Євдокія йшла запорошеною стежкою між стиглою пшеницею. По той бік золотої ниви, аж біля ставка, стояв старенький будиночок, паркан якого був обвитий густим плющем. Важкий тягар дитячих спогадів линув на дівчину. В її пам’ять увірвалась коротка мить, коли життя ще було безтурботним, коли вона бігала боса по брудним калюжам, насолоджуючись волошками біля дома, а повітря було просякнуто солодким ароматом меду та паляниці. Та було це дуже давно, коли ще баба Клава її була живою, а зараз все інакше – занепав старий будиночок, бо ж нікому було за ним доглядати.
Дівоча рука доторкнулася до дерев’яної хвіртки і та з пронизливим стогоном відчинилась. На той тягучий скрип вибігла пишнотіла сусідка. І хоча була вона стара, її прудкості міг позаздрити будь-хто. Побачивши біля паркану Євдокію, як закричить вона раптом, мало не на всю вулицю:
-Ти диви хто приїхав! Як ти посміла з’явитися тут, чи не соромно тобі?!
-І вам, пані, доброго дня! Чому це мені має бути соромно?
Роззявивши рота, жінка підбігла до неї та упершись руками в боки, немов зміюка, прошипіла:
-Як дізналася, що Клавдія померла, так і приїхала. Та ти ж нам все село погубила, відьма клята!
-Та яка ж я відьма, баб Мань?
-Думаєш, люди забули твої підступи? Мало того, що голову Назару запаморочила, так скільки ж біди нам принесла! А хлопець то який гарний був, все за твоєю старою доглядав, день і ніч біля вікна сидів, сподіваючись, що ти приїдеш! А вчора раптом раз, і не повернувся з лісу… Так і знала я, ой казала ж, що бути біді! Тож сам диявол на обрії з’явився!
-Ой баб Мань, правду люди кажуть, що розум за гроші не купиш. Он яке господарство добре у вас, а в голові як було пусто, так з роками і вітер звідти зник. Як у вас язик ще не відсох такі дурниці казати?
-Ти мені не грубіянь! – спантеличено відповіла жінка і, діставши хустку з кишені, вдарила нею дівчину. – Однак постривай, я всім розповім, що ти повернулася! Кожен дізнається, хто та курва, що Назара згубила! Ану повертайся до своєї столиці, чи позабула вже, як всім селом тебе виганяли?
Ніяковіючи, Євдокія попросила вибачення та що є сили побігла до будинку. Близько хвилини баба Маня лаялась під її вікнами, і врешті-решт, задоволена пішла. Не відходячи від дверей, дівчина сповзла по ним на дерев’яну підлогу і, обхопивши коліна руками, заплакала. Хіба таку ганьбу можна забути?
Додати до улюблених