Обирай. (4) Зоря впала

Спускаючись з небес, Фен Сінь розглядав околиці. Вже сутеніло, і у великих містах запалювали ліхтарі. Звідси вони виглядали однаково – скупчення світляків, що блимали ніби в такт нечутній музиці. Обрати, куди відправитися спочатку, було важко. Зараз багато залежить від його вдачі, адже його план сильно на неї покладався. Треба було лише знайти нечисть, яку легко залякати, аби та провадила Бога Війни до легендарного Примарного міста. Очевидно, демон що змінює долі, зміцнілий і ситий чужою енергією, буде вештатися десь там, Фен Сінь не сумнівався, хоча мав і запасний варіант – служник нижніх небес з його палацу мав зв’язуватися з ним з приводу підозрілих молитв. 

 

“Володарю Нань Яне, яке щастя, що я вас знайшов! Треба негайно повідомити Володаря Сюань Чженя!”

 

Він втік так швидко, що не захопив з арсеналу навіть стріл. При ньому були тільки короткий кинжал і шабля, звиклий тягар на плечах зник, і без сагайдаку і луку він відчував себе ледь не голим.

 

Який сором.

 

Землю вкрила ніч, трохи прохолодна для цієї пори. Зорі сяяли яскраво, освітлюючи генералу просту і рівну ґрунтову дорогу до столичної брами. Він крокував тихо, прислухаючись до скрипу гальки під ногами і власного поганого передчуття.

 

Ворота ще не закрили. Крізь них було видно, як вулицями снували люди, у темних кутках грали вуличні музики і продавали на прилавках смаколики. Сьогодні святкували перший день Нового року, і вся людська юрба линула на вулиці, обіцяючи своїм дітям розваги і веселощі. В такому натовпі, як не парадоксально, найлегше знайти того, хто тобі потрібен. Фен Сінь, похмурий наче утопленник, ввійшов крізь браму, ніби занурився з головою в інший світ. Наостанок він обернувся і подивився вгору – на зірки. І на свій дім, мабуть. 

 

Щось маленьке раптово зблиснуло, зовсім тьмяно, розрізаючи небо навпіл. “Зоря впала,” – подумав Фен Сінь. Загадав бажання. А потім пішов своїм шляхом, оминаючи перехожих і чіпляючи маківкою низькі фестивальні прапорці.

 

Доля була прихильна до Фен Сіня цього вечора, лагідна, ніби матір до немовляти. Вона привела його до цих воріт, саме в цей момент. Не засліпила вогнями фестивалю. Навіть змусила його обернутися. Навіть це. І все ж – він не придивився до падаючої зорі, не затримав погляд. Ох, Фен Сіне, як же трохи тобі лишалося, щоб впізнати в таємничому полиску місячне світло, відбите в гладенькому лезі чжаньмадао!

 

Але Всесвіт безсилий проти сліпців, тож Нань Ян відвернувся – і ввійшов у місто. У кожному перехожому він шукав духовний слід нечисті, але коли половина галасливих вуличок була ретельно і безрезультатно обшукана, Фен Сінь змінив тактику. Далі його шлях провадив до корчми на центральній вулиці, куди стікалася вся напівпристойна і напівсвідома частина юрби. Саме сьогодні групки постійних відвідувачів розбавляли випадкові подорожні і містяни, низенька і широка зала була заповнена. Хазяїн, очевидно, не очікував такого напливу клієнтів: стояв біля стійки і стурбовано натирав рушником і без того чисті кухлі. Пара і дим стояли повсюди стіною тонкого мережива, а запахи їжі – всієї і одразу – набивалися в ніс так, що аж сльозилися очі. В такій юрбі легко вичепити демона – той або з неймовірним везінням виграватиме в кості, або зваблюватиме нещасних п’яниць. Справу зроблено.

 

Бог Війни прослизнув до стіни біля самих дверей, закриваючи потенційній жертві шляхи відступу. Не знайшовши вільного місця, він напросився в компанію гуляк. Ті пустили його за стіл, навіть не глянувши. В не найкращому ханьфу, без обладунків і сагайдака мало хто впізнав би в ньому бодай вправного воїна, не те що бога. Його нові товариші – набундючені дідусі – курили люльки і цідили якесь питво, липко розливаючи його по всьому столику. Вигляд вони мали відверто незадоволений, і прислухавшись до розмови, Фен Сінь зрозумів чому – одного з них обікрали. 

 

– … і вигляд мала ніби демониця. Я тільки відповів, клянусь! – божився оповідач. – Тільки відповів на питання і показав куди йти, а як оговтався, то коралі вже були не при мені.

 

Ця історія, звісно, зацікавила і підбадьорила Фен Сіня. Це він сприйняв за добрий знак – десь містом все таки вештається підозрілий люд. Він трохи відволікся на цю розмову і не зауважив, як до зали прослизнули нові відвідувачі. І тільки коли вони всілися за стіл в іншому кінці таверни, тихенько, навіть не розмовляючи між собою, Нан Ян звернув на них увагу. 

