Оікава/Івазумі
Як же так… Як же так, чорт забирай сталося?! Цього просто не може бути… Він же встиг зреагувати на ту швидку. Чому, ну чому ж він не зумів її зупинити? Невже вони програли? Це що кінець? Вони не поїдуть на національні, а це ж їх третій рік!
Усі ці думки миттєво пронеслися у голові Тоору. Та він як капітан розумів, що не час зараз розклеюватися, не час показувати слабкість і розчарування, вони як команда мають з гідністю прийняти свою поразку. Час дякувати фанатам за те що, вони були з ними увесь цей час. Здавалось Оікава навмисно вимкнув свої емоції, залишивши лише раціональний мозок відповідати за його поведінку.
Він уже автоматично йшов уперед, коли побачив що Івазумі не сходить з місця. Голова друга була низько опущена і його плечі трохи тремтіли. Невже, Хаджіме плакав? Невже скеля-Івазумі така надійна і сильна зараз розкололася? А тоді Оікава зрозумів, що хоч Хаджіме і не стирчав у залі як маніак цілими днями( як робив сам Тоору) та все ж він був асом, віце-капітаном їхньої команди і прикладав усі свої зусилля для того, щоб вони перемогли, навіть витягав Тоору, коли той сам викопував собі яму з розпачу. І от зараз Івазумі розумів, що всі його старання звелися нанівець. І от вони тут зараз розбиті і переможені без шансу на реванш, цього було забагато навіть для Хаджіме аби вистояти.
Тоді Тоору зрозумів, що Івазумі зараз як ніколи потрібна його підтримка, навіть не підтримка, а поштовх вперед. Йому потрібно знати що у цій біді він не сам, і що це ще не кінець, що разом вони впораються навіть з цим. І тоді Оікава вирішив що час йому стати тією скелею, що зможе підтримати друга. Проходячи повз Івазумі він із силою ляснув того по спині. Таким чином він хотів показати що він завжди поряд із другом, і що не час ламатися. На диво це спрацювало, Хаджіме був здивований тією силою і незламностю з якою Тоору підтримав його. Здавалося б той хто вкладався в це найбільше мав би зараз бути робитим на друзки. Але Оікава навпаки був зібраним і рішучим, це придало сил Івазумі. Він зрозумів він не сам, а разом вони сила. Інші третьокласники взяли приклад із капітана і також несильними повштохами підтримали Івазумі. Тоді Хаджіме стрімко підняв голову уверх і пішов за іншими, вони разом подякували фанатам. Тоді Аобаджосай назавжди покинула майданчик, вони ніколи не повернуться на нього, принаймі таким складом.
Коли команда готувалася на посадку в автобус Хаджіме помітив що не вистачало лише Оікави. Куди цей бовдур міг подітися? Затримує увесь їхній автобус, автобуси фанатів вже були далеко попереду і за декілька хвилин зникли за горизонтом.
- Макі!,- покликав Івазумі,- попрохай водія почекати я піду шукати нашого бовдура капітана.
Макі кивнув головою і поспішив до водія, а Хаджіме уже біг уперед він вирішив подзвонити Тоору аби запитати куди той подівся, та Оікава скинув виклик. Це неаби як занепокоїло і обурило Хаджіме, що вже такого сталося що той не може прийняти виклик.
Івазумі вже хотів вже пробігти повз роздягальню коли почув звідти якийсь голосний звук. Він тихо привідкрив двері і побачив Тоору. Хлопець стояв спираючись об шафку, його рука була міцно стиснута у кулак. Мабуть звук що привернув увагу Хаджіме, це був звук удару по шафці. Плечі Оікави здригалися від ридань, сльози текли обличчям хлопця безупину. Івазумі непевно покликав хлопця аби привернути його увагу.
Тоору різко обернувся на звук голосу Хаджіме:
- А… Івасику, це ти ? Я вже йду,- тихо промовив Оікава,- почекай мене біля автобусу, мені шкода що я вас затримую.
Бувально на секунду встановивши зоровий контакт із другом Тоору різко відвернувся. Але навіть цієї короткої миті Івазумі вистачило, аби зрозуміти що Тоору навіть не у відчаї, він ніби вже вигорів усередені, його пустий погляд лякав. Здавалося хлопцеві було всеодно що буде далі, він втратив свою мету і ціль до якої так довго йшов, тож не дивно що він був повністю розгубленим і спустошеним. Хаджіме більше налякало те, що його друг виглядав розчарованим і опустившим руки. І лякав контраст з тим Оікавою що не більше ніж півгодини тому назадж здавався незламною скелею, і цим Тоору що був повіністю зламаним.
- Ти що і впавду такий бовдур?,- більше злякано ніж розсерджено запитав Івазумі,- ти дійсно думаєш що після того що ти зробив для мене сьогодні, я от так просто піду залишивши тебе на самоті у такому стані? Чи може ти вже забув що друзі на те аби допомагти тобі коли ти відчуваєш себе так погано?
- Не підеш?,- з легкою втомленою посмішкою перепитав Тоору,- тоді добре, зараз я зберусь і ми підемо.
Оікава зробив лише декілька кроків, коли у нього закрутилася голова, і він зрозумів що зараз впаде. Видно фізична втома та емоційне вигорання не пішли на користь його організму. Івазумі знову устиг підбігти і підтримати Тоору.
- Ти чого?,- стривожено перепитав він.
- Я… я зараз в нормі. Можеш відпустити мене, Івасику.- сказав Оікава.
- Ні!
- Ні?- здивовано перепитав Тоору, здавалося його серцебиття пришвидшлося варто було лише поглянути у такі стривожені і турботливі очі друга.
- Ні…,- вже менш впевнено, і трохи почервонеівши відповів Хаджіме.
Він поглянув на Оікаву, а тоді міцно стиснув того в обіймах. Тоору, трохи зкуто завмер, ніби боячись відлякнути Хаджіме. Але все ж він вирішив перепитати:
- Івасику, ти..?
- Чшш… Не псуй момент, – тихо, майже прошепотівши, сказав Хаджіме.
Оікава слухняно замовк і поклав голову на плече Хаджіме, руками він непевно обійняв того у відповідь. Тоору чув серцебиття Івазумі, і йому здалося що воно таке ж пришвидшене, як і у нього. У цей момент Оікава не хотів думати ні про свої почуття ні про майбутні проблеми, єдине що зараз було важливим, це те, що хлопцеві нарешті полегшало, пекучий біль від поразки, що зпалював його з середини ніби кудись зник, і незважаючи на те, що все його майбутнє було невизначеним, зараз Тоору нарешті відчув себе дійсно щасливим.
Додати до улюблених