«Наш дух не вбити, волю не зламати, за нами – діти й Україна-мати і з нами воля й правда вікова!».
Надія Гуменюк
Частина перша
Ходжу із сторони в сторону, хто знає, яке коло топчу. Війна триває вже майже рік. За цей час страхіть відбулось стільки, що за життя не розкажеш. А ці кляті свинособаки… Голови всім до єдиного повідрубував, був би шанс лише.
– Арсене! – чую скрипіння дверей і вже рідний мені голос. То був Олександр. Зі Срібним, а так ми його прозвали через його сріблясте волосся, ми товаришуємо з початку всього цього пекла. Юнак він добрий, років на п’ять старший від мене, але ж до біса вразливий та сором’язливий.
– Арсене! Чого ти знову тут блукаєш? Хіба я не казав тобі піти поспати? – я чую незадоволення та злість у його голосі. Він для мене вже став старшим братом, хоча він завжди такий з усіма, турботливий. – Я тобі від безсоння більше зілля давати не буду! Не для того я чаклун, щоб якогось Симоненка змушувати спати.
– Знаю-знаю. Але і ти мене зрозумій, брате. Хто як не я буде думати про контрнаступ?
– Про контрнаступ подумають й інші, ти не єдиний такий у нас запальний та ідей повний. Друже, я заради Бога тебе благаю, іди подрімай. Вже другу добу на ногах стоїш, так і до могили себе доведеш. – Сашко поклав руки мені на плечі, трішки потрушуючи мене. Очі його чорні, ніби прірва, втім у прірві тій я бачив чисті почуття, теплі, сімейні. Всім своїм щирим серцем він турбувався про мене, тому не міг я вже відмовити.
– Добре, Сірий, вмовив ти мене, піду окунів половлю,– легенько хлопнув його плече та вийшов з «кімнати переговорів».
Частина друга
Вже лежу у ліжку. Відвикнув я від м’якості подушки та тепла ковдри. Очі самі поволі заплющуються, відчуваю як кожен м’яз мого тіла розслабляється.
– Де я? – у голові дзвінке відлуння, що ріже вуха своєю гучністю. Я нічого не бачу, хоча впевнений, що очі мої розплющені і нічим я не засліплений. Раптом бачу яскраве світло, воно засліпило мене, аж сльози пішли. Я поблимав очима, щоб сльози відступили і переді мною в той же час постав величавий образ. Його було неможливо не впізнати. – С-стріча..? – сама Доля завітала до мене. Але чому уві сні? Чого без дару? Проте богиня була німою, лише повільно протягнула руку та крижаним пальцем ледве доторкнулась мого лоба. Я відчув холод, але тепер перед очима бачив силуети. Вони прокручувались ніби німе кіно, однак чітких постатей я так і не зміг розгледіти. Жодного слова не було сказано, лише чутно вибухи, якісь далекі крики і… Кров. Але кров чия? Кров… Срібного? Це його доля..? Чому я її бачу…
Різко я прокинувся у холодному поту, не додивившись сон. Мене охопив жар і я задихався. – Як?! Що сталось?! – мої думки переплітались і я вже не розумів, що кажу у голос чи про себе. – Ніхто не може знати… Доля не дарма саме до мене прийшла.
У цю ж хвилину я почув кроки і голос Сашка, який прийшов мене будити. – Прокидайся, Арсене, збори от-от почнуться. О, ти вже встав. Вчасно ти, хехе. – Побачивши його малу усмішку, серце стиснулось з новою силою, я не можу дозволити моєму брату загинути. Але я не подав виду: – Хех, я скоро прийду, друже. Чекай на мене біля столу і займи мені хороше місце! – ці слова кинув вже йому у слід.
Частина третя
За круглим столом зібралось багато істот. Були і мавки, і перелесники, лісові, відьми та навіть люди. Хоч більшість людей тримались осторонь всього конфлікту, деякі добровольці прийшли самі нам на допомогу.
– Отож. Почнемо розробку нашого плану для контрнаступу, – почав один водяник. – Ми повинні продумати все якомога швидше, поки ці кляті свинособаки не напали на нас першими. Часу обмаль.
Часу і справді було обмаль, ми сиділи над планом аж до самого ранку, продумували кожен крок, всі грали особливу роль. Я досі шокований, як все наше Лісове царство так швидко об’єдналось проти тих гієн. Але то на краще. Повертаючись до плану, треба відмітити, що у мене звісно теж є своя роль – прикривати групу медиків під час обстрілів. Звичайно я буду не один, але задача дуже важлива і у нас немає права на помилку. Хороша новина, що буду пліч-о-пліч із Срібним… Хоч так я зможу його захистити. Домовились ми, що нічною буде операція. Зрозуміло, що не всі фашисти будуть спати, але багато з нас зможе викластись на повну саме у цей час. Тому зараз ми готуємо припаси, відновлюємо сили і у бій. У бій за перемогою!
