М’ята для кота

У холі університету, на першому поверсі, зібрався натовп, з полум’ям в очах знімаючи щось на камери своїх смартфонів, щоб потім злити це в мережу заради веселощів. Шум, підбадьорливі улюлюкання та вигуки підштовхували зачинателя всього цього божевілля почати виставу. А в уявленнях він був ох який гарний і геніальний – ще жодного разу не викинув щось двічі. Щоразу нова витівка.

Третьокурсник Домінік де Верго – був відомим на весь університет омегою, завдяки своїм «пригодам». То він «випадково» запустив феєрверк на Зимовому балі прямо посеред залу; то поміняв портрети відомих діячів культури в кабінеті секретарки на порноакторів – таких же відомих особистостей, тільки трохи в інших колах, поки міс Робертсон вийшла кудись на п’ять хвилин; то ще чого накоїть. Тільки, не дивлячись на ці пустощі, найбільше та найчастіше слава про нього ходила зовсім інша.

«Дурна хвойда, яка плутається з усіма підряд! Хоч би посоромився!»

«Жалюгідна омега! Він здатний тільки надокучати всім!»

«Випанок! Влаштувався у деканата під крилом, мабуть дупу частенько підставляє всім там, ось і не вилетів досі!»

І це далеко не все, що чув хлопець у свій бік від любителів перемити йому кістки. Такі, кинуті у спину, фрази були квіточками, за якими йшли ягідки. Однак, варто було йому повернутися, як ті відразу замовкали та мило посміхалися чи робили великі очі. У відповідь Домінік теж широко посміхався і зверхньо дивився на них, одним лише поглядом показуючи наскільки вони були огидними в його очах.

– Домініку, мати Василева, припиняй! – шикав у натовпі світловолосий хлопець своєму не дуже адекватному другові. – Посміховисько, бляха, як завжди, – лаявся він, приглушивши голос ледь не до шепоту, і показав кулак, коли зловив погляд омеги на собі.

Втім, Домінік звик до косих поглядів у свій бік і брехливих – чи правдивих – слів, тому без докорів сумління переступив своїми довгими ногами через загорожу до бюста відомого всім Давида.

– Оближи його, крихітко! – вигукнув хтось у натовпі, на що Домінік лише посміхнувся.

Світло! Камера! Поїхали!

Вистава почалася.

Підійшовши до скульптури, яка виявилася з ним майже одного зросту, хлопець трохи нахилився, провів кінчиками пальців по викарбуваному волоссі, зробив вигляд, наче щось шепоче Давиду на вухо… Натовп захоплено вмовк, очима поїдаючи місцевого дурника, що розігрував перед ними німу комедію. І вони навіть гадки не мали, що це не вони господарі ситуації, а Домінік. Це він тут актор, він дозволяє знімати на камери і вигукувати непристойності в свою адресу. Ще одна посмішка юнака заховалася під чорним волоссям, що впало на обличчя, бо давно не бачило ножиць. Пальці обвели вухо Давида, повернутого під вдалим кутом для «глядачів», перемістилися на вилиці, а потім різко і владно стиснули підборіддя. Домінік нарешті припав до губів кам’яного бюсту, під захоплені крики та улюлюкання.

Світловолосий лише тихо проклинав омегу та сподівався, що скоро всім це видовище набридне, і студенти будуть змушені розійтися по авдиторіях, щоб провести години за поїданням граніту науки, а не як його друг – лобизаючи старий місцями потрісканий гіпс. Але вже ні. Домінік би був не Домініком, якби не продовжив цю виставу, взявши лице скульптури обома руками, привселюдно не провів би язиком по холодній щоці, краєм ока спостерігаючи за глядачами…

– Дідько… – видихнув друг і збентежено відвів погляд, роздумуючи, скільки ця витівка ще могла тривати.

І це б могло тривати аж до дзвінка, але в якийсь момент, замість обличчя Давида, викарбуваного тим самим Мікеланджело, хлопець побачив обличчя з живими сірими очима і маленьким шрамом на правій щоці. Особа, яка переслідувала його пікантні сни, після яких омега прокидався найрозчарованішою в світі людиною, яку тільки можна уявити. Як ошпарений, омега шарахнувся від скульптури назад і якось розгублено глянув на неї ще раз. Вона дивилася у відповідь звичними гіпсовими очима, в яких життя завмерло ще кілька епох тому.

Здалося.

Йому просто примарилось. Залишилося тільки божевільне серце змусити битися повільніше і можна сказати, що з ним все добре.

Повернувшись, Домінік демонстративно вклонився глядачам:

– На сьогодні концерт закінчився, можете йти, – голосно сповістив омега та рушив у бік загородження, наче нічого й не було.

