Перше, що побачив, Адам були босі ноги. Тонкі ступні, зовсім світлі, тендітні. До середини литок білі-білі, а далі шкіра темнішала, ніби людина, яка нею володіла завжди ходила високою травою, де сонячні промені були не в змозі зацілувати її. Ніжки були вкриті подряпинами, місцями шкіра була загрубіла, вимазані в траві та бруді. Здається, їхня власниця ніколи не чула про взуття.
Стола тепла літня днина. Адам занурений у власні думки задрімав на кілька хвилин, а прокинувшись побачив їх. Тонесенькі бліді ступні.
Він дивився на них і не міг наважитися підняти погляд. Зачарований моментом, він боявся налякати дівчину, яка стояла перед ним, але ще більше боявся зруйнувати легку літню магію, яка ореолом світла завмерла навколо них.
Він заплющив очі.
За мить босі ступні вже зникли, не залишивши навіть зім’ятої трави.
Адам був впевнений, що цей образ йому подарувало палке сонце.
***
Вдруге він побачив ці босі ноги біля того ж самого озера, але на іншому березі. Хлопець сидів на дерев’яному причалі й холодив утомлені, находжені м’язи у прохолодній воді, знявши черевики та зануривши ступні та литки.
Адам як раз гіпнотизував качок, які пропливали повз, коли біля його власних ніг зовсім беззвучно з’явилися ті самі бліді босі ступні. Він затримав погляд на таких само голих колінах, не вкритих хоча б нижньою сорочкою.
⁃ Привіт, – голос був зовсім тихий, ніжний, з не тутешнім говором. Звуки ніби переливалися в роті у незнайомки й розливалися гірським струмком коло них.
⁃ Привіт.
Хлопець, трохи наляканий та розгублений, підняв очі, знайшовши погляд дівчини.
Очі її були зелені. Яскраві, ніби перша весняна зелень, яка тільки-тільки вибилася з-під снігу. На два тони світліші ніж його власні.
Вона мала світле волосся, що невагомою ковдрою накривало її зовсім голі плечі та тіло аж до стегон. Воно сяяло на сонці та ніби перебувало у постійному русі. Рідке золото, не інакше.
Адам дивився в її очі (в душу) і прислухався до себе. Вона сиділа навпроти нього така відкрита, така природна, не схована за жодною сорочкою, спідницею чи свиткою, а він ніби-то і не бачив того всього. Він дивився в її душу і відчував невимовну печаль, яка розливалася навколо, світлу, проте глибоку ніби кар’єр. І не було в тієї печалі ні початку, ні кінця. Вона просто була. І все.
⁃ Я Єва.
⁃ Адам, – здавлено промовив він.
⁃ Я знаю.
***
Утретє він зустрів незнайомку після сварки з матір’ю.
Увесь наїжачений, злий на себе та світ, утомлений від криків він прийшов до озера. Стоячи на пляжі, Адам один за одним з силою кидав у озеро камінці, намагаючись заспокоїти себе.
У якийсь момент він помітив поряд з собою Єву. Вона стояла поруч і просто дивилася на воду, яку він розбурхав своєю злістю. Малий острівець спокою в його власному морі гніву та роздратування.
⁃ Я не хочу сьогодні говорити, – він відвернувся, щоб навіть не дивитися на її вкритий волоссям стан.
⁃ А ми й не говорили ніколи.
Вона просто стояла поруч, не намагаючись підійти ближче, щоб якось заспокоїти його. Вона просто стояла. Ніби маяк у штормовому морі. Навіть не помічала, його безсилої злості.
⁃ Вона віддала все, щоб я вивчився і виїхав звідси, – Адам утомлено впав на пісок. – Я знаю, що вона хоче як краще. Там мені краще тут, на своїй землі.
Хлопець зачерпнув грудку піску і повільно пропустив її крізь пальці. Його думки повільно поверталися до бажаного матір’ю великого міста та університетського життя, яке йому було непотрібне.
⁃ Там, невідомість, чужі люди, чужі стіни, чуже все.
Він розгублено глянув на Єву, намагаючись знайти в її погляді розуміння.
⁃ Там безпека, – холодний потічок знову розлив я навколо них. Її голос ніби бадьорив та заспокоював одночасно.
⁃ Для мене безпека тут. Я мушу захищати мати, берегти наш дім.
Дівчина, здавалося, зовсім його не слухала. Вона роздивлялася власні пальці, намагаючись зловити сонячний промінь за хвіст.
⁃ Коли я була немовлям, містом йшли солдати, – Єва говорила сама собі, зовсім не зважаючи на хлопця. – Місто тоді було довгим-довгим, і коли вони зайшли в одну частину міста, інша частина вже знала про звірства, які вони влаштовували.
Дівчина підійшла ближче до води і присіла, змиваючи теплі промені з долонь.
⁃ Твоя мати намагалася заховати мене ось там, в очереті, щоб жоден солдат не познущався наді мною. Щоб не забрав мою дівочість ще до того, як вона б з’явилася, щоб не забрав моє життя.
Адам підійшов ближче, намагаючись розглядіти дівчину. Чим більше вона говорила, тим більше з-під рідкого золота волосся, тонкого стану та блідих босих ніг проступали риси його власної матері. Але іншої. І на років двадцять молодшої.
⁃ Тоді в озеро впав гвинтокрил. Він збудив воду, вона здибилася, розізлилася і забрала мене.
Єва нарешті повернулася і глянула на нього. Він ніби бачив власну матір. Копію, яка так і не змогла вирости та стати для його старої достойною донькою.
⁃ Я думала, що завжди буду немовлям. Думала, що моя вічність спливе в нерозумінні, холоді та голоді. А потім на озеро почав приходити ти. І я росла разом з тобою.
Вона спробувала торкнутися його щоки, проте замість доторку Адам відчув лише тепле поколювання у місці де ось-ось мали з’являтися перші ознаки його чоловічності. Вона була теплим міражем на його щоці.
⁃ Я намагалася оберігати тебе. І вона намагається.
Зелені очі Єви захопили його в полон. Знезброїли, залишили голим і босим перед щирістю цього привида його дитинства. Привида їх дитинства. Привида його власної сестри.
⁃ Їдь до міста, Адаме. Забери нашу маму. Я збережу наш дім. І коли буде час, ви обов’язково сюди повернетеся.
Дівчина ледве досягала його підборіддя, але піддаючись невидимий силі Адам схилив перед нею голову. Заплющивши очі, він відчув невагоме тепле поколювання на лобі, саме там де б мали торкнутися її губи. І вже за мить він, збентежений, самотньо стояв на березі їхнього озера, намагаючись віднайти частину душі, яку йому повернули і забрали.
Холодне озеро, яке на хвилю, ніби здибилося, знову віднайшло кришталь ний спокій. А можливо, це знову був лише міраж, подарований Адамові сонцем.
Додати до улюблених