Оікава/Івазумі
Вони неспішно йшли поряд, говорити не хотілося. Тільки що вони зіграли останню гру у залі серед третьокласників, гіркота від прощання нікуди не поділася, а лише збільшилася. Ніч була неймовірно гарною, чисте небо на якому вже видно повний жовтуватий місяць. Зірки були ніби хаотично розкидані по небосхилу але якщо придивитися пильніше можна було розгледіти їхню мерехтливу симетричність у деяких місцях, саме там вони утворювали сузір’я.
Івазумі не пам’ятав їхніх назв, але від того не переставав захоплюватися ними менше. Він зачаровано дивився угору, хлопець не розумів як у такому гарному світі, де існує це казкове небо, можуть існувати гіркота та печаль розлуки. Йому було сумно, а ще, Хаджіме відчував жахливу несправедливість, ніби він програв у грі, але бачив що його опонент постійно махлював, та при цьому він не може про це сказати, бо його опонентом, певно, є сама доля, з якою він загрався. От і залишалося мовчки проковтнути образу на цей світ і жити далі.
Думки несли Оікаву уперед, він не планував кидати волейбол, можливо гратиме далі у Аргентинській команді, було б зовсім не погано. Йому не хотілося думати що можливо вони отак прогулюються з Хаджіме ледь не востаннє, звісно вони залишиться хорошими друзями, але коли Тоору полетить літаком за тисячі кілометрів аби сховатися від таких сумних і стривожених зелених очей, їхній зв’язок буде танути на очах, поки вони не зустрічатимуться раз на рік і не говоритимуть по телефону ще раз у пів року. Милуватися ніччю в нього не було настрою, він опустив голову і бездумно дивився собі під ноги, через деякий час його периферійний зір почав помічати і ноги Івазумі що йшов поряд, Тоору легко підлаштувався під його кроки, і ось вони уже йшли в одну ногу.
Так у мовчанні пройшло хвилин з десять, ще хвилин десять і настане час прощатися, бо вони дійдуть до будинку Оікави. Хлопець з розпачем подумав, що так усе і закінчиться тут і зараз, він ніколи не зізнається Хаджіме, бо надто боїться зруйнувати їхню дружбу, але все життя він про це жалкуватиме. Усвідомлення того, що страх змусив його мовчати, роз’їдатиме його з середини, а біль від невідомості поглине його повністю.
Та ось неочікувано Івазумі зупинився, Тоору пройшов по інерції ще декілька кроків і зі здивуванням оглянувся на друга.
— Поглянь скоріше, поглянь туди!— радісно сказав Хаджіме показуючи пальцем на небо,— там зверху, це ж сузір’я Великої Ведмедиці?
— Ти зараз серйозно, Івасику?— втомлено перепитав Тоору, але коли він поглянув Хаджімі в очі він зрозумів, що це був його останній шанс, зараз— або ніколи. Хлопець не знав чи свідомо Івазумі подарував йому цей шанс чи ні, та в будь-якому разі він був вдячним і більше не вагався.
Він підійшов до Хаджіме на декілька кроків, нервово зчепив руки у замок і подивився тому прямо в очі, у ті неймовірно гарні зелені очі, що ніби були сповненні сяйвом самих зірок, та промовив:
— Івасику, я хотів тобі дещо давно сказати, скоріше навіть зізнатися у дечому, я не певний якою буде твоя реакція і що ти думатимеш про мене після цього, але я не збираюся тікати підібравши хвоста від страху невідомості.— Швидко, і ніби не роблячи пауз для того щоб вдихнути повітря, проторохкотів Оікава.
Хаджіме на мить задлося, що Тоору був дуже наляканий, а найбільше схоже за все його лякало те, що Івазумі може його зупинити, і він так не скаже те, що хотів сказати вже дуже давно. Та Оікава міг не хвилюватися через це, бо Івазумі перехопило подих, він не зміг би промовити і слова навіть якби і захотів. А якась маленька частинка його дійсно хотіла, аби бовдур-Тоору замовк, і все залишилося як було, по-старому. Ця частинка його на межі істерики не була готова до змін, не вірила що вони будуть на краще, й Хаджіме так хотілося закричати, щоб це все припинилося. Та він мовчав, мовчав, стоячи немов паралізований, і слухав Тоору, не зводячи з нього свого погляду.