У холі поступово ставало вільно – студенти розходилися у своїх справах, показуючи щось один одному в телефонах; деякі, проходячи повз парубка, плескали його по плечу або піднімали великі пальці вгору. Домінік хмикнув, підійшов до невдоволеного друга і тільки щось хотів сказати, як у натовпі помітив до болю знайоме довге волосся, зібране у високий хвіст кольору м’яти. Вони з’явилися і в ту ж секунду пропали. Знову. Струснувши головою, хлопець знову повернувся на друга, який осудливо дивився на нього у відповідь, склавши міцні руки на грудях.

– Ну що сталося, Чайко? – Домінік закотив очі, підняв з підлоги рюкзак та, не чекаючи чергових нотацій, пішов у бік широких сходів. Альбатрос йшов за ним. – У нас зараз міжнародне право? Чи я знову поплутав дні? Чому не можна зробити один розклад на весь семестр, без цих парний тиждень, не парний, – як ні в чому не бувало, бурчав собі під ніс Домінік, риючись в кишенях по м’ятну жувальну гумку.

Він обожнював м’яту і терпіти не міг неприємний присмак у роті, а саме зараз, після французького поцілунку з невдалим коханцем Давидом, у роті був один пил.

– Огидно. І най його я взагалі погодився з Марком грати в ці дурні карти на бажання? Альбі, чому ти мене не зупинив? –  хлопець зупинився і, нарешті, озирнувся. – Альбатрос?

У коридорі нікого вже не було, ані за ним, ані попереду. Парубок вже збирався йти на пару один, як на телефон прийшло повідомлення, в якому говорилося, що друг вже на занятті і це саме ВІН втратив омегу, а в кінці приписав номер авдиторії.

Пожурив свою мерзенну пам’ять та одночасно прекрасну пам’ять дорогого друга гамми – щоб у нього там пір’я у роті поросло – Домінік попрямував за люб’язно наданою «адресою».

– Як ти взагалі зміг загубитися? – гамма повернувся до друга, окинув поглядом його розтріпане чорне волосся та сильну шию, на якій нервово билася жилка, та відвернувся до викладача.

Домінік тільки зайшов в авдиторію та постарався якомога непомітніше пробратися до свого улюбленого місця – трохи далі від кафедри, прямо позаду Альбатроса. Місця для студентів цій лекційній залі розташовувалися амфітеатром, тому він все чув і прекрасно бачив. І навіть не попався викладачеві на очі, зайшовши через двері в кінці авдиторії.

– Це ти мене загубив, Чайко, а я завжди там, де потрібен, – сказав Домінік, гордо випятивши груди, та кинув зверхній погляд на світлу макушку Альбатроса. – І навіть не сперечайся зі мною, тобі ж буде гірше.

– Я знаю, що це безглуздо, у тебе мізків, як у куріпки, – тихо хмикнув  гамма і тут же відчув тичок по стільцю.

– Мізьгів, як у кур’япки, – перекривляв омега і точно так само хмикнув, а потім хитро посміхнувся і нахилився максимально близько до шиї гамми, обдаючи її гарячим подихом. – Це чия б корова мичала. Не мене ж назвали як птаха.

– Найбільшого літаючого птаха, – не обертаючись повчально сказав той, піднявши вказівний палець.

– Так-так, пане пінгвін, – кивнув Домінік й погладив його по голові. – У вас пір’я розтріпалося, я допоможу Вам привести все до ладу, солоденький.

На якийсь час він замовк, слухаючи старенького у великих круглих окулярах, який щось мовив про історію і права людей по сотому разу, проте незабаром омезі набридла ця стареча маячня, прочитана слово в слово з книги, тому Домінік відволікся на інших студентів. Гамма, що сидів попереду, уважно слухав лекцію; кілька людей праворуч від нього грали в якусь гру по мережі один з одним; дівчата попереду ледь не дрімали, так само, як і сам Домінік.

– У Кримінальному Кодексі на даний момент налічується близько… – монотонно бубонів викладач, від голосу якого, хлопець був упевнений, обсипалися дерева і впадали в анабіоз.

Як це взагалі можна слухати? Альбатрос справжнісінький мазохіст, думав Домінік, моральний мазохіст. Втрачена для суспільства людина.

До кінця пари, на яку омега і так запізнився, залишалося ще півгодини, а посидючість швидко закінчувалась, тому зовсім скоро парубок почав роздумувати, як би достроково покинути заняття. І тут його погляд зачепився за НЬОГО.

– Невже?.. – тихо пробурмотів омега, не в змозі відвести погляду від рівної спини, одягненої в білу сорочку. – Чайко… – шикнув він, не зводячи очей, і вдарив ногою по стільцю Альбатроса. – Чайко!

– Чого тобі? – відгукнувся гамма, не обертаючись. – Сам не слухаєш, так хоч іншим не заважай!

– Це те, про що я думаю? – недовірливо вимовив він, роздивляючись зав’язане у високий хвіст довге волосся, кінчики якого досягали ледь не середини спини. – Скажи, що я не сплю…

– Бляха, Домініку, звідки я знаю, про що ти, дурень, думаєш, – невдоволено пробурмотів той і щось записав у зошита. – Ні, ти не спиш, інакше би ти тільки і робив, що дрочив на того…

Раптом Домінік обхопив долонями голову гамми і повернув у бік, де сидів володар незвичайної і одночасно вишуканої гриви.