 

Три високі постаті приховували обличчя за каптурами і сиділи, здавалося, не рухаючись. На це не було жодної причини, а до того ж так дихати в тісному і душному приміщенні було значно важче. Але на такі речі не сильно звертаєш увагу, якщо дихати тобі, власне, не потрібно. Тіні, відкинуті каптурами, заважали роздивитися їхні обличчя і навіть не давали зрозуміти, куди спрямовані їхні погляди. Зовні постаті легко можна було б прийняти за статуї (або підставки під парасолі). Ще підозрілішим видавалося те, що інші люди майже не звертали на них уваги. Не пропонували зіграти на флейті музики, не кинули косого погляду старші жінки, не підійшов взяти замовлення хазяїн. Темної енергії від них не відчувалося, або ж вона була ретельно прихована. Вони сиділи, не розмовляючи, але явно тримаючись разом. Живішою за них здавалася навіть курильна паличка, що горіла за їхнім столом. Фен Сінь тільки мовчки спостерігав. Одного-однісінького демона він легко і безкровно зміг би забрати в більш безлюдне місце. Але з трьома одразу впоратися буде складно, особливо в такому натовпі. А що як…

 

Додумувати не довелось. Три загадкові постаті підвелися, майже одночасно. Будь-якій нормальній людині від цього стало б моторошно. Але безтурботний ґвалт не вщух, і трійця попрямувала до виходу, легко оминаючи як столики, так і гостів. Нан Ян не перехопив їх біля виходу, але попрямував слідом, на безпечній відстані. Вийшовши з корчми, постаті не змінили своєї поведінки, так само плавно і мовчазливо покрокували вулицею, невидимі для юрби. Не озирались і не зупинялись – тільки оминали дітей, що гасали дорогою, і прихилялись, щоб не зачепити низькі фестивальні прапорці.

 

Оскільки вони самі відходили все далі від натовпу, до зовнішньої частини міста, Фен Сінь їх не зупиняв. Більш за все це нагадувало пастку, але теперішній, сповнений спільною духовною ерегією і бажанням знайти Примарне Місто Бог Війни не поступився б у силі жодному створінню Піднебесної.

 

Трійця завернула у вузький і доволі бідний на вид квартал. Жодного ліхтаря там не висіло, і вступивши туди Нань Ян бачив би тільки чорноту, а сам би став живою мішенню. Тож він оминув цей провулок і ввійшов в наступний. В безмежній чорноті він ступив крок – і злетів над будинками, на самий краєчок даху. З якого миттєво ледь не впав, адже одна з постатей у каптурі вже чекала його там – і навіть обличчя її було повернуте прямісінько до місця, де він приземлився. Сама вона стояла непорушно, легко балансуючи на дерев’яній жердині, і тільки плащ трохи погойдував вітер.

 

Фен Сінь витягнув шаблю з піхов, встав у бойову позицію. Двох інших ніде не було видно. Це його насторожило і збентежило. Примарне місто може почекати, коли всі місцеві можуть постраждати від загадкової нечисті!

 

– Якщо хочеш розлучення, міг би просто сказати, – знайомий зверхній голос почувся з-під каптура. – Не обов’язково націлювати на мене зброю.

 

Лівий бік плаща ковзнув назад, і в місячному світлі знову зблиснув знайоми краєчок леза чжаньмадао, вже вдруге цього вечора.

 

– Але якщо хочеш бійки, то я готовий. Або ж… можемо все обговорити.

 

Захоплений зненацька Фен Сінь не міг сказати і слова. Тільки міцніше вріс ногами в дах, твердо закріплюючи свою позицію, адже тіло інстинктивно рвалось у бій. Тіло добре пам’ятало як це – боротися з Сюань Чженем, і дуже хотіло опинитися в звиклому для себе стані.

 

Слова Лін Вень міцно закарбувалися в його голові: “Він відпустить вас, але найдорожчого він вам не віддасть”. Володарка не стала б йому брехати. Не була б вона і надмірно наляканою Му Ціном, настільки, щоб аж так перебільшувати. Вітер нарешті зірвав каптур з чужої голови, і аспідні очі хижо блиснули в холодному світлі зірок. Знайомі очі дивилися таким незнайомим поглядом.

 

– Му Ціне… – видавив з себе могутній Бог.

 

І закляк. Його не почули, хриплий шепіт був віднесений вітром кудись на схід. 

 

– Знову втечеш, так?.. – Му Цін осікся. – До речі, ти жахливий втікач. Просто щоб ти знав.

 

– Я знаю, – нарешті подав голос Нань Ян, спокійно і твердо. – Я поспішав, але все одно забув лук і стріли.

 

– Ага, я… – Південно-західний Бог рвучко сягнув рукою до пояса, вона потонула в складках плаща. – Тримай.

 

І кинув йому сагайдак. Легким, витонченим рухом. А слідом важко підняв очі, ніби це була найтяжча ноша у світі. Він смиренно чекав, що ж йому скаже Нань Ян. 

