Уривки тексту із цитаделі:
«Вогонь гартує лезо меча. Кожен, хто створює зброю, використовує силу полум’я. Вогонь був життєдайною силою ще за часів дуже далеких, ще задовго до першого поглинання. Так було незмінно протягом усієї людської історії, відколи предки, – відомі кожній дитині та дорослому в теперішньому як «ті, що несли світло», – навчилися його приборкувати.
Знання, які були у «тих, що несли світло», вже здебільшого втрачені, проте, вони б і не змогли прижитися в реальності, якою вона стала після третього за рахунком поглинання. В світі сьогодення стерлися всі ті закони, якими керувались люди минулого.
Саме тому, вивчення і документація мистецтва балансів починається з вогню. Наразі це головний первісний енергетичний ресурс, що залишився з часу найдавнішої історії. Його перетворення у енергію вторинну складний і тривалий процес: тіло мусить пройти не одну метаморфозу, поки не стане можливим використання вогняного ресурсу у власних цілях. На початку згадується про ковальське мистецтво, бо фізичне тіло гартується вогнем подібно тому, як це робить лезо меча. Це найдієвіший спосіб із відомих з найбільшим відсотком виживання. Показник тих, хто успішно подолав перший етап становить три до десяти. Подальші методи ще досліджуються, проте, враховуючи наявні темпи народжуваності, дослідження просувається повільно.
Отже, переходячи до основних положень актуального способу…»
Тексту далі не було, обгорілі краї пожовклих листів рукопису тріпотіли на зотлілому столі. Зола забруднила ще вцілілі сторінки, інформація на них була закодована та ушкоджена. Навіть зібравши всі незнищені сторінки багатотонної бібліотеки, неможливо було б довідатися про дані, що записували хранителі. Цитадель знаходилася на кордоні з останнім узбережжя і через це носила назву «Міжкраєва». Вона була підпалена тими, хто, власне, дав присягу на збереження її таємниць.
Хранителі відступали. Їм треба було уберегти цінну інформацію від ворожого нашестя, залишивши єдиним місцем існування настільки важливих знань лише власні голови. План на подібну ситуацію був завжди. Реальність полягала в тому, що мистецтво балансу могло створити найсильнішу силову структуру при об’єднанні тих, хто його пізнав. Одне існування людей, котрим були відомі такі могутні техніки, ставило під загрозу владу деяких володарів Ближнього краю. Принаймні, це те в чому останні були переконані і сліпо не бажали бачити інші перспективи, які надавали нові знання. Справжня ціль, чому потенційно руйнівна сила вивчалася і культивувалася хранителями, – які є незалежною організацією, – була протилежна смертоносному потенціалу, що так жахав і водночас приваблював тих, хто жадав ще більшої влади. Її необхідно було досягти, оминаючи і приборкуючи руйнівне, та розвиваючи те родюче, що відкривали ці знання.
Це був останній відступ братства – настав нарешті час змінити план дій. Він готувався в останній цитаделі впродовж двох десятиліть, вивірений та виплеканий.
Міжкраєва цитадель впала як і всі ті фортеці, що були до неї. У порівнянні зі своїми попередницями, вона мала найменшу міць, слугувавши хранителям у якості останньої пристані. В ній зібрали матеріали, що були напрацьовані десятиліттями. Братство витратило ті двадцять років поки фортеця їм слугувала для створення ієрархічної, – проте, не послідовної у хронології, з метою більшої безпеки, – системи розподілу цих знань між служителями. За той час, що в них був, хранителі змогли перетворити багатотомні рукописи бібліотеки на живий організм. Знання поділили на групи, що в середині теж були поділені на ще менші. До моменту, коли стало відомо, що неминуче вторгнення відбудеться за декілька днів, в холодному кам’яному укріпленні робочою залишилася лише вежа. В ній останні сорок товаришів організації, що лишалися для продовження дослідження винятків та особливостей методики, збирали залишки записів. По центру вежі було нагромадження рукописів, що шар за шаром підіймалися все вище, наче спіральні сходи, що ведуть до самої вершини в якомусь маяку. Ця химерна споруда мала слугувати тільки для одного: коли настав час останнім з братства відступати за межу, що мала перемістити їх до заздалегідь визначеного місця, спіральні паперові сходи стали їхнім прощальним вогнищем.
