Тепло. Безглуздо. Нудно. Міша знову мовчить. А Котенок сердиться. Зовсім трохи, але з почуттям. Вони не посварилися. Не можна посваритися з людиною, яку ти навіть за знайомого не вважаєш. Міша – пуста оболонка. У нього очі пусті. І тіні ходять по п’ятам. Химери сміються, кружляють. Кривлять. Шелестять. Ніжно-ніжно за руку беруть і у пітьму. Світло живе з мертвим мішається – тоді такі як Міша і з’являються на світ. Ні віку, ні статі, ні майбутнього – у нього є тільки думки. І в думках Міша вільний. В думках вільна і Котенок. Тільки від цього, безглуздості не стає менше.
У чаї плавиться сонце. Солодить душу. Золотом світиться пластиковий стіл. Плямить багрянцем штори – сонце, ще зовсім молоде, вином ллється до кухні. Бігають зайчики по стінам, по засаленій скатертині, та по вчорашніх недоїдках. Свято сталося вчора. Перший дзвоник. Сьогодні від нього тільки Котенок і чашка чаю на старій кухні. Тільки лабіринт районних багатоповерхівок. Ці однакові вбивці. Вони лякають. Вони живуть. У них вікна на дерева вітріщяються – і курять. Курять як баба Марина. Так само душею. У цьому вони, мабуть, теж вільні. Але то також безглуздо. Час збиратися.
«Шукати щастя восени безглуздо» – теза минулої нічної розмови. Міша погодився. Міша знущався. Говорив щось про маркери, про стіни, про потрібність записати їх діалоги на них. Він пропонував це зробити Котенку. На стіні лікарні. Потім Мішу попустило, і він додав до дискусії твердження що – «щастя впринципі не треба шукати; воно не потрібне». З цим Котенок не погодилася. Аргументи були самі різні, від цілісності людині в ємоційному плані, до «ідіотами щастя дійсно не дано, по випадковості вони плутають це з геніальністю». Тепер Міша мовчить. А Котенку тепло, безглуздо і нудно. І ще трохи образливо. Що в цілому не має сенсу.
Осінь прикидалося літом, тому Котенок вдягла шорти. Впринципі, вона би їх вдягла навіть якби була зима. Зручні, джинсові, зі значками та нашивками – вони приносять удачу. Якщо вірити у таке. А Котенок вірить у те, в що вірите ви. Коли це вигідно. Звісно.
Котенок і полвір’я школи чужі один-одному. Але його вона принаймні не боїться. Ну, майже. Подвір’я поки незнайомець. Поки воно показує свої найкращі сторони, переваги. Тільки хороші ємоції. Тільки щасливі погляди. Тільки ніжні доторки. Але то оманка. Як з Мішею. Як впринципі з людьми. Тому Котенок готова. До перших жартома сказаними слів, що стануть новим приводом написати Міші. До перших легких штовхань кудись у куток. До першої бійки. У неї в рюкзаки схована аптечка. А ще ніж. І все воно для особистого користування. Лише для Котенка.
Легше носити ніж у наплічнику. Знати, що ти можеш із собою зробити все що завгодно. Знати, що чужі бажання не владні над тобою. Так, зараз цей самозакоханий покидьок візьме тай вдарить, і однокласники його підтримають, бо так правильно. Правильно бути як всі, і в цьому місеві бути унікальним. Це природно. І те що Котенка б’ють також природно. Бо вона унікальна не в масі. По особистому. Це бісить. Тому природно, що Котенок у садинах. Вона не сперечається з цьою істиною. Це було би безглуздо. Все що в неї є – думки. Теорія про ближніх: «врятуй ближнього свого, що би спасеним стати». Якщо кожен когось врятує, чи не станемо ми всі разом спасеними? Врятованими. Щасливими. Цілисними. Це доволі дивно перекликалося з її нелюбов’ю до людей.
Але сьогодні все по-іншому. Сьогодні подвір’я дійсно незнайоме. Це інша школа. Інші уроки. Інші правила. Інші діти. Може у цих інша природа. Інша правда і справедливість. Головне, що би вона не була сильніша за правосуддя минулої. Котенок заморилася. Так сильно.
І у класі ллється то вино. Шкода, зовсім не п’янить. Було би легше стояти перед такою сворою. Міцно закріпленою купкою. Наче Котенок «біла соціальна простинка». Чи червона тряпка перед биком. Десять учнів. Мало. Але все ще небезпечно. Вірний ніж у пеналі. Пенал у наплічнику. Наплічнику під партою. Далеченько. Перед вчителем вони не кинуться. Котенок майже спокійна. Бо їй тепло, безглуздо і нудно. Більше не страшно. Вона все ще ображається на Мішу.
– Добрий ранок, я новенька. Буду рада, якщо ви цього не будете помічати. Просто вважайте, що ось цієї парти більше не існує. Я впевнена, ви переживет. Тому прошу вас, хай я стану для вас невидимою!
– Принести чаю?
– Краще принесіть мені труп.
Додати до улюблених