 

Нань Яну і самому це було цікаво. Вперше в житті йому треба було позбутися Му Ціна. Згадалося як колись давно все було навпаки. Він шукав малого байстрюка по всьому храму на горі Тай Цан, слідкував за кожним його кроком і подихом, якщо не був потрібен Се Ляню, а служка тікав від нього, щоб попрактикувати бойові мистецтва в саду, в найхолоднішу годину перед світанком.

 

І справді, історія циклічна.

 

– Му Ціне, – звернувся він лагідно, дивлячись прямісінько в обсидіанові прірви, – я маю піти. Просто довірся мені, це моя справа. Як тільки закінчу – то все поясню.

 

Це була найдовша фраза, яку він сказав Му Ціну за останні п’ятдесят років. Місяць зайшов за хмару, і їхні фігури потонули в тіні. Фен Сінь не став чекати ліпшої можливості – розвернувся і побіг дахами, міцно тримаючи сагайдак в руці. Потім – перестрибнув через високий мур і м’яко спустився на землю по голому яблучному гіллю ніби по сходах, на траву, вкриту інеєм.

 

Сюань Чжень вже чекав його там.

 

Він був якось незнайомо-злий, його обличчя неприємно почервоніло, ніби він кілька днів температурив, а теплі вогні фестивалю, що шумів за стіною, підсвічували його волосся і одяг помаранчевим.

 

Потім ці вогні загородили тіні, довгі і мінливі. Нань Ян підняв голову, і тільки зараз помітив темні силуети двох фігур, що м’яко приземлилися на мур і зняли каптури. Він не сильно здивувався, коли впізнав в них Фу Яо і Нань Фена.

 

Вдень саме Нань Фен зловив його в арсеналі і намагався повідомити Му Ціну. Не може бути щоб навіть його вірний служник був на стороні цього паскудника! Що ж коїться?!

 

– Я не знаю, – грізно почав Му Цін, перервавши хід чужих думок, – які справи можуть бути важливішими за твій статус, спадщину і духовне ядро..

 

На цих словах він торкнувся руками власних грудей, за якими пульсувало і нило. А може й ні, але духовне ядро Фен Сіня відчувалося саме так. Духовна енергія нерівними потоками циркулювала в ньому, руйнуючи канали.

 

– … але якщо ти не можеш сказати цього мені, то мовчи, але я йду з тобою.

 

– Ми теж! – гукнули зі стіни, а потім щось глухо гупнуло.

 

Легко було здогадатися, що це Нань Фен в своїй підлітковій манері ляснув Фу Яо по спині.

 

– Сюань Чженю…

 

– Хочеш сперечатися? Хочеш тікати? Не будь дурнем, я всюди знайду твій духовний слід.

 

На думку Фен Сіня, Бог був на межі істерії. Мабуть важко відчувати як хтось інший, навіть не ти, руйнує твій спокій, втручається у духовний потік. Тіло і душа Південно-західного Бога перебували в неспокої, збуджені чужими негативними емоціями, і цілий він був наче натягнута тятива луку. Слабшого – і одночасно сильнішого – Му Ціна годі й уявити.

 

Фен Сінь був на межі відчаю, бажання почати просту і грубу бійку брало над ним гору. Зупиняла тільки присутність двох молодших божеств і власне ниюче нутро. Востаннє спробував він щось заподіяти чужому втручанню в цю справу і, сповнений праведного гніву, мовив:

 

– Як ти можеш покинути палац в такий момент?! Моє зникнення похитнуло рівновагу, але твій відхід цілком її знищить!

 

Обсидіанові очі широко розкрилися, ніби в здивуванні. Нан Ян вхопився за цю можливість, адже навряд чи в світі існує щось що Му Цін любить більше, аніж бути богом.

 

– Будь ласка, – лагідно продовжив, – якщо ти… цінуєш мене хоч трохи, повертайся. Ти маєш взяти відповідальність за нас обох!

 

З-за муру почулася ритмічна музика, а згодом і спів. Нань Ян був ніби уві сні, дивлячись на обличчя Му Ціна, посмуговане тінями яблуневого гілля. 

 

Фу Яо і Нань Фен на мить обернулися, подивитися звідки лине музика, і за ці кілька митей Сюань Чжень встиг схилити голову низенько до грудей і стиснути кулаки (дитячий жест, який колись давно, в Сянь Ле, означав готовність до бійки) – і одразу опанувати себе, коли обличчя служителів Нижніх Небес знов звернулися до них.

 

– Чим швидше ми з цим покінчимо, – врешті відрубав він, – тим швидше повернемося на Небеса. Всі ми.

 

Бог легким рухом застрибнув на мур, ледь потривоживши крихкий іній. Обернувся.

 

Чи то був божественний німб, чи ліхтарі так яскраво світили над його головою – історії достеменно не відомо. Але відомо ось що: Нан Ян трохи завагався в той момент, але все ж перекинув сагайдак через плече і злетів слідом.

Додати до улюблених