Територія Ближнього краю простягалася від південно-західного берегу, де на океанічному узбережжі розмістилося володіння Бурелому, і аж до північно-східного кордону. Той кордон не перетинали, бо ступивши за нього або взагалі не поверталися, або поверталися зовсім іншими. Саме туди, недалеко від зони неповернення, перемістився один із братчиків, що останнім залишав фортецю.
Він неквапливо пройшовся вперед на тридцять метрів до невеликого яру, спустився в нього і очистив від гілок та піску, що слугували маскування, кришку дерев’яної закопаної скрині. Всередину неї заздалегідь поклали спаковану дорожню торбину, змінний одяг, завбільшки з долоню кругле дзеркало та лезо, щоб можна було зголити бороду. Витративши певний час на цю процедуру і змінивши одяг, серед яру стояв вже не чолов’яга в темно сірій мантії, яка приховувала тіло, з густою бородою та в капюшоні, що ховав очі. Тепер це був молодик, що мав трішки примружений погляд сірих очей, ніс з симпатичною горбинкою та чітку, квадратну лінію щелепи. Його чорне волосся зав’язане в короткий хвостик, але деякі тонкі пасма все ж падали на обличчя. Зголена борода приховувала діагональний шрам на підборідді та родимку на лівій щоці. Одягнений вже в просторі теплі брюки та лляну сорочку бордового кольору заправлену до них, він натягував довге чорного кольору хутряне пальто з капюшоном. Тепле взуття та хутряні рукавички оберігали його кінцівки від холоду. Шлях лежав далекий, за декілька десятків кілометрів був ще один сховок з екстреними запасами та змінним одягом. Проте чи буде необхідність забирати звідти речі залежало лише від того, наскільки спокійно пройде його подорож запланованим маршрутом. Альберт нахилився щоб забрати останні речі, що знаходилися в скрині. Це був міцний мисливський лук, колчан зі стрілами, та гострий ніж в чорній кобурі, що кріпилася до верхньої частини ноги. Перед тим як полишити яр, хранитель гарно закопав скриню та знову закидав гілками. Час було вирушати в дорогу, від окраїни північно-східного кордону до найближчого селища було трохи більше семи десятків кілометрів, а схованка з крамом десь кілометрів за сорок. Звідси не вели стежини, тому шлях через ліс забирав більше часу ніж по одному з торгівельних маршрутів. Та це була вимушена міра, хранителі дуже слідкували за тим, щоб приховати свою особистість, бо, коли когось із них ловили розвідувальні загони, то у полоні на членів організації чекали тільки тортури, щоб ті видали потрібну інформацію. Братство довго перевіряло чи немає щілин за якими їх можна вислідкувати, посилювали власне зовнішнє маскування та зробили неможливим отримання цінної інформації від поокремих членів. Міжкраєва знаходилася так близько до ураженої потойбіччям зони, що лише це довгий час захищало братство від швидкого викриття. Масове переміщення людей після нападу на цитадель не залишилося б непомітним, тому ще за останні п’ять років майже все братство розбрілося по Ближньому краю.
Кожен з них мав різне завдання, залежно від чину у самій цитаделі. Та всі мали одну й ту саму мету, продовжувати збір інформації, спостерігаючи та взаємодіючи з середовищем довкола.
Альберт ще раз кинув швидкий погляд на яр. Потім звів очі над кронами дерев у північному напрямі звідки підіймався потік сірого диму. Коротка посмішка торкнула його губи, від чого розріз очей здався ще тоншим, наче вони були заплющені.
Додати до улюблених