Частина четверта
Ось і настала ніч. Вирішальна битва. Поляже багато, але і багато залишиться жити. Це буде високою ціною, але наш народ виживе, він буде процвітати. А щодо мене… Хоч змученим та знесиленим буду я, втім ніколи не зазнаю поразки! Та й кіт мій, Борька, з бабусею разом сумують за мною, з їхньою допомогою я ще живий. Вони моє серце. А раз серце вдома, то нічого милосердя до свинособак проявляти.
Частина п’ята
Гучні звуки. Постріли чуються з кожного куточку. Вибухи. Але наша група просувається далі, ми прикриваємо медиків, але й самі захищаємось.
– Тут і розділимось. Кожному по медику і оточимо їхню базу! – це слова одного з групи. Ми всі мовчазно погодились. Звісно я взяв Срібного. Ми з Олександром підійдемо зі спини.
– Сашко, – тихо почав я, – ти готовий?
– Так, брате, я тебе прикрию якщо що. – Він тихо продовжив і показав на лікувальні зілля і заклинання тимчасового бар’єру, який вберіг би нас від ударів. Ми ще раз пошепки проговорили план і почали рухатись у сторону ворожого табору.
– Поете, це Сокіл. Як чуєш, прийом?
– Чую нормально, Соколе, прийом.
– Добре. На рахунок «три» заходимо всі та відкриваємо вогонь, прийом.
– Зрозумів, кінець зв’язку.
І як тільки ми почули «три», всі одразу ввірвались у табір свинособак та почали вогонь по ним. Ті в свою чергу не встигли зреагувати, тому частина з них полягла в перші ж секунди. Однак інші відкрили вогонь по нам і тепер йшов найзапекліший бій. Знову звуки куль, що вилітаюсь з пістолетів та падають на землю. Іскри від шаблюк, що точать ворогів. Запах їхньої свіжої крові. Кров і наших бійців. Останні писки свиней. Все перемішалось у голові і важко концентруватись. Але я продовжую відбивати кулі своєю шаблюкою, при тому ж прикриваючи Срібного. Проте краєм ока помічаю, що він сам рветься у бій. Йолопе! Спогад про його смерть врізається мені у голову і час ніби застигає. Я повинен його захистити! Крізь кулі та гострі мечі підбігаю до Сашка, бачу, що якийсь пес випустив кулю в нього. Ні! Все залежить від секунд. Своїм тілом прикриваю Сірого і… Біль. Миттєво відчуваю біль у грудях, навіть адреналін його не перекриє. Я падаю Олександру в руки та він підхоплює мене, швидко проговорюючи заклинання бар’єру.
– Бовдуре! Нащо ти це зробив?! – він кричить на мене.
– Той пес вже мертвий..? – слабкість у моєму тілі така роздираюча. Вона пробралась до кожного його куточку. – Та й ти… Дурень… Кха… Поліз перед батька в пекло… Кха-кха… – сили потроху покидають мене.
Останнє, що я почув, як зупинились постріли та крики моїх товаришів. І… Відчув гарячі сльози Сашка, що капнули мені на щоку, поки він тримав мене. Він знав. Знав, що це кінець. Далі все було темно.
Частина шоста
Я чую музику. Музика чогось така знайома… Шабаш. За своє життя я лише чув про них, але ніколи не бачив на очі. Однак чому я це чую? Хіба я… Не загинув? Проте я вкотре відчув різкий біль у голові. Перед очима тепер дві постаті. Я бачу себе, але не в дзеркалі. А інша… Лиш темний силует.
Наступне, що я пам’ятаю – трохи розмите обличчя Сашка. Він щось говорить, але я не можу зрозуміти.
– …! ..А-! Арсене! – моє ім’я врізалось мені у вуха, – Арсене! Бісів ти двоєдушник! Я вже почав хвилюватись, що нічого не спрацювало! – брат трухнув мене за плечі і міцно обійняв. Ледве піднявши руки, я обійняв його у відповідь. Цей чаклун вберіг мене. Значить тоді я дійсно помер. Був би я простою людиною, то не зміг би повернутись, але душа демона… Ось що я бачив.
– Що з… Що з контрнаступом…? – я був ще доволі слабким і не міг нормально говорити.
– Все закінчилось, брате! Ми виграли! – його бездонні очі були повні щастя.
– П-правда..? – я мимоволі усміхнувся. По моїм щокам почали стікати сльози, як і по щокам Срібного. – Нарешті… Це скінчилось…
Частина сьома
– Діду Арсене, а розкажіть ще щось нам! – малі діти були так зацікавлені, що я не міг не повідати їм якусь нову історію.
– Оооох, добре, діти мої любі. Зараз щось згадаю ще. – Я вже давно не молодий. Дід вже! Сашко, брат мій Срібний, так і залишився другом. – Отож, – я потер свій шрам на грудях і продовжив, – ця історія була…
Кінець
Додати до улюблених