головою, дякуючи за допомогу.
– Ви думаєте він справді спить?
– А ти думаєш це таємна змова проти нас, і він нас вбʼє. – Я зробила наляканий вираз обличчя і всі засміялись.
Ми почали розмовляти не на саму приємну тему. Утікач з Азкабану. Сіріус Блек. На газеті він мав божевільний вигляд. Цікаво, він дійсно хоче вбити Гаррі? Як у Поттера вдається наживати ворогів нічого не роблячи? Не саме корисне вміння.
Раптом потяг зупинився. Дивно. Ну напевно так потрібно. Треба навідатись до близнюків.
– Я відійду, скоро повернусь. – Друзі мені кивнули і я вийшла.
Поки шукала близнюків, то побачила вираз обличчя Мелфоя. Йому щось геть лячно. Такий блідий. Невже через зупинку потяга так переймається.
Нарешті я знайшла близнюків. Коли заходила до них, до потяг дуже різко ворухнувся, від чого я ледь не впала прямо Джорджеві на руки.
– О, Лисичко, ти прямо вчасно. – На цих словах Фреда світло згасло.
– Злякалась, що ми зупинилися прямо на містку?
– Агов, взагалі-то я прийшла провідати вас, а ви такі не вдячні. – Хлопці дивились досить перелякано на мене. Тобто за мою спину. Тепер цікаво, що ж там таке.
Я повернулась, і тільки зараз зрозуміла наскільки мені було холодно. Я помітила як скло розфарбувалось крижаними візерунками. А самі двері відчинило щось чорне, щось, що має довгі, худорляві, бридкі пальці. «Щось» було все в чорному і не мало тіла. Дементор.
– Еспекто Патронум! – Це відлякало істоту і вона швидко забралася.
Певно, я падала, адже темрява швидко огорнула мене і не була в змозі триматись на ногах.
– Знайди мене, Алісо. Будь ласка. – Я дивилась як батько стоїть на колінах і благає про допомогу. – Я більше не можу так. Мене катують кожного дня. Можливо, ми більше не побачимось, моя донечко. – Я не розумію, чому я не можу йому допомогти. Чому я ніби за склом і він мене не бачить.
– Тато! – Я кричала, щоб він пене почув. Та він плакав. Я бачила як в нього трусилися руки, моє серце тріпотіло від безпорадності. Я нічого не могла вдіяти. Нічого.
– Річарде, від тебе ніякої користі. Тому господин наказав вбити тебе. – В темну кімнату зайшов якийсь чоловік, вбраний у темний плащ. Я хитала головою, надіючись, що цей чоловік врятує мого батька. – Авада Кедавра! – Я стояла і спостерігала, як батькове тіло вражає зелене світло і той падає. Очі наповнилися сльозами. Я не знала, що тепер робити.
Вуха різав крик. Чийсь жахливий, вразливий крик. Оговтавшись, я зрозуміла, що це мій голос.
– Алісо, прокинулась! – З полегшенням вимовив Джордж.
– Я думав ти вже не оговтаєшся… – Я ледве усміхнулась і почала вставати. Я лежала на одному з сидінь, хлопці стояли над мною. Коли я сіла, то близнюки на мене так дивились, наче хотіли щось запитати.
– Я вас слухаю.
– Звідки ти знаєш, як відганяти дементорів….
– … і чому ти кричала? – Я усміхнулась на те, що вони договорюють одне за одним. Я сама інколи так з ними роблю.
– Заклинанню мене навчив хресний, а кричала я…. Не впевнена, що це правда, але здається я бачила видіння. – Я поглянула на хлопців сумним поглядом.
– Тоді запитання закінчились. Біжи до золотої трійки. – Я встала і помахала рукою близнюкам на прощання.
Потяг вже знову рухався, тому вже не було страху зустріти дементора.
Я забігла в купе до друзів
– Ви обоє також зомліли? – Я відчинила двері, коли Гаррі їв шоколад.
– Ні, та мені здалося, що я ніколи не засміюсь.
– То я не одна втратила свідомість.
– Алісо, Мерлін, ти в нормі. – До мене кинулась Герміона. Я її обійняла у відповідь
– Ви не чули, хтось кричав, жінка.
– Я кричала дві хвилини тому. – Я сіла до хлопця. – Тут теж був Дементор? – Друзі кивнули мені головами. Я поклала Гаррі руку на плече, підбадьорюючи.
***
Нарешті велика брама відчиняється перед нашими постатями та ми бачимо велике приміщення. Свічки вгорі, хор, чотири ряди столів. Ріднішого за це місце не може існувати.
Я бачу як дві руді верхівки біжать уперед і спокійно йду за ними. Сідаю я між близнюками, а навпроти Гаррі, Рон та Герміона з Джіні.
– Вітаю вас з новим навчальним роком у Гоґвортсі. – Я плескала в долоні. – Дозвольте сказати кілька слів, перед тим, як ми розпочнемо цей пишний бенкет. По-перше, хочу привітати професора Р. Д. Люпина, який погодився обійняти посаду вчителя із Захисту від Темних Сил (ЗвТС). Щасти професоре. – З ним ми їхали в одному купе, тому я не пожаліла йому оплесків. Вчитель подивився на мене і посміхнувся.
– Поттер, Поттер. – Я повернулась на голос. Мелфой. Мерзенний хлопець. Надто багато на себе бере. Я б випробувала на ньому декілька «Круціо», для суспільного задоволення. – Ти що зомлів? Справді зомлів?
– Мелфой, я бачила тебе в той момент. Думала, що такими блідими можуть бути тільки мертві.
– … що викладав Догляд за Магічними Істотами (ДзМІ) вирішив звільнитися, щоб полікувати кінцівки, які ще залишилися. Та, на щастя, я радий повідомити, що його посаду займе ніхто інший, як наш любий – Рубеус Геґрід. – Я ледве трималась, щоб не заплакати від щастя. Нарешті нашого друга помітили і поставили кимось вище. – І остання, не надто приємна новина. На прохання Міністерства Магії Гоґвортс, протягом певного часу, охоронятимуть Дементори з Азкабану, аж доки не буде спіймано Сіріуса Блека. – Я поглянула на Гаррі. Страх. Я теж боялась їх, коли бачила в підручнику і читала про них. – Дементори стерегтимуть всі входи на території школи. Мене запевнили, що їхня присутність не зашкодить навчальному процесу. Та будьте обачні – Дементори дуже підступні і не розрізняють тих на кого полюють, і тих хто трапиться їм на шляху. Відтак, я мушу кожного з вас застерегти: не давайте їм скривдити вас. Бо дементори ніколи, нікому не прощають. Та знайте: Щастя знаходять навіть у найпохмуріші, злі часи. Якщо не забувати вмикати світло. – Промова до сліз.
Надіюсь цього року я не випробую поцілунок Дементора.
Додати до улюблених