– Дивись!

– …м’ятного бету… – машинально закінчив Альбатрос і вже хотів було накинутися на омегу з ляпасами за таке ставлення до себе, як побачив те, про що марив його друг вже котрий місяць. – А… Це він? – протянув  гамма, трохи звузив очі, щоб краще роздивитись.

Цю людину Домінік побачив випадково, мигцем, у величезному натовпі студентів які поспішали на заняття, в самому кінці минулого навчального року. Проте, одного короткого погляду вистачило, щоб він назавжди залишився на підкірці мозку хлопця. Омега ніколи не вважав себе однолюбом, маючи до своїх двадцяти років на своєму рахунку деяку кількість партнерів, число яких неможливо порівняти з кількістю пальців на обох руках.

Навіть його друг Альбатрос мав з ним такий зв’язок, починаючи свою дружбу з вільних любовних відносин.

Ні, він не хизувався цим.

Ні, він і не соромився цього.

Було і було.

Задоволення заради задоволення, хіба це погано?

Однак минулої весни в серці Домініка оселилася маленька квіточка м’яти, розростаючись все більше і більше, від чого тіло не хотіло – і не могло – задовольнятись іншим. Але варто було уявити цю квіточку в розв’язній позі з червоним від сорому обличчям, як член, бляха, тут же вставав, немов по команді, над чим не раз приколювався  гамма, вороша тому волосся, немов турботлива матуся.

На обличчі хлопця часто з’являвся мрійливий погляд, від якого Домінік, спочатку, намагався позбутися, заводячи інтрижки з усіма підряд, вважаючи це дзвіночком до того, що у нього давно не було сексу. Він навіть просив Альбатроса гарненько його відтрахати в ліжку, щоб позбутися зайвих думок, на що той «неохоче» погоджувався, а потім з риком вбивався в нього, хапаючи за волосся.

Так, після декількох раундів гарячого сексу думки зникали на деякий час. Будь-які. Тіло було схоже на розплавлений зефір, а думки… та їх просто не було. Як не було і сил поворухнутись, втомившись кінчати.

Однак знову і знову погляд, кинутий через плече, та волосся, кольору обожнюваних Домініком цукерок від кашлю, повертали його з небес на землю, змушуючи ковтати слину. Він абсолютно нічого не знав про цього «м’ятного бету», як прозвав його Альбатрос, але літо провів ледь не за щоденною дрочкою, тому що чим далі, тим розпусніше ставали думки.

Омега ледь не молився на його лик і подумки заливав його обличчя своєю спермою, прости Господи!

– Курва… – констатував Домінік. – Оце я виродок.

– Безсумнівно, – з готовністю кивнув друг, – але причому тут твоя зовнішність?

Цього разу на потилицю гамми навіть не прилетів підручник.

– Що? – пропустивши його слова, відгукнувся омега, все ще пропалюючи поглядом спину нещасного, на думку Альбатроса, парубка, якому просто не пощастило опинитися під прицілом уваги Домініка. – Моя зовнішність? Та я просто гарнюня!

На це той лише подумки погодився – його друг був дійсно гарний. Досить високий, чорноволосий, з офігенною гнучкою фігурою – ось як можна було охарактеризувати хлопця. Говіркий, веселий, живий, не мислячий стереотипами – все це додавало відчутного шарму його особистості, яка здатна була змінювати людей навколо себе. Від себе ж романтик Альбатрос міг додати, що розкосі зелені, як весняна трава, очі Домініка дивилися на світ відкрито, але з легким хитрим прищуром, даним йому від народження, а доброзичлива посмішка лише виглядала такою.

– Альбі, – раптом прошепотів йому омега, навалившись усім тілом вперед, ледь не випадаючи за парту. – А він ж не знає про те, що я дрочу на нього.

– І що? – так само тихо запитав гамма, повернувшись лицем до викладача, але після кількох незрозумілих термінів, кинув цю справу та вибрав бредні друга.

– А то, – натхненно почав Домінік, – що поки він мене зовсім не знає. До речі, чому це я його тільки зараз бачу, хоча вже місяць майже пройшов від початку занять?

Альбатрос повернув на нього голову і подивився поглядом, який явно читався як: «Ти ідіот?»

– На заняття би ходив, побачив раніше!

– А ти мені навіщо тоді? – розплився в посмішці омега і, зі схрещеними на грудях руками, сів на місце, тихо бурмочучи. – Отже, ми з тобою будемо мінімум семестр разом навчатися цієї дисципліни…

Що там за геніальний план прийшов в голову його дивакуватому другові гамма так і не почув через те, що пролунав дзвінок, відпускаючи всіх сонних студентів на перерву.

Додати до улюблених