— Я думаю що зрозумів це вже доволі давно, але не хотів зізнаватися самому собі у цьому. Івазумі, я не хочу бути тобі другом, тобто я не хочу більше бути просто другом. Навіть скоріше, я не в змозі більше приховувати своїх почуттів до тебе. Ти мій найкращий, найближчий друг, ти завжди поруч аби підтримати мене, навіть у найскладніші моменти, і я не хочу прощатися тут і зараз, я хочу аби ми завжди були разом. Хіба ж не правду кажуть, що найвірніші, найміцніші стосунки побудовані на фундаменті з довгих років дружби. Я думаю, що я закоханий у тебе Івасику, і я не знаю що чекатиме мене попереду, але я переконаний що я хочу завжди залишатися поруч із тобою.
Під кінець цієї промови обличчя Оікави почервоніло, йому не вистачало повітря, так швидко і на одному подиху він намагався усе це сказати, а очі хлопця почали зрадливо блищати.
Хаджіме мовчав, він не сказав ні слова, не посміхнувся, не підійшов ближче. Він стояв на тому самому місці, тільки опустив голову униз. Для Тоору така реакція на його сповідь була гіршою, ніж мовчазне прощання. Підступні небажані сльози потекли по обличчю Оікави, він розвернувся і вже збирався швидко піти, втекти і забути усе це, як бридкий кошмар.
Та тільки той зробив перший крок уперед, Івазумі схопив його за руку. Хаджіме з силою потягнув його назад і розвернув обличчям до себе. Він різко і трохи агресивно, поцілував Торру. Це не був справжній цілунок, він просто торкнувся вустами його вуст і відчув присмак солоних сліз. Тоді так само різко він відсторонився і подивився на обличчя Оікави.
Івазумі був наляканим, його налякав не той дитячий цілунок, що він зробив не подумавши як слід, ні, його налякала можливість втратити Тоору, втратити його назавжди, ось так розбивши тому серце закінчити цю історію тут і зараз.
Оікава завмер, здавалося він не вірив у те що тільки що сталося, він повільно провів долонею по вустам, а потім шоковано поглянув на Хаджіме. Після цього Тоору легенько розсміявся:
— Чи можу я вважати, що ти тільки що підписався під кожним моїм словом?— з цікавість перепитав він у Івазумі.
Той густо почервонів у відповідь, і тихенько буркнув собі під носа: ” Звісно можеш, я ж тебе ніяк не зупиню”
Тоору розміявся ще голосніше, і цього разу так легко і щиро, що Хаджіме і собі посміхнувся, дивлячись на нього.
— Ну що ж ти ніколи не був дуже балакучим, але мені це навіть подобається. Такий собі “хлопець-я показую свої емоції тільки діями”, але в цьому ти весь.
Хаджіме замислено подивився на Оікаву,
— Якщо тобі це так подобається, то не будеш проти якщо я знову зроблю це?
Тоору густо почервонів і здавалося сам розгубив усі свої слова, лише тихенько кивнув головою на знак згоди. Настав час сміятися Івазумі, настільки невпевненим у тому що все це насправді виглядав Оікава, здавалося він і дихати боявся аби не розвіяти Хаджіме як ілюзію. Івазумі підійшов на крок ближче із широкою посмішкою на обличчі:
— Розслабся,— тихо прошепотів він на вухо Тоору,— я тут з тобою зараз, я нікуди не піду, не покину тебе.
Від такого тихого і ласкавого голосу Хаджіме Оікаві здалося що його серце зробило сальто прямо у грудній клітині і забилося у супер швидкому темпі. Він і подумати ніколи не міг, що наслідки його зізнання будуть настільки приємними.
Він підняв голову, Хаджіме поклав руку йому на потилицю, і м’яко занурив руку у слухняне і ніби шовкове волосся Тоору, а тоді знову притиснувся вустами до його, та на цей раз Тоору був готовим. Він активно відповідав на цілунок поглиблював і розтягував його. При цьому він не боровся за ініціативу з Івазумі він просто насолоджувався тими неймовірними відчуттями що даврував цілунок. Він був таким пристрасним, що Тоору стало спекотно, їхні язики перепліталися ніби танцюючи. Голова почала крутитися а серце здавалося зраз вирветься з грудної клітки. Та яким чудовим і неймовірним не був би цілунок їм довелося його розірвати, бо повітря вже не вистачало.
Оікава подивився на Хаджіме і не зміг стримати посмішки, той був почервонілим з трохи підпухлими вустами і також щасливо посміхався. Та найпрекраснішими були очі Івазумі, їх зелень знову сяяла, але зараз Тоору зрозумів, це був не відблиск зоряного неба, то був вогонь кохання що розгорівся у їхніх серцях і його іскринки долітали до очей змушуючи ті світитися.
Додати до улюблених